Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей - Страница 40

• Предыдущая
• 40/66
• Следующая

Ось тому він так квапився в Сен-Жіль. Вчора він викликав неабиякий подив у медкомісії, заявивши, що відмовляється від належної йому відпустки й хоче якнайшвидше потрапити в свою частину. Не звиклі до такого патріотизму лікарі військової комісії вирішили, що це наслідки шоку й контузії. Але що вдієш — обер-лейтенант Ганс Клосс вже практично здоровий і може їхати в свою частину.

Як навмисне, поїзд у Париж запізнився майже на дві години. Клосс нікого не питав про причини затримки — вони були відомі. Через вікно вагона бачив зруйнований бомбардуванням вокзал, ремонтників, які нашвидкуруч лагодили міст. Авіація союзників скрізь встигала.

Найближчий поїзд на Сен-Жіль, мав бути тільки через чотири години, і Клосс вирішив сходити в місто. Йому спало на думку, що перед приїздом у нормандське містечко не завадило б якось сповістити Центр про свої пригоди і двадцятиденне запізнення. Він був у Парижі востаннє рік тому і пам’ятав, що явка знаходиться десь у вісімнадцятій окрузі. В уяві постали невиразні контури маленького брудного готелю; теракотова підлога у вестибюлі була викладена зірочками. Пригадав також гладку консьєржку, яку треба було мовчки обминути і зайти у двері з табличкою “Адміністрація”. Більше він нічого не пам’ятав.

Клосс зайшов у метро і в розкладі руху пошукав назву станції, до якої треба було їхати, щоб дістатися в брудний готель. Знайшов її майже відразу — Анверс. Це була вона — тепер він достеменно пам’ятає. Вийшовши з метро, він перетнув вулицю і пішов правою стороною тротуару в напрямку Кліхи. Минув дві—три вузенькі вулички, за якими виднілася блискуча баня собору Сакре Кер, наступна мала бути… Ще не дійшовши до неї, пригадав, що вона зветься рю де Труа Фре, а готель — “Ідеал”.

Він легко натиснув на латунну ручку і побачив знайому теракотову підлогу, вузеньке віконце консьєржки. Але звідти до нього висунулося обличчя незнайомого чоловіка.

— Ви до кого?

— До господаря, — відповів Клосс і рушив до дверей адміністраторської.

— Як це? — здивувався чоловік. — Ви що, не знаєте? Його вивезли півроку тому. — А потім, помітивши офіцерський мундир, додав: —Я новий господар і не маю нічого спільного з…

Коли він закінчив, Клосса вже як вітром здуло. Так пропала можливість зв’язатися з Центром. Цікаво, чи колишнього власника готелю справді заарештували, чи просто Центр змінив явку?

Якби він говорив з тим чоловіком, хоч це й суперечило б вимогам конспірації, міг би передати Центрові що треба.

Клосс зайшов до першого-ліпшого ресторану. Квапливо з’ївши поганенький обід, подався до невеликого кінотеатру. Коли демонстрували воєнну хроніку, публіка відверто свистіла й сміялася. Клосс із задоволенням відзначив, що ще рік тому такої реакції в Парижі годі було сподіватися. На вулицю він вийшов, коли смеркалося. Дорогою до метро купив у перекупки торбинку смажених каштанів. “Треба покуштувати, — подумав він, — чи справді найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”.

Останнім часом йому не щастило на поїзди — дорогою англійці знову розбомбили ще одну вузлову станцію, і Клосс дістався в Сен-Жіль тільки під ранок.

У комендатурі він дізнався, що полковник Елерт кудись поїхав і повернеться о полудні. Клосс залишив на прохідній чудом уцілілу валізку, яку витяг з купи залізяччя, і пішов знайомитися з містом.

Мрячив дощик, приморській вітер продував тонке сукно мундира. “Тут холодніше, ніж у Польщі”, — подумав Клосс. Він побачив вивіску готелю “Маджестік”, під якою на простій дощечці кривими літерами було написано “Офіцерське казино”, і вирішив зайти погрітись.

У куточку зали якийсь худорлявий лейтенант, не виймаючи з ока монокля, грав сам із собою в більярд. Шари один за одним з тріском влітали в лузи. Клосс випив чашку поганенької кави, потім чарку коньяку, але ніяк не міг зігрітись.

“Мабуть, я ще дуже кволий”, — подумав він.

Клосс підійшов до більярда.

— Зіграємо? — запропонував він.

Лейтенант мовчки подав йому кий і крейду.

Не промовивши й слова, вони розіграли першу партію, яку Клосс ганебно програв. Лейтенант з моноклем мовчки й серйозно записав результат на дошці. Клосс запропонував реванш. Цього разу худому лейтенантові довелося трохи важче, але, врешті-решт, Клоссу знову довелося здатися.

— Вип’ємо, — сказав переможець. — Моє прізвище фон Ворманн, Ерік фон Ворманн.

