Привид іде по землі - Бердник Олесь Павлович - Страница 5

• Предыдущая
• 5/29
• Следующая

— Звідси не втечеш, — прошепотів Алессандро. — Згинеш у смердючій ямі. Там… у таборі… ще була якась надія… А тепер… край…

— Так, це правда! — весело підтвердив Моріс, озираючи маленьку брудно-сіру камеру меткими очима. — Звідси втекти неможливо… якщо…

— Якщо? — з неясною надією перепитав Лосс.

— …якщо не буде чуда! — серйозно закінчив Потр. Алессандро розчаровано відвернувся до стіни, махнув рукою.

— Жартуєте… Хіба можна жартувати в такому становищі?

— Я не жартую, — відповів Моріс.

— Хіба бувають чудеса, та ще в такому… місці?

— Бувають! — упевнено сказав француз. — Хоча й не часто.

Щось незвичайне чулося в жартівливому голосі Потра. Не можна було розібрати, чи він сміявся чи говорив серйозно. Хто цей чоловік? Чому в його голосі, в погляді непокірна сила, непохитна впевненість? Алессандро, перемагаючи біль, повернувся всім тілом набік, з надією поглянув на Моріса.

— Що ви маєте на увазі, товаришу?

— Коли-небудь узнаєте, — хитро підморгнув француз. — Я хочу сказати тільки одне — не слід сумувати, впадати у відчай. Треба сподіватися, всюди мріяти…

— Мріяти, — іронічно хмикнув Алессандро. — Мрія не проб’є мурів!..

— Ой, помиляєтесь, — заперечив Моріс. — Нема нічого могутнішого за мрію!

Металічні двері гучно забрязкотіли. Відчинилося малесеньке віконце, в яке в’язням подають їжу, і вусата пика з сизим носом алкоголіка ревнула:

— Мовчати! Почую ще раз — попадете в карцер! Віконечко зачинилося. Кроки в коридорі віддалилися, стихли.

— Треба остерігатися, — прошепотів Моріс. — Замучать, падлюки, як кого на зуб візьмуть.

— Якого ще треба карцера? — буркнув Алессандро.

— Це фешенебельна кімната проти карцера, — запевнив Моріс. — Там — мокрий цемент, двісті грамів хліба на три дні й літр води. Всю одежу забирають… Ну, та це дрібниці… На чому ми зупинилися?.. Ага! На мрії…

Моріс подививсь у вікно, заґратоване товстими прутами. Надворі вже наступила ніч. У чорному прямокутнику вікна блимала яскрава зірка. Француз показав на неї.

— Я щоночі дивлюся на зірку… Мені стає ясно, який велетенський, нескінченний світ. Але я — людина — охоплюю його своїм розумом. Навіть тут, у в’язниці, я уявляю собі бездонні глибини всесвіту. Закрий вікно — зірка засяє в моїй фантазії. Кинь мене в карцер — я все одно малюватиму в своїй уяві нові світи, де будуть прекрасні люди й чудові краєвиди. Ось що таке мрія! Хіба ж можна стримати її політ?..

— Розумію, — похмуро згодився Алессандро, перериваючи палкі слова француза. — Але так можна гнити до смерті, уявляючи “прекрасні світи”… Це нереально… Це химера…

— Ви мене не зовсім зрозуміли, — м’яко заперечив Моріс. — Я просто хотів сказати, що мрія — нестримна… Але на увазі я маю інше…

— Що ж саме?

Моріс хотів відповісти, але стримався. Та Алессандро й не чекав відповіді. Знову до грудей підступила млість, потьмарилася свідомість. Мов із туману, випливали думки, гіркі, розпачливі. Про яку мрію говорить дивний в’язень, його новий товариш? Життя нагадує багно, яке засмоктує людину все далі й далі. Декому вдається добратися до купини і вмоститися на ній, і тоді людина вважає себе щасливою. Більшість же поринає в багнюку, спочатку до пояса, потім по груди і, врешті, з головою… Хто витягне Алессандро з цього багна, яке ось уже лізе до рота, наповнює легені, не дає дихати? Мрія? Мрія врятує його! Ха-ха!.. Вигадка, ілюзія, самообман. Поки слабкі мріють, сильні живуть щасливо, зриваючи квіти насолоди…

Мрія? Хіба не мріяли вони щиро й радісно вдвох із Катрен? Хіба не були їхні помисли чистими, незаплямованими? Та доля страшно посміялася над ними…

В напівсні, напівгарячці минула для Лосса перша ніч. Сонячні промені заграли у високості, вони ніби поцілували кривавим поцілунком хмаринки, що виднілися в тюремнім вікні. Ті промені й свіжа ранкова прохолода проникли в камеру. Лосс розплющив очі, стиха застогнав. Обличчя Потра схилилося над ним. Стурбований голос промовив:

— Що вам, товаришу?.. Боляче?..

