»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола - Страница 25

• Предыдущая
• 25/62
• Следующая

У готелі “Поллєра” сержант пред’явив товстому адміністраторові своє службове посвідчення і велів показати книгу реєстрації мешканців. Адміністратора схвилювали відвідини працівника міліції, та ще й з Варшави. Він, раз у раз витираючи спітніле чоло, докладно розповідав про все, намагаючись якнайшвидше позбутися непроханого гостя.

— У нас зупиняється багато іноземців, — сказав він на запитання Недєльського, — і мені важко вгадати, який вас цікавить…

— Мене цікавить високий чоловік, який жив тут три, ну, може, чотири дні тому. У нього була машина шоколадно-кремового кольору найновішого типу, з червоною пластмасовою стрілкою ззаду…

— То, мабуть, пан Гомолякс… Так, це може бути тільки він. — Адміністратор неспокійно забарабанив товстими, наче сардельки, пальцями по грубій реєстраційній книзі. — Він дуже порядна і заможна людина…

— Мене цікавить не ваша думка про Гомолякса, а його анкетні дані, — різко перебив Недельський.

Товстун розхвилювався ще більше. Пальці перестали слухатися, він не міг перегорнути сторінки, але нарешті все-таки знайшов графу, з якої Недєльський виписав потрібні дані. Франц Гомолякс, 40 років, австрійський громадянин, приїхав із Відня такого-то дня, номер візи такий-то, професія — журналіст. Сержант занепокоївся: журналіст? Він сподівався, що то купець, промисловець (адже йшлося про годинники), але журналіст!!? Недєльський ще раз запитав адміністратора, чи збігається опис особи і чи була у Гомолякса така машина, про яку він щойно казав. Товстун мало не плакав:

— Пане капітан, їй-богу, я не знаю… Пан Гомолякс високий брюнет, але чи це саме він вас цікавить? Клянуся, що інших високих іноземців цими днями у нас не було.

— А опис машини? — безжалісно наступав Недєльський.

— У нього був автомобіль кремовий, але я до нього не приглядався. У мене стільки роботи, пане капітан…

Підвищений одразу на стільки рангів, сержант Недельський поважно випростався і сказав, що тепер він хоче послухати швейцара і покоївку, яка прибирала в кімнаті пана Гомолякса.

— То я вже можу бути вільний? — зрадів адміністратор, який, видно, не любив надто близьких зв’язків з владою.

Через годину Недєльський вийшов з готелю, несучи з собою ще одну важливу новину: Гомолякс кілька разів приїжджав разом з якимось Яном Галкою, власником відомої у Кракові великої граверно-золотильної майстерні і маленької фабрики церковних виробів. Сержанта зацікавив уже сам факт перебування закордонного журналіста в товаристві ремісника. Але особливої ваги надавала йому та обставина, що майстерня Яна Галки містилася на вулиці Діетля, його прізвище було і в списку передплатників “Краківської газети”.

Недєльському здалося, що він натрапив на слід. Забувши про обід, він попрямував до автомобільного парку, який містився поруч. Сторож автопарку, вусатий інвалід на дерев’яному протезі, чудово пам’ятав машину з червоною стрілкою і її щедрого власника. Старик підтвердив, що Гомолякс справді приїжджав кілька разів з Яном Галкою. Сержант вирішив піти до найближчої бензоколонки, де, за твердженням інваліда, Гомолякс заправляв машину. Дві години переглядав квитанції за останній тиждень — у них були записані номери автомобілів. Але працівники бензоколонки сказали, що на тій машині був закордонний номер. Серед сотень автомашин, які протягом останнього тижня заправлялися на цій бензоколонці, Недєльський знайшов кільканадцять з іноземними номерами. Він переписав їх і потім сидячи за обідом, порівнював ці номери з тими, які йому дав капітан Завірюха. І раптом мало не подавився куском жилуватого біфштексу: в обох списках був один і той же номер — CUX–C5. Звичайно, могло бути, що якась зовсім інша закордонна автомашина заправлялась у Кракові, а згодом, у ту фатальну ніч, опинилася поблизу Варшави, і її записали. Але це могла бути і ниточка, яка виведе на важливий слід. До кінця обіду Недєльський сушив собі голову, як би точніше перевірити цей таємничий номер, встановити, чи справді то машина Гомолякса. Нічого не придумавши, сержант вирішив піти у міське управління і довідатися що-небудь про дивного гравера та власника майстерні церковних виробів, у якого такі дружні стосунки з закордонними журналістами.

