»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 29

• Предыдущая
• 29/62
• Следующая

Комісяку не потрібно було навіть заглядати у список приватних автомашин, щоб сказати капітанові, кому належить автомобіль, зареєстрований під номером Н–24–200.

— Це ж та сама машина, яку записав у барі капрал Рембік, у мене ж доповідна тут на столі…

З цих частин уже складалося щось ціле. Чорна Ручка їде автомашиною з паном Згожельським, який рятує бандита, коли тому насідають на п’яти працівники міліції. Машина Згожельського чекає перед будинком на Новогродській, коли там бандити нишпорять у квартирі Ремів.

“Треба буде ближче зайнятися цим паном Згожельським”, — міркує капітан.

Мирослав Згожельський глянув на годинник: без чверті сім, можна вже зачиняти магазин. Він почав опускати стальні жалюзі на вітрину, коли раптом почувся дзвінок, і в магазин увійшло два чоловіки. Один з них був літній, у непромокальному плащі, другий — молодий, з гострими очима; в руці він тримав шкіряний портфель.

— Слухаю вас, — сказав пан Згожельський, продовжуючи крутити ручку.

— Ми хотіли купити годинник, — відповів той, що в непромокальному плащі.

— Чоловічий, наручний, — доповнив юнак.

— Хвилиночку, панове, я тільки опущу жалюзі,— ввічливо мовив Згожельський. Закінчивши свою роботу, він витер замшею випещені руки і підійшов до сейфа.

— Вас цікавлять нові годинники чи вживані?

— Нові, звичайно, тільки нові, — сказав літній добродій і начепив на ніс окуляри.

Пан Згожельський вийняв із сейфа маленький, вкритий синім оксамитом дерев’яний піднос, на якому сріблом і золотом виблискувало кільканадцять годинників.

— Оце Докса — три з половиною тисячі, — пояснював він, — золотий Шаффгаузен — сім тисяч (це просто щасливий випадок). Зеніт — дві з половиною тисячі. Стільки ж коштують годинники Дельбана; Атлантік — дві тисячі сто… — говорив Згожельський, спритно підсовуючи блискучі іграшки відвідувачам, які зосереджено схилилися над скляним прилавком.

— Який берете? — звернувся літній чоловік до свого товариша. Той нерішуче оглядав годинники, притуляв їх до вуха і нарешті запитав ювеліра:

— А більш давніх відомих марок, наприклад Цима, Омега…

— …або Лонжін, — швидко вставив чоловік у непромокальному плащі.

— …у вас немає? — закінчив речення юнак.

Пан Згожельський окинув обох відвідувачів пильним поглядом, але невинний вираз їхніх облич одразу ж заспокоїв його:

— На жаль, цих годинників після війни ми взагалі не маємо. Поцікавтесь у комісійних магазинах, там іноді продають приватні особи…

— А на ці годинники, — несподівано запитав літній чоловік, показуючи на піднос, — у вас, звичайно, є рахунки?

Пан Згожельський завмер і вдруге, ще уважніше приглянувся до відвідувачів.

— Не розумію, — сказав він протягом, — чому це вас цікавить?

Літній покупець важко зітхнув, наче йому було прикро говорити ювелірові те, що він мусив сказати:

— Бо ми цікавимося годинниками, так би мовити, по службовій лінії. Прошу, ось моє посвідчення: ми з Державної торговельної інспекції.

Згожельський трохи зблід, очі в нього забігали, але обидва ревізори стояли мов укопані перед прилавком і доброзичливо дивилися на нього.

— Ви… в такий несподіваний час, — мовив нарешті Згожельський, запинаючись. — У мене свої плани на сьогоднішній вечір, може б завтра…

Літній ревізор, ніби вибачаючись, похитав головою.

— Це справді дуже прикро вийшло. Знаєте, у нас теж були свої плани, та що поробиш, служба не дружба. Я розумію вас, але нічим не можу допомогти.

Молодший уже розкрив портфель, виймаючи з нього якісь папери; глянув на великий годинник, який саме пробив сьому.

— Вже сьома, закрийте, будь ласка, магазин і беріться з нами до роботи. Почнемо з цього сейфа, — показав він олівцем на шафу, з якої пан Згожельський вийняв п’ятнадцять хвилин тому піднос з годинниками.

Коли власник магазину опускав жалюзі вхідних дверей, чоловік з портфелем, стоячи біля нього, помітив, як на бездоганно чистий комірець поплінової сорочки ювеліра струмками стікав піт. Це було досить дивно, бо вечір видався холодний, надворі дув вітер. Але, працюючи вже багато років у оперативному відділі столичного управління міліції, він звик до різноманітних проявів хвилювання у людей з недосить чистим сумлінням.