Ні, ні! Алессандро даремно сердився на Моріса. Що з того, що француз розповідав йому химери. Він просто, по-дружньому хотів підтримати Лосса. Адже Потру теж нелегко! Будувати повітряні замки й щодня руйнувати їх — це, може, страшніше, ніж безнадія.

— Ви, напевне, скептично поставилися до моїх думок? — м’яко запитав француз. — Прошу пробачення.

— Що ви, що ви!

— Не заперечуйте. Я вас розумію. Ви тільки що йшли на смерть. Ви відчули подих свободи… Адже правда? Що з того, що тільки одну мить навколо не було дроту, мурів і охоронців! Адже за той мізерний проміжок часу пізнається вся цінність свободи. Хто переживе ту мить, той ніколи не стане рабом!..

“Так, це вірно. Він правду каже… Я пам’ятаю кожну деталь того вечора, знову переживаю кожну секунду втечі. Тремтіння, страх і потім… одна секунда свободи! Блаженство, яке неможливо уявити, і знову страшне падіння…”

Такі думки пробігали в свідомості Алессандро, а Моріс, схилившись над ним, вів далі:

— Ви, може, навіть зневажали мене вчора. Я розумію… Людина тільки що заради свободи йшла на муки, а їй говорять про мрію. Але… я щиро хотів підтримати вас.

— Дякую, — кволо всміхнувся Алессандро. — Та мені, напевне, не допоможе така підтримка… Я не бачу просвітку…

Моріс залишив абстрактні розмови. Він запитав про новини. Алессандро не міг нічого сповістити французові, бо в таборі Вальнера-П’єха теж не давали ні газет, ні журналів.

Розмову перервала поява наглядачів, які супроводжували в’язнів, що розносили обід. Похлебтавши теплої бурди з шматочком черствого хліба, Лосс задрімав. Минали години, чорним крилом насунулась ніч…

Поступово поверталися до Алессандро втрачені сили. Все далі відпливали в минуле страшні пригоди. Втеча згадувалася як кошмарний сон.

Якось під вечір француз знову розпочав розмову. Зранку чергував наглядач, який не давав навіть зітхнути, не те, що перемовитись. Хворий зуб викликав у нього лють, яку він зганяв на в’язнях. Але ввечері наглядач змінився, на його місце заступив інший черговий. Це давало можливість наговоритися вдосталь.

Моріс підсів до Лосса, торкнув його рукою.

— Ви спите, товаришу?

— Ні.

— Поговоримо?

— Я слухаю вас.

— Давайте знову поговоримо про мрію.

Алессандро хмикнув. Дивний цей француз! Далася йому та мрія.

— Ви іронізуєте? — запитав Моріс. — Хай так… Але все ж це найсильніше, що є в світі — мрія! А в наших умовах — тим більше…

— Можливо, — з неохотою сказав Алессандро. — Що ж це дасть нам?

— А давайте помріємо, — жваво підхопив Моріс. — Я часто думаю про різні незвичайні речі, фантазую про майбутнє Землі. Коли думаєш про майбутнє — легше жити.

— Та ж сама релігія, — пробурмотів Лосс. — Тільки з тією різницею, що релігія обіцяє нагороду за муки безпосередньо моїй душі, а ваша мрія призначена для майбутніх поколінь.

— Ну й що? — перепитав француз. — Хіба ви не бажаєте щастя прийдешнім поколінням?

— Я не знаю нічого про майбутні покоління, — заперечив Алессандро. — їх ще нема, а я ось мучуся… Чому я мушу думати про тих, хто являє собою тільки слово: “майбутні покоління”?

— Це вже якийсь хворобливий егоїзм, товаришу, — докірливо сказав француз. — Ну та можна помріяти й про себе, якщо хочете. До речі, хто ви за фахом?

— Поки що ніхто. Вчився на останньому курсі університету… Факультет фізики.

— Тоді ми колеги! — зрадів Моріс. — Я доктор фізики. Значить, ви мене зрозумієте. Можливо, ви навіть коли-небудь думали про таке…

Він обіперся спиною об стіну, втупився очима у вікно й повільно, якось урочисто заговорив.

— Зараз надворі — пітьма, ніч! Але тисячі в’язнів по тюрмах і таборах не сплять, так як і ми… Майже кожен з них мріє про волю. Але як, як пробити кам’яні стіни, як обминути лави охоронців — вірних собак тиранії? Ось ви спробували… а що з того вийшло! Ще гірше пекло. А що, якби…

“Знову якби”, — єхидно відзначив Алессандро.

— …якби раптом стало можливим проникати крізь тверді тіла. Якби створити людину-привида. Ви розумієте, що б сталося?

• Предыдущая
• 5/29
• Следующая