Привид іде по землі - Бердник Олесь Павлович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/29
• Следующая

Катрен! її звати Катрен! Ім’я те звучить, ніби музика. Катрен! Треба ще зустрітися з нею! І не тільки зустрітись, а й познайомитися. Щоб говорити з дівчиною, дивитися в її сяючі очі й називати її ім’я. Без кінця повторювати: Катрен, Катрен, Катрен…

Алессандро забув, для чого приїхав на ринок. Безтямно блукав між покупцями, здалека поглядаючи на високу постать дівчини. Тільки тепер Лосс розгледів, що вона продає помідори й моркву. Хто ж вона така? Селянка? Де живе? Треба обов’язково дізнатися про все.

Наступав вечір. Ринок опустів. Дівчина зібрала в кошики залишки овочів і рушила до передмістя. Алессандро помітив, як вона, відходячи, провела поглядом навколо, ніби виглядаючи когось. Кого ж вона чекала? Ось очі дівчини зупинилися на постаті Лосса — й теплі сині іскорки загорілися в них. Чи то, може, здалося Алессандро?

Чи здалося чи ні, а хлопець не витримав і рушив навздогін за Катрен. Недалеко від зупинки автобусів він наздогнав її і завів розмову. Дівчина рішуче зупинилася, поставила кошики на землю і, серйозно дивлячись на Лосса, промовила:

— Чого ви йдете за мною?

Вона хотіла бути сердитою, але не могла. Збентежене обличчя хлопця — бліде, з великими сірими очима — викликало приязнь. Облизнувши пересохлі губи, Алессандро прошепотів:

— Я хочу познайомитися з вами, Катрен!

— О, та ви вже й ім’я моє знаєте? — засміялася дівчина.

— Вас так назвала сусідка, — розвів руками хлопець.

Ніяковість, збентеження раптом розвіялись. І Катрен, і Алессандро зрозуміли, що їх штовхають назустріч одне одному людяні, хвилюючі почуття, які неждано проснулися в юнацьких серцях.

Отож, знайомство відбулося. Катрен не дозволила проводжати себе, але сказала, що вона буває на базарі через день.

…Минуло кілька тижнів. Алессандро й Катрен покохали одне одного. Дівчина приворожила хлопця не тільки своєю красою, а й незвичайною сердечністю, принциповістю, світлими поглядами на життя. Вона була сиротою, жила в містечку Аравака, недалеко від Мадрида, де мала стареньку хатину й невеликий город.

Алессандро довго страждав, бо не міг зважитися на те, щоб розповісти дівчині про свою “професію”. Та зрештою насмілився… Здавалося, ніби він стрибає в крижану воду. Опустивши голову, Лосс розкрив Катрен свою таємницю, якої навіть батько не знав.

Катрен довго плакала, цілий вечір сиділа мовчки, дивлячись, як за вікном кривавим багрянцем наливається обрій. У Алессандро впало серце. Кінець! Хіба буде ця чудова дівчина любити злодія?.. От і втратив він свою першу і найдорожчу любов!

Та Лосс помилився. Катрен не одвернулася від нього. Вона пристрасно, гаряче переконувала його в ганебності злочинного шляху, обіцяла підтримку, якщо він кине своє “ремесло”. Алессандро вирішив назавжди порвати з минулим. Він вступить до університету, як хотіла його покійна мати. Шанси на успіх були, бо Лосс учився в школі краще від інших учнів. Особливу схильність він мав до математики й фізики.

Алессандро витримав екзамен. Той день перетворився у свято для закоханих. Згодом вони одружилися. Батько хлопця не був присутній на весіллі — незадовго до того він помер.

Алессандро продав свою халупу і перейшов до Катрен. Майже щодня їздив до університету, інколи після навчання заскакував на вантажну станцію, щоб заробити кілька песет.

Але переважно молодята жили на прибутки від городу Катрен. Ледве зводили кінці з кінцями, та все ж терпіли. Мріяли про те, як Алессандро одержить вчену ступінь, як вони щасливо заживуть у новому будинку, як будуть роз’їжджати по світу, і згадка про важке минуле стане прозорою хмаркою суму на сонці радості.

Та сталося не так, як гадалося. Закінчилися гроші, які Алессандро виручив за батьківську халупу. У молодої дружини незабаром мала народитися дитина, вона вже не могла ходити на базар або поратися по господарству. Алессандро став пропускати лекції в університеті, пропадав на станції, щоб знайти якусь роботу. Але заробити щастило все менше й менше. Настали довгі голодні дні.

