Ставка більша за життя. Частина 2 - Збих Анджей - Страница 11

• Предыдущая
• 11/66
• Следующая

І раптом у голові Клосса сяйнула нова думка: а що, як ризикнути?

Двері квартири були замкнені. Прислухавшись до тиші, що панувала за дверима, обер-лейтенант дістав з кишені свою чудесну відмичку. Замок піддався ще легше, ніж уперше. В квартирі нічого не змінилося — залишався той самий розгардіяш, сукні Інгрід валялися долі. Клосс підійшов до телефону й набрав номер Мюллера. Він був певний, що застане гауптштурмфюрера в гестапо. Адже Мюллер чекає повідомлення — його оперативні групи прочісують Потсдам. Почувся крик: Мюллер кричав навіть у телефонну трубку. Затуливши рот носовою хустиною і змінюючи голос, Клосс сказав:

— Панна Кельд у себе в квартирі.

— Хто говорить? — запитав Мюллер.

Клосс поклав трубку. Шеф гестапо має з’явитися сюди не пізніше як за двадцять хвилин. Отже, пластикову іграшку слід навести на тридцять п’ять хвилин по першій.

“Гадаю, що не помилився”, — подумки відзначив Клосс.

На низенькому столикові він побачив великий вазон. Прекрасне місце для пекельної штуки! З цієї кімнати після вибуху ніхто не вийде живим!

Коли все було вже готове, Клосс рушив до виходу, та раптом почув, як клацнув замок. Він ледве встиг відбігти й сховатися за барвисті портьєри балконних дверей.

Увійшла Інгрід Кельд. Клосс бачив її крізь шпарину. Глянув на годинник — до вибуху лишалося п’ятнадцять хвилин. Оце стільки залишилося їй жити! А йому?

Настав час подумати й про себе. Адже ж він теж не може вибратися звідси… Вважав, що Інгрід підійде до телефону, але вона опустилася на стілець і розплакалася.

Клосса зненацька пройняв жаль — непотрібний і нічим не обґрунтований жаль.

Він ще раз глянув на годинник: до вибуху залишилося чотирнадцять хвилин. Треба застрелити цю дівчину і вийти звідси, поки не з’явився Мюллер. Клосс дістав пістолет. Проте робив це дуже поволі, як при сповільненій зйомці. Потрібно крикнути, щоб вона підвелася. Не стрілятиме ж він у спину жінці, що сидить і ридає? Та вже запізно! На сходах почулися голоси, а потім кроки. Інгрід не замкнула дверей на ключ! У кімнаті стояв гауптштурмфюрер Мюллер.

— Нарешті! — верескнув він. — Що скоїлось? Де ви пропадали? Хто до мене щойно телефонував? — Гестапівець важко опустився на стілець спиною до балкона. — У нас є ще трохи часу. Розказуйте.

— Мені нічого казати, — спокійно відповіла Інгрід.

— Як це? Я не розумію. І не впізнаю вас.

— Я прошу дати мені спокій!

— Що це, дідько б його взяв, означає? Ми скоро поїдемо на вокзал. Вам треба переодягтися. Я звелів Фріцові купити три гвоздики. Сьогодні ми будемо обережніші.

— Прошу на мене не сподіватися, — тим самим тоном мовила Інгрід. — Я нікуди не поїду і нікого вам не видам. Годі!

— Що ви сказали?! — гаркнув Мюллер. Він підхопився з стільця і схилився над Інгрід.

— Я сказала, що більше не буду з вами працювати. Це ви вбили Гейні.

Ще десять хвилин! На сходах стоять гестапівці, у коридорі — Шабе. Лишається єдина можливість: балкон. А ця дівчина?

“Вона зрадила, щоб помститися, — подумав Клосс. — І старий пруссак їй розповів…”

— Ви заплатите мені за це! — долинув голос Інгрід.

Мюллер сперся рукою об вазон.

— Ви гадаєте, що з нами так просто порвати зв’язки?

— Мені байдуже!

— Ви погано усвідомлюєте собі те, що на вас чекає. — Стишити голос Мюллерові, певно, було нелегко. Але він все-таки лагідно промовив: — Заспокойтеся. Даю вам три хвилини. Переодягніться — й поїдемо на вокзал…

Мюллер вийшов з кімнати й відчинив двері на сходи. Клосс почув збуджені голоси — Мюллер розмовляв з Шабе.

Ще п’ять хвилин! Клосс розсунув портьєри і, тримаючи напоготові пістолет, став перед Інгрід. Вона навіть не скрикнула. Ця дівчина вміла панувати над собою!

