Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/45
• Следующая

Про те, що це були цінності Гальчинської, капітан не мав жодного сумніву. Вони цілком співпадали з описом прикрас, які носила убита жінка. Згодом це підтвердить експертиза, але тим часом Андрійко був переконаний у своєму висновку.

Тільки одне він спитав у хормейстера:

— Де ви ховали їх?

Було дивним, що під час обшуку їх не знайшли.

— Це не мої, — похмуро відповів Славов.

— Віктор Іванович, — з нотками декору в голосі промовив капітан, — адже я попередив, що тільки чесне визнання може полегшити… Крім вас, нікого у цій камері сьогодні не було. Проведемо експертизу і встановимо, що знято їх з убитої, що ви тоді скажете?..

— Ну, мої, — роздратовано буркнув хормейстер — Нехай і мої. То що? Купив для своєї коханки. Тому й никав, як ви сказали, біля ювелірних скупок. Мої, не Гальчинської…

— А як ви їх сховали при обшуку?

— У носовичку. Коли витирав піт.

Андрійко мало не крякнув, згадавши, що це він дозволив хормейстеру користатися носовичком. Але тепер після знахідки діамантових сережок остаточно переконався, що він на правильному шляху.

Після другого допиту Славова Андрійко звернувся до прокурора за постановою про обшук у хормейстера в готелі. Обшук, який капітан із Задорожним та місцевими колегами провели у номері Славова, дав очікувані результати. Капітан Андрійко, уражений тим, що зумів хормейстер сховати від нього у носовичку сережки, був особливо ретельний. Він нишпорив по усіх закутках приміщення сам, обдивився особисті речі хормейстера, вистукав чемодан, помітивши підшиту внутрішню обшивку «дипломата», одірвав її, хоч Славов, який був присутній при обшуку, категорично протестував проти цього. Але доскіпливість і рішучість капітана дала свої наслідки: за обшивкою було сховано два персні з алмазами і великий рубін на золотому ланцюжку. Речі, які зі слів Шумейкової і племінниць Гальчинської, належали убитій.

Після того, як капітан із гнівним виразом на обличчі показав зблідлому хормейстеру свою знахідку, той повністю скис.

Капітан був задоволений своєю знахідкою, але обшуку не припиняв. Він шукав перстень з найбільшим діамантом, який Гальчинська із Шумейковою не змогли оцінити у Києві і за оцінкою якого треба було їхати до Москви.

Андрійко знов і знов усе мацав і перемацував у номері, попросив у працівника готелю драбину і з неї оглядав верх шафи, шукаючи будь-якої щілини, проглянув карнизи і ліплення, вкриті шаром пилу.

Час минав, а спітнілий капітан не вгамовувався, від напруження і лазіння на драбині у залитій південним сонцем кімнаті він розпалився, обличчя почервоніло, і рубець на щоці загрозливо побагровів. Всі втомилися, навіть Задорожний, який припинив розшуки, сів до столу і став писати протокол обшуку. Поняті теж втратили інтерес до пошуків і посідали біля столу, розглядаючи гарні дорогі прикраси, які лежали перед ними.

Зрештою капітан зліз із драбини і підступив до Славова. який, здавалось, байдуже, з відстороненим, порожнім поглядом сидів на ліжку.

— Ви знаєте, що я іще шукаю?! — сердито спитав його каштан.

Славов мовчки знизав плечима.

— Не знаєте?! — ще суворіше промовив Андрійко. — Де перстень з великим діамантом, який ви здерли з руки убитої? Де він, питаю я вас!

Хормейстер відвів провинний погляд убік, його серповидне лице, здавалося, ще дужче замкнулося в собі.

— Де?! — не стримавшись, гнівно скрикнув Андрійко.

— Продав, — поступаючись натиску капітана, нарешті видихнув з себе підозрюваний.

— Де, коли, кому?

— Не знаю. Біля скупки. За двісті п'ятдесят карбованців.

Капітан мало не схопився за голову.

— За двісті п'ятдесят?

Славов кивнув.

— Йому ціна щонайменше тридцять — сорок тисяч! Це ж унікальний камінь.

Але, здавалося, й це повідомлення не справило на хормейстера враження.

— У мене скінчилися гроші. Мене виселяли…

— Як виглядала людина, якій ви продали?

— Не пам'ятаю… чоловік, ошатно одягнений…

— А ще? Обличчя? Якісь особисті прикмети? Конкретно одяг?

— Не пам'ятаю… Правда, очі в нього були… Дуже холодні. Він торгувався. Давав двісті. Я просив п'ятсот… Але з рук персня він не випускав. Я не міг довго торгуватися. Ніхто доти не купував, думали, підробка… Я віддав за двісті п'ятдесят…

Капітан Андрійко дивився на зніченого хормейстера уже не гнівно, а презирливо. Він розумів, що за таким словесним портретом, власне, без будь-якого портрета, сочинському карному розшуку буде дуже складно знайти цього покупця…

Славов покірно підписав разом із понятими протокол обшуку, Андрійко запакував знайдені цінності і повіз Славова назад до міського управління. Там уже під час третього протягом цього дня допиту Славов почав признаватися у вбивстві і розповів подробиці.

На запитання капітана про мотиви злочину він сказав:

— Коли я познайомився з Гальчинською і потрапив до її квартири, я зрозумів, що вона багата. Я всіляко догоджав їй і на роботі виділяв серед усіх…

— Ви були її коханцем?

— Так, — кивнув Славов, — я дуже хотів зблизитися з нею… Я навіть запропонував одружитися, бо жив я бідно, на маленьку зарплатню. Ви ж знаєте, як платять у культурі… а вона розкошувала. Це було несправедливо. Я весь час думав, звідки у естрадної співачки таке багатство, такі діаманти. Теж, певно, якась нечиста історія… Це несправедливість долі гнітила… До того ж, коли освідчився, вона мене образила. Незважаючи на те, що я значно молодший і, здавалося, подобався їй, різко, навіть грубо відмовила… Гідний тільки на роль коханця, не більше!..

Тоді я вирішив убити її і пограбувати. Я носив в собі цю ідею кілька років. Думка про вбивство переслідувала мене. Я не спав ночами, в найменших деталях обмірковуючи свій план.

Коли вона запрошувала у гості і, роздягаючись, знімала свої коштовності, клала їх на тумбочку біля ліжка, я дурів. Ледве стримувався, щоб тут-таки не задушити її подушками…

Зрештою я вирішив убити її молотком і заздалегідь купив його. Важкий, зручний, чистенький, з гладкою ручкою, він став моїй найближчим другом, під час безсоння я клав його біля себе в постіль і тоді, заспокоєний, засинав.

— Де він тепер? — жорстко спитав Андрійко.

— Потім, — хормейстер уникнув слів «після вбивства», — я кинув його в урну на Чкалова разом із ватяником, який теж був у крові…

Капітан подумав, що попереду оперативників іще чекає марудна і брудна робота на міському звалищі, куди, очевидно, потрапили закривавлені ватяник і молоток і які треба будь-що знайти, щоб довести обвинувальний висновок щодо злочину Славова. Не підводячи голови від протоколу, який писав поспіхом, намагаючись встигнути за квапливою, плутаною розповіддю підозрюваного, він кинув:

— Продовжуйте!

Збираючись із думками, Славов не відразу розкрив рота. Трохи похитуючись на стільці, з напівзаплющеними очима, він ніби перебував у сомнамбулічному сні.

— Я слухаю, — повторив Андрійко, відірвавшись від протоколу. — Купили молоток. Що було далі?

— Я поміняв квартиру на Севастополь. Я ніколи не чекав, що подумають на мене. Ніхто не знав, що я повернувся до Києва і заздалегідь узяв квиток на Сочі… Я прийшов до неї, упізнавши мене, вона відчинила двері. Ми привіталися, і вона пішла уперед…

— Вона скрикнула: «Як давно я тебе не бачила!» — зауважив капітан.

— Я. вже не пам'ятаю… — витріщив очі підозрюваний. — Може бути… — Голос Славова затремтів. — І тоді я витяг із кишені молоток і з усією силою вдарив її по голові. Мій вірний друг не підвів — вона відразу впала, і я став її добивати…

Славов схлипнув і раптом голосно заридав.

Капітан Андрійко, не виявляючи своїх почуттів, терпляче чекав, коли скінчиться істерика.

— Я ж любив її, — бурмотів, схлипуючи, хормейстер. — Я ж хотів одружитися… Вона сама винна…

— Годі нити! — гримнув на нього Андрійко. — Продовжуйте! Як вона впала?

— На живіт… Це потім я перевернув її на спину, щоб зняти персні, сережки… У шкатулці, на тумбочці, я знайшов іще два персні… Ви їх зараз забрали…

• Предыдущая
• 37/45
• Следующая