Алессандро ходив, як тінь, шукав виходу… Виходу не було. Допомогти ніхто не міг та й не хотів. Над Іспанією нависла тінь диктатури. За час її панування люди перероджувалися, ставали егоїстами. Страх, липкий, холодний, нікчемний страх полонив багато сердець. Тільки в робітничих кварталах вирували, клекотіли пристрасті. Того Алессандро не знав, а може, й знати не хотів. Він гарячково думав про одне — врятувати сім’ю, дістати грошей, забезпечити Катрен. Будь-якою ціною! Врешті голод примусив згадати старе “ремесло”. Алессандро спіймали з краденим чемоданом у вагоні поїзда Мадрид — Париж. Спеціальний суд засудив його до десяти років каторги, й ось — концтабір Вальнера-П’єха в ущелині між хребтами Кантабрійських гір. Щоденна виснажлива робота в каменоломні, важкий сон на голих нарах. Так щодня. Мало хто виходив на волю з цього табору. Більшість не витримувала страшних мук і знущань. Шлях був один — на той світ…

Отже, треба боротись! Як? Він писав апеляцію до суду — даремно! Тепер залишається остання надія — милість каудільйо.[1]

Університет, молода дружина, майбутнє — все розтануло в страшному тумані життя. За що? За те, що голодна людина вкрала чемодан у багатія?

Десь у глибині свідомості заворушилася їдка думка: “Це не виправдання. Голодних мільйони. Якщо кожен почне красти, країна перетвориться в бандитське кубло. Закон мусить бути безпощадним!”

Алессандро розігнувся, розправив втомлені руки. Погляд його впав на сутулу постать старого Міаса. Він має рацію — вічний каторжник. Сподіватися нема на що. Тільки принижуватися, працювати, чекати десять років… Якщо витримає тіло й душа…

— Послухай, Міасе…

— Чого тобі?

— А як ти гадаєш, каудільйо… помилує?

— Ти написав йому? — здивувався Міас.

— Ще ні.

— І не пиши. Я не знаю жодного випадку, щоб він кого-небудь звільнив. Звертатись до нього чи до Бога — все одно.

— Ясно! — спохмурнівши, промовив Алессандро. — Спасибі за відвертість. Отже, моя дорога єдина.

— Ти все-таки вирішив…

— Так!

— Ну що ж… бажаю успіху. Тільки пам’ятай — у цій місцевості не довіряй нікому. За втікачів адміністрація платить. Населення допомагає карабінерам.

— Я знаю.

— І ще одне… Тікай лише в таку ніч, коли з моря наступає хмара. Гроза змиє твої сліди, собаки не знайдуть тебе. Перейдеш річку Ебро — там уже легше…

— Дякую.

— До речі, поглянь… Бачиш, на обрії темніє? То хмара.

Алессандро затремтів від внутрішнього напруження, глибоко вдихнув повітря.

— Хмара з моря? — перепитав він.

— Еге. Якщо вирішив, тікай сьогодні. Відкладеш — втратиш силу волі, звикнеш. Тоді станеш таким, як я.

На схил гори, де працювало біля тридцяти каторжників, налетів вихор. У повітрі повисла хмара пилу. Сонце швидко падало за обрій. Воно наливалося багрянцем, темніло.

— Буде сильна буря, — кинув Міас. — Колись і я в такі моменти готувався… І ні разу не спробував…

— Кінчай роботу! — прозвучала над каменоломнею гучна команда.

Алессандро рукавом драної сорочки витер обличчя. Все! Один раз вмирати. Наступає хмара з моря — тікати треба сьогодні…

Вздовж каменоломні йшов наглядач, приймав інструменти. Міас і Алессандро склали кирки й ломи докупи, присіли на камінні. Кілька хвилин можна було спочити.

— Попрощаємось? — тихо запитав Міас. Алессандро мовчки хитнув головою.

— Якщо вдасться — що будеш робити?

— Дорога для мене одна, — скрипнув зубами Алессандро. — Іспанія — велике кладовище, на якому лютує зграя хижаків, великих і маленьких. Мені доведеться або вмерти, або бути одним із них…

— Знову слизька дорога?

— Знову.

— Дивись — посковзнешся, більше не встанеш!

— Не посковзнусь!

Міас міцно потиснув лікоть Алессандро, поспішно встав. До них наближався наглядач. Він перевірив наявність інструмента, підозріло оглянув їх постаті.

— Про що говорили? Чому мало працювали? — крикнув він.

• Предыдущая
• 3/29
• Следующая