Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей - Страница 27

• Предыдущая
• 27/66
• Следующая

Тепер він ішов вузькою доріжкою вздовж хаотично порозкиданих заводських будівель, складів і дерев’яних халабуд. У глибині, схована за деревами, виднілася красива вілла. У ній, напевне, мешкав інженер Райл, а Едвард вважав, що там тримають доктора Пулковського. Казик знайшов добрий спостережний пункт, обтерся на сліпу стіну дерев’яного барака, витяг з кишені аркуш паперу і швидкими, вправними рухами заходився олівцем накидати ескіз. Дорога від брами до вілли, відстані, розташування заводських цехів і адміністративного будинку. Вздовж стіни ходив вартовий, та він був не страшний — все, що відбувалося на території заводу, його не цікавило. Захопившись ескізом, Казик не помітив, що за ним уже кілька хвилин спостерігає юнак у коричневому мундирі. Так само, як і Казик, він притиснувся до сліпої стіни барака, а потім тихо й поволі підкрався, став позаду, вихопив з кобури пістолет і приставив його до спини хлопця. Казик різко обернувся. На роздуми було всього кілька секунд. Що робити: кинутись на гітлерівця? Але той відскочив на кілька кроків і, широко розставивши ноги, спрямував на нього пістолет. Вартовий спокійно крокував уздовж муру. Казик підняв угору руки.

— Я тебе спіймав, — сказав німець. — Не рухайся. Документи і отой аркуш. Хутчій.

Ситуація була безнадійна. Казик подав гітлерівцеві перепустку й ескіз.

— Ганс Мольке, — прочитав той. — Дай аусвайс, — буркнув він.

Казик завагався. Чи помітив їх вартовий? Вони все ще були в його полі зору, може, й побачив. Хлопець відчув, як на лобі виступили краплини поту; шансів не було ніяких. Він простяг німцеві кеннкарту.

— Казимеж Труханович, — розсміявся гітлерівець. — Украв перепустку, га? Працюєш на перевантажувальній станції?

— Так, — відповів Казик і тої ж миті вирішив, що більше нічого не скаже. Він заплющив очі й подумав: все, що буде потім, не має вже ніякого значення. Для нього всьому настав кінець.

Тим часом німець обережно згорнув перепустку і кеннкарту. Він мовчав, і це тривале мовчання здавалося Казикові дедалі дивнішим. Адже він повинен негайно відвести Казика в караульну і звідтіля відправити його в гестапо, а він чомусь вагається, ніби не може або не хоче нічого вирішити. Вони бачили зараз спину вартового; через кілька кроків солдат повернеться, піде назад і тоді побачить їх.

— Іди, — сказав німець.

Казик не зрозумів.

— Іди, — повторив той і віддав хлопцеві документи. Потім пішов швидким кроком, не оглядаючись, ніби не був впевнений у тому, що не зробить інакше.

Казик усе ще не вірив. Він був сам, був вільний, йому здавалося, що це сон, що такого не могло трапитись… Все ще невпевнений і приголомшений, він вийшов на центральну дорогу і без перешкод поминув вартового, що стояв у брамі. Ніхто за ним не йшов, ніхто за ним не стежив.

У залізничні майстерні Казик встиг повернутися раніше за шефа і поклав перепустку назад у сейф. Руки в нього тремтіли, коли він працював відмичкою. У своїй комірчині він відчинив вікно і довго дивився, як на заводську вітку заганяють товарні вагони… Що тепер робити? Втікати? Не можна, бо треба попередити Едварда. А в нього він повинен бути тільки завтра… Хлопець відкрив шухляди письмового столу і заходився набивати кишені якимись паперами, потім знову сів до столу.

“Опануй себе, — думав він, — можливо, тобі ще нічого не загрожує, просто тобі поталанило напасти на чесну людину”.

Казик шкодував, що не має з собою зброї, з нею він почував би себе зараз упевненіше, але Едвард не дозволяв брати зброю на роботу. Раптом грюкнули двері. Казик підхопився з стільця, він думав, що то шеф, але побачив німця, який затримав і відпустив його на заводі Райла.

— Це ви, — промовив Казик.

— Я, — відповів німець і згодом додав: — Ти дозволиш мені сісти?

— Сідайте, будь ласка.

— Тут можна порозмовляти спокійно? — запитав німець.

— Можна, — відповів Казик.

Німець дістав з кишені аркуш паперу — Казиків ескіз.

— Я забув віддати тобі оце, — пояснив він.