— Тихо, — прошепотів Клосс і відчинив балконні двері. — Втікаймо!

— Ви…

— Так. Я — один із тих, кого ти зрадила. Хутчій!

— Ні.

— Через три хвилини ти загинеш. У кімнаті бомба.

— Ні.

Почулися кроки Мюллера. Клосс вискочив на балкон.

Зайшовши до кімнати, гауптштурмфюрер Мюллер побачив, що Інгрід зачиняє балконні двері.

— Трохи провітрила, — пояснила дівчина.

— Ви ще й досі не встигли переодягнутися! — крикнув Мюллер. Обіч нього стояв Шабе.

Інгрід сіла до столу.

— Авжеж, не встигла, — відповіла вона, — і навряд чи й встигну. — Дівчина глянула на годинник, і то було, мабуть, останнє, що зафіксувала її свідомість. Наближалась фатальна хвилина.

Клосс перестрибнув на балкон сусідньої квартири. Двері в кімнату були відчинені. Тихенько, навшпиньки він зайшов у чиюсь спочивальню — там хропів на ліжку чоловік. Клосс пройшов до коридора і відчинив сінешні двері…

Стрілки годинника показували саме тридцять п’ять хвилин на другу, коли він опинився на Альбертштрассе. Страшний вибух струсонув повітря, а потім почулося виття сирен автомобілів гестапо

Клосс стишив крок… Він поволі йшов тихою безлюдною вулицею. Поспішати йому вже було нікуди.

поляків теж є аристократія, пане обер-лейтенант. Ви це знаєте? Клосс стояв перед великим різьбленим письмовим столом, виструнчившись, з витягнутими по швах руками, як належало за статутом, і думав, до якої категорії начальників можна віднести свого нового шефа, полковника Гофберга. Хоч минув лише тиждень відтоді, як він прибув у розпорядження начальника тутешнього абверштелле, тим паче запитання полковника не здивувало. Гофберг висловив його з абсолютною і непохитною зверхністю, переконаний у тому, що саме він перший відкрив той дивовижний факт, що в поляків теж є аристократія.

— Так точно, пане полковнику, — серйозно відповів Клосс.

Залягла тиша. Гофберг заходився гортати папери на письмовому столі, ніби забувши про свого підлеглого.

“А чи не помиляюсь я? — далі снував свою думку Клосс. — Якщо Гофберг справді бовдур, то звідкіля оці успіхи? Тутешній відділ абверу є одним з найкращих. Військова в’язниця в підвалі сільськогосподарської школи зовсім не поступається за кількістю затриманих перед “конкуруючою фірмою” — тюрмою гестапо. І сидять у ній люди не просто схоплені навмання, не випадкові перехожі чи жертви нашвидку організованої облави”. Клосс досить довго працює в абвері і знає: у тутешньому абверштелле вершаться великі, серйозні справи.

Але все це якось не в’язалося в його уяві з розвалькуватою постаттю шефа, його одутлим обличчям і великими, простодушними, як у дитини, очима. Не подобалися Клоссові й оці запитання полковника, з яких кожне — не доведи боже! — справжнє відкриття.

Крім того, Гофберг ще й поводиться з своїми підлеглими так, ніби вважає їх недорозвиненими малюками. Саме це, очевидно, й розгнівило так капітана Любке, котрий за власним бажанням рік тому пішов воювати на Східний фронт, а пізніше, діставши поранення в руку, працював у школі абверу. Клосс зустрів його за кілька днів до від’їзду в це місто, вже маючи в кишені наказ з’явитися в розпорядження полковника Гофберга.

— Хай тебе бог береже! — сказав Любке, котрий відтоді, як більшовицькою міною йому відірвало руку, став набожним. — Хай тебе бог береже! — повторив він.

І більше Клоссові нічого не вдалося з нього витягти; тільки на прощання Любке, незграбно стискаючи його долоню своєю лівою рукою, промовив:

— Бережись, Гансе, то паскуда.

— Ви знайомі зі справою Г-298?

Клосс витратив чимало часу, щоб опанувати себе. Полковник Гофберг закінчив перегортати папери і дивився на нього голубими очима, чекаючи відповіді. Тільки тепер Клосс помітив, що в Гофберга гарні довгі вії.

— Щось не пригадую, — відповів Клосс.

— Ви прийняли господарчий сектор. Ця справа проходить по ньому. Наскільки мені пригадується, я наказав вам ознайомитися з усіма незакінченими справами вашого сектора.

• Предыдущая
• 11/66
• Следующая