Дружина капітана Завірюхи мало не зомліла, коли пізно ввечері побачила чоловіка з перев’язаною головою, який прийшов разом з Юреком В’юном.

— Романе, що сталося?

— Татусь, напевно, з кимось бився, — сказав десятирічний Рисєк, висунувши голову з дверей спальні. — Але ти йому дав доброї здачі, правда?

— Дав, дав, будь певен! — Завірюха схопив хлопця в смугастій піжамі, який брикався босими ногами, підкинув його вгору, поцілував, потім злегенька шльопнув і промовив: — А тепер швиденько в ліжко, бо вже пізно!

Дружина, заламавши руки, не могла відірвати погляду від закривавленої пов’язки. Завірюха, прощаючись, звернувся до Юрека:

— Отже, завтра вранці ти можеш по мене не приїжджати… Тобі треба виспатись після вчорашньої і сьогоднішньої ночі… Тільки, будь ласка, не нароби дурниць!

— Не хвилюйтеся, пане начальник, — втішив капітана Юрек, — все буде зроблено так, що той тип не зрозуміє…

Вже на сходах Юрек чув, як “пан начальник” говорив дружині:

— Заспокойся, Марійко, зараз я тобі все поясню, тільки помию руки…

За півгодини Юрек В’юн у темно-синьому спортивному костюмі, кремовій сорочці, на якій, мов квітка, червонів китайський галстук, у жовтих туфлях на каучуку, гордо входив у ресторан готелю “Ексцельсіор”. Як і було домовлено, Віга — його знайома — вже сиділа за столиком і, не поспішаючи, цідила крізь соломинку лимонад. Ні, ні, ви помиляєтесь, коли думаєте, що Юрек одразу підійшов до столика Віги. Навпаки, він удав, що зовсім не знає дівчини, сів за кілька метрів од неї і замовив собі пляшку пива та бутерброд. Тепер Юрек Уже нічим не відрізнявся від інших відвідувачів. Через кілька хвилин Віга підвелась і, залишивши сумочку, щоб видно було, що столик зайнятий, повільно рушила до коридора, де був гардероб і кіоск з папіросами. Біля виходу вона на мить затрималась, кинувши Юрекові короткий, але багатозначний погляд.

Шофер допив пиво і, не поспішаючи, попрямував за дівчиною. Віга стояла перед кіоском, розглядаючи за вітриною цигарки різних марок — вітчизняних і закордонних. Юрек теж підійшов до кіоска.

— Я познайомилась. Слухай уважно, — тихо сказала Віга. — Його прізвище Гомолякс, живе в кімнаті 105. Буде тут о дванадцятій. Так зі мною домовився. Ключі від кімнати, напевно, висять на дверях. І пам’ятай… — Але що саме повинен був пам’ятати Юрек, Віга сказати не встигла. Ззаду до них хтось підійшов і зупинився.

— О, фройляйн Віга… Тішус, що пані бачити. Sie sind unglaublich punktlich.

— Guten Abend, Herr Homolacs,[3] — зовсім не розгубившись, відповіла досить бігло по-німецьки Віга і дружньо взяла пана Гомолякса під руку.

Юрек повернувся до залу, розрахувався і, вийшовши у вестибюль, попростував вистеленими червоною доріжкою сходами, які вели до кімнат готелю.

— Шановний пан живе у нас? — зупинив його швейцар.

Юрек підійшов і показав своє міліцейське посвідчення.

— А тепер тихо! — буркнув не дуже чемно, зате рішуче і, залишивши спантеличеного швейцара, впевнено ступив на доріжку.

У довгому коридорі на другому поверсі не було нікого. Товста доріжка заглушувала і без того тихий звук каучукових підошов. Юрек легко знайшов кімнату 105. Ключ, як і передбачала Віга, висів на гвіздку. На якусь мить шофера охопили сумніви: капітан Завірюха ясно сказав, що йому треба тільки оглянути машину, записати її марку і номер мотора. А про те, щоб заходити в кімнату Гомолякса, не було мови. Але Юрек хотів приголомшити капітана своєю незвичайною слідчою винахідливістю і вирішив власноручно обшукати кімнату таємничого чужоземця. Ото зрадіє капітан, коли він принесе якісь сенсаційні докази злочину Гомолякса!

• Предыдущая
• 29/62
• Следующая