Ковальський прийшов точно в призначений час. Прочитав стенограму розмови, підписав її, потім передав капітанові знайдені листи Рема про нелегальні імпортні угоди.

— Ви повідомили дирекцію Бюро про відкриття, які стосуються Августа Рема? — спитав Завірюха.

Ковальський знітився.

— Справа в тому, що я й сам не знаю, як бути. Головний директор у відпустці, повернеться тільки через тиждень. А я не хотів би робити сенсації навколо цієї неприємної для всіх нас справи. Тим більше, що я в деякій мірі відкрив її…

— Виходить, що ніхто, крім вас і мене, нічого не знає?..

— Ніхто.

— Це добре. І не говоріть, будь ласка, нікому, поки я не скажу, що вже можна розповідати.

— Навіть головному директорові? — здивувався Ковальський. — Не знаю, чи я маю право це робити.

— Навіть головному директорові. В разі потреби я видам вам письмове посвідчення, що заради слідства вас зобов’язала до цього міліція…

— О господи, в що тільки може вскочити людина, сама того не бажаючи!.. — зітхнув пригнічено Ковальський. Але капітан підбадьорив його поглядом і вже шанобливо почав прощатися з педантичним службовцем, коли, враз щось пригадавши, запросив відвідувача знову сісти.

— Ще одне запитання, пане Ковальський. Учора я багато думав про ваше відкриття і не міг зрозуміти одного: чому тільки майже через місяць після смерті Августа Рема ви вирішили переглянути його документи?

Ковальський здивовано подивився на капітана:

— Це ж не від мене залежало. Я зайнявся цим тільки позавчора, бо мені доручив це зробити заступник головного директора. Я, пане капітан, керую тільки одним відділом…

Завірюха кивнув головою, — мовляв, він розуміє, що сам Ковальський не міг тут нічого зробити, — але вів далі:

— І протягом цілого місяця у Бюро не відчувалося відсутності Рема, не виникало потреби перевірити, які папери лишилися після нього?

— Я не розумію, до чого ви хили… — уважно приглядаючись до капітана, сказав Ковальський. Але Завірюха не збирався докладно пояснювати, до чого він “хилить”, і поставив наступне питання, яке, на перший погляд, не мало нічого спільного з попередніми.

— Які стосунки були між Августом Ремом і головним директором?

— Тільки офіціальні, але бездоганні.

— А з заступником головного директора?

— Чудові. Оскільки мені відомо, вони часто зустрічалися поза службою, здається, були давніми знайомими чи не з довоєнних часів.

— Так. А головний директор, кажете, повертається, з відпустки тільки через тиждень?

Ковальський кивнув головою, явно здивований хаотичними запитаннями, які задавав цей слідчий.

— Головний директор поїхав у відпустку на цілий місяць чи на менший час?

— Поїхав на цілий місяць до моря.

Завірюха якусь мить подумав, ніби щось обчислював у пам’яті:

— Отже, головний директор пішов у відпустку приблизно через тиждень після смерті Рема?

Тепер уже Ковальський замислився, пригадуючи досить давні події. Проте коли відповідав, у нього був голос людини, цілком впевненої в тому, що говорить:

— Справді, головний директор пішов у відпустку за кілька днів після смерті Рема, але пам’ятаю, що в день, коли знайшли труп, його не було у Варшаві, бо ще перед тим він виїхав у службових справах до Гданська, а звідти зразу ж мав їхати відпочивати.

— Ну ось тепер уже, мабуть, справді все, що я хотів про це знати. — Капітан стомлено провів рукою по лобу. — Хіба тільки ще одне маленьке запитання, — додав він, побачивши, що Ковальський уже підвівся і збирається вийти. — Як звати заступника головного директора, котрий доручив вам переглянути папери Рема?

— Генрік Згожельський. Інженер, — сказав Ковальський, намагаючись прочитати в очах капітана, навіщо йому потрібні всі ці відомості і яке відношення вони можуть мати до злочинної діяльності Августа Рема.

• Предыдущая
• 25/62
• Следующая