Казик узяв аркуш, бездумно крутив його в руках.

— Навіщо ви це робите? — запитав він.

Німець відповів не відразу. Він немовби все ще вагався, немовби все ще не був упевнений, що вчинить за хвилину.

— Є різні німці, — сказав він обережно. — Є й такі, котрим можна вірити.

Очевидно, він помітив на обличчі Казика сумнів, бо усміхнувся.

— А в тебе хіба є вибір? А хіба він є в мене після того, як я повернув тобі оцей аркуш? Моє прізвище Глаубель, — мовив він далі, — запам’ятай це прізвище. Ти гадаєш, що поміж нас нема таких, які хотіли б з вами співпрацювати? — Він засунув руку до кишені й витяг пожмакану газету. Це була “Зольдатен цейтунг” — нелегальна газета, призначена Для німецьких солдатів. На першій сторінці була вміщена карикатура на Гітлера. Казик глянув на карикатуру і подумав, що коли вже так сталося, то цього німця треба використати. Якщо його вдасться завербувати, то це буде перший серйозний успіх Казика.

У Райла працювали цілий день: від восьмої до третьої і від п’ятої до пізнього вечора. Протягом дня Данка мала тільки дві вільні години, але їй рідко вдавалося залишити територію заводу. Райл хотів, щоб вона весь час була на заводі, сиділа в секретаріаті, коли він був у себе в кабінеті, обідала з ним і вечеряла. Він був непоступливий і вимогливий, вона мусила звітувати перед ним за кожну годину, проведену в місті, а найменше запізнення викликало в нього припадки люті.

Усе це Данці надокучило. Їй кортіло повернутися до загону, адже їй обіцяли, що вона повернеться, коли виконає це завдання, але з кожним днем воно здавалося важчим. Вона переписувала безліч документів, розмовляла з людьми, що чекали на Райла, але ні разу не вдалося їй побачити Пулковського. Данка навіть не знала, чи він у гестапо, чи Райл все ще тримає його на території заводу.

Того самого дня, коли Казик зустрів Глаубеля, Данка поверталася на завод близько п’ятої; їй вдалося вийти о третій, оскільки Райла викликали на якусь конференцію. Вона зайшла до Едварда; як завжди, це відібрало багато часу, бо перш ніж піти на Валову, Данка довго петляла по місту, пересідала з рикші в рикшу, аби переконатися, що за нею не стежать. Учитель доручив їй дізнатися що-небудь про заступника Райла і наказав прийти наступного дня о першій. Вона повинна була зустрітися з Янеком.

Тепер, ідучи вулицею, Данка вже думала, що сказати Райлові, щоб він дозволив їй вийти завтра перед обідом. Найкраще, звичайно, перукар. Райл хотів, аби вона завжди виглядала гарною, навіть написав своєму приятелеві в Париж, щоб той прислав французькі духи і краму на сукні. Вона глянула на годинник; напевно, запізниться, наближалася вже п’ята, а до заводу було ще далеченько. Данка огледілась — як на злість, жодного рикші. Та цієї миті вона побачила відкритий автомобіль, що гальмував біля хідника. Елегантний чоловік, обличчя якого здалося їй знайомим, усміхався до неї.

— Підвезти до заводу? — запитав він. — Чоловік говорив по-німецькому з легким іншомовним акцентом.

— Звідкіля ви знаєте? — здивовано вигукнула Данка.

— Мене звуть Ріолетто, — відрекомендувався він. — Я був сьогодні в пана Пушке і бачив вас у секретаріаті.

Данка сіла обіч нього.

— Мушу зізнатися, — провадив він далі, вправно обминаючи підводу, — що наша зустріч не зовсім випадкова…

Данка занепокоєно глянула на нього.

— Ви стежили за мною? — спитала вона і відразу зрозуміла, що зробила помилку.

Ріолетто розсміявся.

— Ах, боже мій, я бачив вас усього хвилину, а може, й менше… але ви справили на мене колосальне враження… Колосальне, — повторив він.

— Даруйте мені, пане Ріолетто…

— Ні, ні, не гнівайтесь, будь ласка, — цокотів він, — можливо, мій спосіб вести розмову здається вам дещо афектованим, але це вже такий стиль, врешті-решт, я італієць… Ви знаєте, я відгадую думки, це мій фах…

— Чудовий фах, — сказала Данка і відчула, що губи в неї пересохли.

— Панно Данко…

• Предыдущая
• 27/66
• Следующая