Выбери любимый жанр

Ставка більша за життя. Частина 1 - Збих Анджей - Страница 22


Изменить размер шрифта:

22

— Тікай через горище! — сказала Гелена. — Там є перехід до сусіднього будинку.

— А ти?

— Я вже не буду тікати. Сповісти в Центр…

Гелена осіла на підлогу. Ліза схилилася над нею. Була смертельно втомлена. Нічого, навіть жалю, навіть страху, не відчувала. Закрила Гелені очі і вийшла, навстіж відчинивши двері. Тепер нехай приходять…

З маленького віконечка на даху дівчина бачила есесівців, що все ще стояли вздовж вулиці. Може, Артур хотів у такий спосіб перевірити, чи вона, Ліза, виконала вирок? “Він відплатить за це”, — подумала дівчина. Знала, куди тепер піде. Був один-єдиний чоловік, який мав зв’язок, який міг щось вирішити. Зиркнула на годинник. Було вже пізнувато, залишилось малувато часу; скоро повинна бути дома, бо ж прийде обер-лейтенант Клосс. Нащо вона розповіла про нього Артурові? Тепер не могла собі цього пробачити. “Зрештою, це тільки німецький офіцер, — заспокоювала вона себе, — зрештою, суть справи в тому, щоб їх знищувати. Будь-який засіб добрий”.

…Органіст був готовий до від’їзду. Руді стояв поруч з ним. Вони були вже одягнені в пальта, але органіст все ще прощався з костьолом, в якому провів більшу половину свого життя. Торкнувся пальцями клавішів, потім сів і заграв в останній раз. Подумав, що все-таки варто б залишитися, що Клосс, напевне, помиляється. Органіст, зрештою, ніколи не боявся за себе, він боявся за Руді, який нетерпляче переступав з ноги на ногу, радіючи звістці про виїзд на село.

— Таксі вже, напевне, під’їхало, дідусю, — сказав хлопчина.

— Їдемо, — промовив органіст і обірвав гру. В цю мить почулися кроки. Хтось біг по східцях угору. Руді відчинив двері й побачив Лізу. Він давно вже її не зустрічав.

— Лізо! — вигукнув радісно. Однак дівчина тільки доторкнулася вустами його чола.

— Залиши нас самих, Руді.

— Ти поїдеш з нами, Лізо?

— Залиши нас самих, — повторила нетерпляче.

Хлопець вийшов неохоче. В костьолі тільки якийсь чоловік у шкіряному пальті сидів недалеко від статуї святого Антонія. Руді, як вчив його дідусь, уважно придивився до нього.

— Я ж говорив тобі, Лізо, — мовив тим часом органіст, — що ти не повинна сюди приходити.

— Еге ж, еге ж! Всі ми — дуже обережні, дотримуємося конспірації, а ворог знає все, чуєш? Ми працюємо на ворога! — вигукнула вона зненацька й розпачливо.

— Що сталося, Лізо?

Дівчина розповіла про все детально. Принаймні намагалася розповісти детально. Про себе, про Гелену, про Горста. Нарешті, про смерть Гелени. Ліза вже не сумнівалася: Артур Другий, шеф групи, довірений Артура Першого, був зрадником. Гелена закінчила життя самогубством, значить, вона безневинна, вона боялась гестапо. Артур не скасував вироку на неї, на Лізу. І Артур наказав зліквідувати Гелену.

Органіст зняв окуляри — Ліза перевела погляд униз: вона не хотіла дивитися йому у вічі.

— Це він, — сказав органіст. — Гелена передала йому наказ, і якщо він мав ще раз зустрітися з Горстом… Це він, — повторив, — наш гість мав рацію. — Тепер органіст розумів, чому зв’язковий з Центру не повірив у те, що винний у всьому Горст. Якби Горст зрадив, то Артура й Лізу вже заарештували б…

— Хто мав рацію? — запитала Ліза.

— Той, кого я ніколи більше не побачу. Хтось із Центру.

— Зараз же повідом Центр, — крикнула Ліза. — Треба щось робити!

— Я не маю зв’язку, — тихо сказав органіст. — Він припинив зв’язок. А коли вони знову відновлять зі мною контакт… — він знизав плечима.

Ліза не зрозуміла його.

— Як це не маєш зв’язку? Ти — не маєш зв’язку?

Органіст мовчав. Він знову сів на своє місце і погладив пальцями клавіші. Проклинав у думці свою сліпоту. Якби міг бачити, знайшов би таки Артура…

— Поїдеш зі мною, — обізвався нарешті. — Це єдиний порятунок для тебе. — І він підвівся. Таксі вже тут. Документи якось роздобудемо…

— Ні, — сказала Ліза. — Я не поїду.

Скидалося на те, що він не зрозумів її.

