Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей - Страница 20

• Предыдущая
• 20/66
• Следующая

— Не говори погано про моїх батьків.

— Я ні про що не хочу слухати. Присилають до мене дитину, — пирхнув він, — ніби я з дитиною буду вести переговори. Старого Пшетоцького не ошукаєш, так їм і скажи. 1 ще скажи, що Пшетоцький ні разу за сімдесят два роки життя не порушив даного ним слова, навіть коли дав його не шляхтичеві.

— Але ж, дідусю, мова йде перо те, щоб винахід мого батька використати для боротьби з німцями. Його відвезуть у Лондон, і союзники будуть…

— Я краще знаю, що з ним робити. Союзники! — зневажливо промовив він. — Я знаю цих гендлярів. Ні, хоч би який був твій батько, але я йому обіцяв і нікому його паперів не віддам. Тільки після війни.

— А якщо це доручення мого батька?

— Він тобі написав? З підписом, засвідченим нотаріусом? От бачиш! Після моєї смерті — будь ласка. Якщо я помру раніше, ніж скінчиться ця проклята війна, ти одержиш ці папери. Я вже так влаштував, що одержиш… Зосю, — сказав він лагідно, — це все твоє багатство, все, що тобі лишилося від батька. Ти поглянь, що діється на білому світі. Потім будеш згадувати. Перед смертю людина бачить далеко. Ті, хто прислав тебе, сліпці. Я знаю, що після війни жодного з Пшетоцьких не залишиться в Пшетоці. Ну, годі, годі, не плач. Скажи їм, нехай самі прийдуть до мене, і перекажи їм усе, що я говорив.

Клосс вирішив, що довше лишатися в кабінеті йому нічого, та й небезпечно. Він швидко підібрав потрібний ключ і замкнув за собою двері. Все повинно бути на своїх місцях, адже він сюди ще повернеться.

Він знову побачив сходи, що вели нагору, глянув на годинник і відважився. Вузькі й незручні, вони, на щастя, не рипіли. Тепер він опинився на одному поверсі з своєю холодною кімнатою. Клосс згадав про невеличкі двері, котрі вели з його кімнати, як він встановив першого ж дня, на горище. Подумав, що так може дістатися до своєї кімнати, але враз помітив, що сусідні горищні приміщення не з’єднуються між собою.

Клосс хотів уже сходити вниз, та раптом збагнув, що драбина, приставлена до стіни, є ніби продовженням сходів, отже, існує ще один поверх горища. Він швидко виліз туди. Згинаючись і протискуючись поміж якимись скринями, валізами, стосами старих газет, Клосс пробрався до того місця, під яким мала бути його кімната.

Документації, звичайно, тут бути не могло — будь-яка пожежа може її знищити. Окрім того, він вважав, що коли вона взагалі схована в будинку, то неодмінно десь поблизу Пшетоцького.

Обминаючи якусь скриню, Клосс мало не провалився в отвір у підлозі. Глянув униз. По великому емальованому голубому тазові він упізнав побілений вапном виступ, що прилягав до його кімнати, і через кілька секунд вісбаденським ключем відчиняв двері свого помешкання. Витягтись на вузенькій канапі і поклавши ноги на спинку підставленого збоку стільця, він пролежав, роздумуючи, майже годину.

Коли пролунав гонг, що кликав на обід, Клосс мав уже готовий план дій, хоч ще й не всі його деталі були для нього зрозумілі.

Обід минув у цілковитій тиші. Зося сиділа з почервонілими очима, Йоланта раз у раз кусала губи. Тільки тепер Клосс помітив, що в неї тонкі, некрасиві губи.

Наприкінці обіду ротмістр запитав, чи може він зайти до пана графа перекинутися кількома словами, на що старий буркнув, що звичайно, але не зараз, бо він повинен після обіду хоч з годинку подрімати.

Він підвівся з-за столу, тільки-но кінчився обід, навіть не пережувавши як слід десерту. Клосс, одначе, встиг ще до цього спитати його, чи не заперечує пан граф, якщо він трохи попрацює в залі; треба прочитати деякі папери, а в його кімнаті дуже холодно.

Старий погідливо кивнув головою і, не обізвавшись ні до кого й словом, почалапав нагору.

Клосс вибрав маленький столик біля вікна, за яким, напевно, колись грали в карти, витяг течку з написом “Г-298”, котру взяв з собою в залу, що правила й за їдальню, і, вдаючи, що уважно вивчає папери, прислухався до розмови за столом, чекаючи слушної нагоди. Розмова велася напівголосно, до нього долинали лише окремі слова, але те, що він уже знав, давало йому можливість орієнтуватися.