— Вельми приємно, обер-лейтенант Ганс Клосс. Оскільки я програв, то дозвольте мені, лейтенанте фон Ворманн, почастувати вас.

— Я вас бачу тут уперше, пане обер-лейтенант, — промовив фон Ворманн, коли вони вже сиділи за маленьким мармуровим столиком на чавунних ніжках.

— Нічого дивного, — відповів Клосс, — я приїхав дві години тому. Навіть не встиг ще відрекомендуватися своєму начальству.

— Ах, ви щойно приїхали! — щиро зрадів фон Ворманн. — А якщо ви збираєтесь відрекомендуватися полковникові Елерту, то ми з вами колеги. — І коли Клосс кивнув, додав: — Я дуже радий, що, нарешті, матиму гідного суперника по більярду.

— Але ви самі бачите, що я не граю так добре, як ви, адже я вам програв.

— Не диво, я граю прекрасно, — Ерік закопилив губу. — Тут взагалі можна було б умерти з нудьги, якби не ця штука… — Він показав на більярд. — Ну, певно, є ще коньяк. А ви звідкіля? — поцікавився Ерік.

— Із шпиталю, — признався Клосс. — З Вісбадена. — І він розповів фон Ворманнові про те, як розбомбили поїзд, яким він мав прибути сюди три тижні тому. Ерік у свою чергу розповів Клоссу про свого янгола-хранителя, котрий велів йому вийти з цього поїзда і випити пива, хоч фон Ворманнові ніколи його не кортіло.

— То ви, значить, видужуючий, — сказав Ерік. — Заздрю вам. Ви, напевне, мали відпустку і добряче погуляли.

Клосс нічого не відповів, і Ерік вів далі:

— Б’юсь об заклад, що відпустку ви провели в Парижі. Для нас, німців, це щось на кшталт пекла і неба водночас.

— Це ви добре сказали, — усміхнувся Клосс.

— Ах, Париж, Париж, солодкий Париж… — зітхнув фон Ворманн і, нахилившись до Клосса, мимоволі знизив голос. — У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль…

Клосс здригнувся. Це було так несподівано, що він на мить оціпенів. Це зовсім неможливо, роїлося в голові, щоб Центр прислав двох агентів у мундирах офіцерів абверу в такий глухий закуток, як Сен-Жіль. Але, з другого боку, пароль названо і на нього треба відповісти. Зараз він зрозумів, що відчувають люди, до яких він, Ганс Клосс, приходить у німецькому мундирі і говорить пароль. Певно, страх, здивування. Але не було випадку, щоб йому не відповіли. Клосс не повинен думати, що він — єдиний розвідник, переодягнений у мундир офіцера вермахту. Мусять же бути й інші. І фон Ворманн може бути одним із них.

Лейтенант зняв з ока монокль і нервово крутив його худими пальцями. Він дивився в уста Клосса так, ніби з них чекав для себе вироку. Вагатись довше було ніколи.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — спокійно відповів Клосс, не дивлячись на фон Ворманна. Величезною силою волі тамуючи в собі нервовий дрож, він чекав третьої фрази пароля…

— Вона шле тобі свіжу партію, — докінчив фон Ворманн полегшено і водночас радісно. — От ви й дома, обер-лейтенанте Клосс. Тебе звуть Гансом, правда? — Він вставив монокль в око.

— Атож, — мимоволі відповів Клосс. — Що ти повинен мені передати?

— Ти спізнився, — процідив Ерік, — надто спізнився. Це часом буває небезпечно.

Клосс подумав, що в цю хвилину фон Ворманн скидається на гадюку, яка вже паралізує свою жертву і насолоджується перемогою. Але думка ця здалася зовсім недоречною і він прогнав її геть.

Цієї миті вони майже водночас обернулися, бо на порозі, клацнувши підборами, з’явився унтер-офіцер.

— Вас просять до телефону, пане лейтенант, — звернувся він до фон Ворманна.

— Ми ще зустрінемося, Гансе, адже нам треба багато про що поговорити. А ніхто з нас поки що не їде з Сен-Жіля, правда? — І, не чекаючи відповіді, Ерік вийшов за унтер-офіцером.

Дорогою до штабу Клосс думав над розмовою, яка щойно відбулася. Ці кілька років важкої й небезпечної роботи навчили його, що треба вірити кожному, хто назве пароль. З різними людьми йому доводилося не раз мати справу — з гуляками, княжатами, повіями “nur fur Deutsch”, інтелектуалами і неписьменними наймитами. Вигляд і манери ні про що не свідчать. А втім, коли фон Ворманн свій чоловік і натяг на себе таку маску, то треба визнати, що вона йому дуже личить. А це найважливіше для конспірації — зжитися з своєю маскою. Та хіба він, Ганс Клосс, робить щось інше?

• Предыдущая
• 40/66
• Следующая