— Рано чи пізно, — зауважив, — наші натраплять на нас, тоді ми й доповімо про Артура, і кара не мине його.

— Я не можу тікати, — заговорила Ліза. — Ми не знаємо, кого ще Артур викаже Поллерові… Може, він ще не всіх встиг виказати. Зрештою, — додала, — сьогодні до мене прийде один чоловік, якого він теж хоче занапастити. А цей чоловік врятував мені життя.

Вона замовкла. Була переконана, що саме так повинна вчинити. Знову засунула руку в кишеню пальта й доторкнулася металу. Намацала пальцем запобіжник. Подумала, що в магазині пістолета є ще три набої… Артур наказав їй двічі вистрелити в Гелену, а третю кулю… Принаймні залишив їй шанс…

— Подбай, дідусю, про Руді, — сказала ще Ліза і вийшла так тихо, що органіст не почув навіть, як зачинились двері.

Гауптштурмфюрер Поллер чекав. Тепер, власне, залишилось тільки одне: чекати. В найближчі кілька годин він уже не мав що робити. А потім — безсонна ніч. Цікаво, чи дуже впертим буде той чоловік? А можливо, то жінка? Коли фон Ліпке доповів, що зв’язковий Центру призначив зустріч у пансіонаті “Елізабет”, Поллер зрозумів, що успіх, нарешті, забезпечено. Впіймалися на гачок! Його метод виявився безпомилковим. А штандартенфюрер вже виявляв своє незадоволення, вже вимагав схопити цих людей… Тепер, звичайно, схоплять їх усіх… А може, ще почекати? Якби зв’язковий з того Центру виявився не дуже норовистим, були б усі шанси продовжити гру. І він вголос зареготав. У його розпорядженні була б власна польська мережа і контакт з її керівництвом. Ну й анекдот!

Штандартенфюрер розповідав, що подібна штука вдалася гестапо в Бельгії, але ж там були англійці; ці ж, слов’яни, рішучіші. Дурніші, але рішучіші. Поллерові раптом спало на думку, що фон Ліпке — все-таки німець. Колись, щоправда, в нього було прізвище Ліпковський, але її говорити не вміє по-польському. А втім, цей успіх не є успіхом фон Ліпке, який… Поллер не буде мати спільників у здобутті успіху. Він не зносить ніяких спільників! Випив ще одну чарочку (сьогодні він міг собі це дозволити) й підняв телефонну трубку.

— Чи перевірено охорону навколо пансіонату “Елізабет”?

— Миша не пробіжить.

Атож — навіть миша! Незабаром почнеться допит. Спеціальний відділ гестапо з’явиться в пансіонаті з істинно німецькою пунктуальністю… Поллер вимкнув верхнє світло і засвітив лампу на письмовому столі. Вивчав, як сяятиме рефлектор — прямісінько в очі тому, хто буде сидіти на табуреті біля дверей. Цікаво, як триматиметься фройляйн Ліза? А її коханець? Поллер знову залився сміхом. Принагідно під час великої гри можна зробити й веселий перепочинок. Берлін переконається, наскільки слабкі перед лицем ворожого шантажу офіцери абверу!

А тим часом Клосс вечеряв у невеликому ресторанчикові на Лессінгштрассе. Довго розглядав меню, розмовляв з кельнером, старанно відраховував харчові купони. Він вів себе, як офіцер-відпускник, він приділяє значну увагу тому, щоб добре попоїсти, любить посидіти в якомусь третьорозрядному ресторанчику і подивитися на німецьких дівчат, попиваючи пиво й попахкуючи димом сигари. Вродливих дівчат, щоправда, не було. Але Клосс дбав про певний ритуал і його деталі. Він грав свою роль, усвідомлюючи, що не має права помилитися. Ціна, яку б довелося платити за помилку, була б занадто висока.

Рівно за чверть до дев’ятої Клосс розрахувався, дав кельнерові на чай, правда, не вельми багато, однак досить, щоб літній добродій в білому піджаку солідно, по-прусському, приклацнув закаблуками. Вийшов на вулицю і відразу ж переконався, що, всупереч його припущенням, за ним ніхто не стежить. Подумав, що він переоцінив таки противника, проте вирішив і далі діяти так, нібито Поллер був принаймні Клоссом. Зайшов у квіткову крамницю, заплатив чималеньку суму за три тепличні троянди. Нарочито обернувся лицем до вітрини, щоб його можна було бачити з вулиці. Ніхто одначе не висліджував Клосса, ніхто не зупинявся перед квітковою крамницею.

“Поллер не взяв мене до уваги, — подумав Клосс, — я для нього, виходить, нічого не вартий”.

У під’їзді будинку, де мешкала Ліза, він також нікого не побачив. Подзвонив — Ліза відчинила одразу ж. Дівчина була в пальті, абияк зачесана, під очима темні круги.

22
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело