Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич - Страница 8

• Предыдущая
• 8/96
• Следующая

— Ну, як? — запитав Ван Лун Сокола.

Але Вадим не відповідав. Він помітив, що опинився біля ілюмінатора і з інтересом зазирнув у нього. Нічого не видно… Чому б це? Зрозуміло, адже він чудово знав, що перед стартом усі ілюмінатори було закрито внутрішніми віконницями, металічними заслінками, які всувалися поміж двома шарами товстого органічного скла. З якого боку мусить бути Сонце? Звичайно, з правого, адже вони вилітали на схід. Значить, з цього, лівого, можна відчинити віконницю.

— Ван, вимкніть світло!

Пролунало характерне клацання вимикача. В каюті стало зовсім темно, коли не зважати на світло, що пробивалося з дверей навігаторської рубки. Сокіл намацав важіль віконниці і кількома обертами опустив заслінку, як опускають скло в автомобілі.

— Надзвичайно! — вигукнув за його спиною Ван Лун.

Вони обидва прилинули до скла ілюмінатора. Перед ними відкривалася гідна подиву в своїй величності картина Великого Всесвіту. Це була глибока ніч — і разом з тим ніч, сяюча блиском незчисленних далеких вогнів, холодних і в той же час палаючих. Незмірно віддалений небозвід немов був засланий чорним оксамитом. І на ньому, розкидані примхливими і складними візерунками, виблискували міріади яскравих зірок — білих, оранжевих, червоних, зелених, голубих. Ніколи ніхто з жителів Землі не бачив подібного видовища! Вражала не тільки надзвичайна ясність, з якою око без найменших труднощів розрізняло першу-ліпшу зірку — від крупної і сліпучої до найменшої, яка здавалася крихітною іскоркою, що несміливо виглядала з глибокої складки небесної чорної оксамитної завіси. Найбільш вражаючим було те, що жодна з зірок не мерехтіла, не переливалася, то пригасаючи, то знову стаючи яскравою, як було це звичним для жителів Землі. Ні, кожна із зірок, велика чи дрібна, палала неослабним далеким, але рівним світлом, яке лилося з глибини матового чорного фону.

І Сокіл, і Ван Лун були вражені виглядом знайомих їм з дитинства сузір’їв. Та й справді, — хіба перед ними зараз були ті нескладні комбінації з кількох зірок, до яких звикло людство, завжди наглухо відокремлене від чудесної картини Всесвіту товстою пеленою земної атмосфери, що безжалісно гасила барви й яскраві кольори! Ті великі мерехтливі зірки були всього лише грубою канвою сузір’їв, дивовижних виблискуючих візерунків великого космосу. Тільки тепер Ван Лун і Сокіл бачили по-справжньому, з яким невичерпним багатством фантазії гаптувала природа ці небесні візерунки. Вони відрізнялися від бачених з Землі знайомих сузір’їв не менш, ніж багатобарвна талановита картина відрізняється від сухого і кволого малюнка олівцем.

Враженим поглядом мандрівники знаходили і в думках відзначали ці забарвлені незчисленними кольорами небесні візерунки. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка Дракон, а біля нього, майже в згибі його тіла, починається така знайома ще з дитинства витягнена каструлька Малої Ведмедиці…

— Ми з вами щасливці, Ван, — захоплено промовив Вадим Сокіл. — Заради цього чудового видовища варто було перенести всю нашу важку підготовку й витерпіти перевантаження під час прискорення руху астроплана! Та невже ж ви не відчуваєте поетичності цієї незрівнянної картини?

Ван Лун скоса подивився на свого експансивного друга. Він лукаво примружив очі:

— Сперечатися не можу, поезія — дуже добре, і космічне небо — також. Але Микола Петрович прийде і спитає: де сніданок? Вам можна займатися поезією. Шеф-повар мусить подумати про прозу. А щоб готувати сніданок, потрібне світло. Значить, і вам доведеться зробити певну поетичну паузу…

— Сухар! Безнадійний сухар!

— Дуже приємно. Проте небо, гадаю, не зміниться, поки ми поснідаємо, — лагідно втішив Вадима Ван Лун, вмикаючи світло в каюті. — А як діятиме невагома автоматика?

Він уже встиг перейти — чи може правильніше було б сказати “перепливти” — до протилежної стіни каюти, і цього разу уникнувши будь-яких ускладнень. Відірвавшися від видовища космічного неба, Вадим Сокіл стежив за діями друга.

Ван Лун повернув рукоятку, влаштовану в стіні. Від стіни відокремилася невеличка квадратна панель і плавно опустилася вниз на колінчастих підставках, перетворившись на стіл. В отворі стіни, який відкрився за нею, виявилися полиці укладистого буфета, уставлені посудом незвичної форми, консервними бляшанками, дивовижними скляними пляшками, сплюснутими, як фляжки; плескаті боки цих пляшок були гумовими. Ван Лун упевненими рухами знімав з полиць посуд, що стояв у пружинних затискувачах, і ставив його на столі також у затискувачі, кожен з яких відповідав тій чи іншій формі посуду. Розставивши все на столі в ідеальному порядку, Ван Лун задоволено посміхнувся:

— Зовсім як в кращому, зразковому ресторані! Тепер ще серветки. І можна приступати до їжі.

— Без чаю, без гарячого? — розчаровано відзначив Сокіл.

— Дуже-дуже шкодую. Зате одержите склянку вина, доброго вина, — втішив його Ван Лун. — Якщо, звісно, Микола Петрович дозволить…

— А чому б йому і не дозволити? — пролунав веселий голос Риндіна, який з’явився в дверях каюти. — Навпаки, він цілком підтримує вашу ідею, Ван. Сьогодні — особливий день, велике свято для кожного з нас. Склянка вина сьогодні — це добре!

— Тільки дивно якось, що немає стільців. Здається ніби все не так, — нарікав Сокіл, наближаючись до стола.

— Обійдемося, Вадиме! А потім, повірте мені, що повітря за наших умов краще від найвигіднішого стільця. Не забудьте лише закріпитися пружинами біля стола. Почнемо, друзі!

Риндін першим “сів” біля стола, прийнявши звичайну позу людини, що сидить. Цьому допомогло й те, що він защепнув навколо кожної ноги під столом пружинні кільця, пристосовані під квадратною панеллю. Його приклад наслідували й інші. Тепер кожен був наче прикріплений до стола вище колін, не доводилося побоюватися, що необережний різкий рух відштовхне людину від стола і винесе її на середину каюти.

Навколо стола в повітрі сиділи три мандрівники в космосі. Вони посміхалися, поглядаючи один на одного. Справді, вигляд людини, яка по суті ні на чому не сидить, незважаючи на схожу позу, а просто висить у повітрі, був досить кумедним. Втім, таке відчуття тривало дуже недовго. Вже через хвилину—дві члени експедиції забули про це. Риндін все ж таки попередив ще раз:

— Без різких рухів, друзі! Інакше й пружинні кільця не врятують. Пам’ятайте золоте правило: дія дорівнюється протидії. Якщо ви натискуєте на якусь річ, ви з такою самою силою відштовхуєтеся від неї.

— Як Вадим від стінки, — підморгнув Ван Лун.

Сокіл і собі посміхнувся, згадавши, як його кидало від одної стіни каюти до другої.

— Ну, почнемо ж таки!

Микола Петрович узяв одну з пляшок, вийняв з неї корок і перевернув пляшку шийкою вниз. Як і слід було чекати, з неї не вилилося ані краплини. Тоді Риндін підніс пляшку до своєї чашки — також незвичайної форми: вона звужувалася вгору. Він устромив шийку пляшки у верхню частину чашки і злегка натиснув на гумові стінки. З шийки повільно виповзла велика червона краплина вина. Вона також явно, не бажала відокремлюватися від пляшки; незважаючи на її досить великий розмір, ця краплина зразу ж таки ховалася назад, у пляшку, варт було тільки зменшити тиск на гумові стінки.

Риндін трохи струсонув пляшку:

— Ну, відокремлюйся!

Велика краплина вина відірвалася від шийки і залишилася в чашці.

— Перший бокал готовий! Давайте ваші!

В такий же спосіб Риндін наповнив чашки товаришів, поставив пляшку назад у затискувач на столі і підніс свою чашку:

— Наш перший тост — за велику Радянську Батьківщину, за радянський народ, за успіх того, що доручено нам Батьківщиною! — урочисто вимовив він.

Кожен узяв по тонкій скляній трубочці і через неї випив вино. Першим відірвався від чашки Сокіл.

— Чудове вино, — сказав він. — Ніколи ще не пив такого!

— Скажу, воно ж таки космічне, — відгукнувся Ван Лун.

— Але трубочка страшенно заважає, — вів далі Сокіл. — Куди краще й приємніше було б пити без неї, прямо з чашки.

• Предыдущая
• 8/96
• Следующая