— Спершу я спробую його переконати, — сказав ротмістр.

— Примусимо, — почув він від Едварда.

— Я мушу, — мовила Йоланта, — взяти це…

Краєчком ока Клосс помітив, що Едвард поглядає в його бік. Настала слушна мить. Вдаючи, що шукає в течці якийсь документ, він необережно скинув кілька аркушів на підлогу. Один з них, як він і передбачав, полетів до столу, майже під ноги Едвардові. Клосс підхопився, щоб позбирати папери, але зробив це так, що Едвард устиг підняти аркуш, який лежав на підлозі.

Клосс відразу ж підійшов і взяв простягнутий йому документ. Глянувши в обличчя Едвардові, зрозумів, що задуманий намір удався. Едвард устиг побачити в тексті слово “Лятошек”, надруковане великими літерами, яке повторювалося кілька разів. Кивком голови він подякував Едвардові.

— Нема за що, пане обер-лейтенант, — відповів Едвард. І відразу ж звернувся до Маєвського: — Дядю, ви не хочете прогулятися зі мною? Я з приємністю подихав би свіжим повітрям.

Маєвський підвівся, не дуже розуміючи, чого від нього хоче Едвард. Коли вони вже були біля дверей, обер-лейтенант Клосс відвів погляд від паперів.

— Даруйте, — сказав він, — я забув попередити, що приготував для вас невеликий “сюрприз”. Я одержав повідомлення, що в околицях з’явилися партизани. Через це довелося вжити деяких застережних заходів. Моїм людям віддано наказ нікого звідсіля не випускати. — Він помітив, як Едвардова рука стала наближатися до кишені штанів. — Якщо в цьому будинку пролунає хоч один постріл, його буде спалено, а людей, що знаходяться в ньому, — взято заручниками. Звичайно, коли ви просто хочете пройтися подвір’ям, то я нічого проти не маю, але будь-яка спроба, — Клосс стишив голос, — буде припинена всіма можливими, — він підкреслив слово “можливими”, — засобами. Та й навіщо вам ризикувати? Очевидно, завтра тривогу буде знято, і всі спокійно поїдуть, куди їм заманеться.

— Ми заарештовані? — запитав Едвард своєю прекрасною північнонімецькою мовою.

— Я сказав усе, що мав сказати, — відповів Клосс і знову вшнипився в папери. Не підводячи голови, він почув схлипування Зосі і чиркання сірника. Це запалила цигарку Йоланта.

— Панове, не нервуйте, — спокійно мовив Маєвський, — адже пан обер-лейтенант обіцяв, що завтра все буде по-старому. А втім, ніхто з нас і так не збирався покидати цього дому. Ми просто трошки провітримося і невдовзі повернемось.

Тільки-но вони вийшли, Клосс підвівся, склав свої папери в картонну течку, холодно вклонився дівчатам і почав підійматися сходами. В коридорі він зустрів Яна, котрий ніс, тримаючи обіруч, велику дерев’яну кадку з пальмою. І так невдало спіткнувся, що коли б не Клосс, то впустив би чудову рослину. Він усміхнено подякував Клоссові, і ця усмішка на завжди суворому обличчі Яна, камердинера, який виглядав, як сто камердинерів, разом узятих, здивувала Клосса ще дужче, ніж сказані ним слова:

— Іде зима, треба занести її в оранжерею. — Він, ясна річ, сказав це по-польському, але таким тоном, немовби ні на мить не сумнівався, що обер-лейтенант Клосс його зрозуміє.

Найперше, що зробив Клосс, увійшовши до своєї кімнати, — відчинив своїм безвідмовним складаним ножем двері сусіднього горищного приміщення. Якщо все буде так, як він собі уявляв, то ті, хто схоче сюди прийти, не повинні мати зайвих труднощів. Клосс ще раз пригадав усе те, про що дізнався, і вирішив, що відтепер він сам диктуватиме хід подій. Сон старого давав йому прекрасну нагоду добре покопирсатися в письмовому столі Пшетоцького.

Він саме роздумував над тим, чи краще піти кружним, уже відомим йому шляхом, чи скористатися лядою, зробленою в стелі сусідньої мансарди, коли почувся стукіт у двері.

— Чого вам треба? — запитав він у чоловіка, якого бачив, коли той вилазив з двоколки, а потім чув його розмову з графом.

— Пане обер-лейтенант, — сказав Пісарський, — я хотів би відрекомендуватися. — Він назвав своє ім’я і прізвище, не забувши додати, що мешкає в сусідньому селі Карчмиськах.

• Предыдущая
• 20/66
• Следующая