З далеких планет - Бердник Олесь Павлович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/26
• Следующая

Все сталося так швидко і настільки фантастично, що Микола до ладу не встиг і зміркувати.

Перед очима з’явився килим, сяючи різнокольоровими вогниками. Вогники швидко перебігали з місця на місце. Потім килим посунув на робота і людину.

І тоді Кір зробив те, що йому було наказано робити в разі гострої небезпеки: ввімкнув променемет…

Якась сила вдарила Миколу так, що в очах попливли кола і, відірвавши од робота, кинула на землю. Юр підплигнув угору і, падаючи, звалився набік. Щупальця його безпомічно засмикались.

А коли Микола отямився і звівся на лікоть — навколо вирувало полум’я… З усіх боків наступала рівна ревуча стіна вогню.

— Радіальна швидкість руху полум’я до центра кола — два сантиметри на секунду, — повідомив робот, знайшовши, нарешті, рівновагу.

“До центра, цебто до нас”, — вжахнувся Микола.

— Скільки од нас до фронту?

— Сімдесят п’ять метрів по радіусу, — чітко, як завжди, відповів Кір.

Нестерпна спека дихала в обличчя.

І раптом високе полум’я щезло.

Микола стрибнув на робота — його обережно обхопило одне з щупалець. Пробігши метрів з п’ятдесят, робот різко зупинився. Микола глянув униз — о жах! — під ногами була прірва, на дні якої клекотіла темно-багряна лава. Вона підмивала берег, великі брили гучно обвалювались униз і, зіткнувшись з лавою, перетворювалися в пару.

— Спрямована реакція розпаду охопила грунт, — сказав Кір, повільно задкуючи.

— Кір, ми повинні припинити реакцію.

— Це неможливо. Вона припиниться, якщо радіус кола, всередині якого ми стоїмо, дорівнюватиме нулю.

За вогняною прірвою темніла пустельна рівнина.

— Треба перестрибнути, Кір!

— Неможливо, — відповів робот, моргаючи очима-фотоелементами.

— Чому? — Вони з Кіром помалу відступали до центра кола. — Адже для тебе, зважаючи на місцеву силу тяжіння…

— Ось, — Кір показав штурманові два перебиті щупальця.

— Де ж це ти, Кір? — Микола приторкнувся до пошкоджених щупалець.

— Коли падав на грунт.

Вогняне кільце звужувалось…

“…Стіни сфери, всередині якої я висів, світилися все яскравіше — аж очам було боляче. І раптом світло погасло. Щезли стіни, ніби розтанули. Тепер я висів у порожнечі. Десь у страшній далечині засвітився блакитний вогник. Другий, третій, четвертий… Разом вони утворили знайому конфігурацію. Проціон!

Внизу, під ногами, праворуч, ліворуч, над головою — скрізь спалахували зорі…

— Хто ви? — закричав я, і луна гучно повторила мій голос.

Отже, стіни не зникли? Просто вони стали прозорі. От би Кіра сюди, він би допоміг вирішити цю загадку.

Тільки я подумав про це — зоряне шатро погасло. Навколо мене безмовно закружляли в шаленому танці якісь сріблясті хмарки. Потім замість них з’явились оранжеві нитки, вони складалися в чудернацькі ієрогліфи. А може, це просто гра світлових променів? Але занадто вже правильними рядками рухались ієрогліфи. І деякі з них повторювались.

Я відчув сильний голод. На щастя, в мене був пакет НЗ.

Коли я почав їсти, екран погас, і на мене звідусіль ринуло проміння. Потім на невидимому екрані, що оточував мене, з’явився якийсь величезний пульсуючий клубок. Він ритмічно скорочувався, женучи темну рідину по гіллястих судинах. А це що? Хребет… Кінцівки. Шлунок, в який повільно опускається грудка їжі… Та це ж я!

Мене вивчають, ніби комаху під мікроскопом! Але де ж вони, ці істоти — хазяї планети? Чому вони не з’являються?

Мені здалось, що я плавко опускаюсь. І справді, через кілька секунд мої ноги торкнулись основи сфери.

Екран погас…”

— Кір, ми зараз загинемо, — прошепотів штурман. — Ти повинен спробувати.

— Я не можу ризикувати вашим життям.

Тоді Микола швидко натиснув на один з численних клапанів робота і, коли клапан відчинився, перервав тоненьку нитку запобіжника. Тепер Кір міг виконати будь-який наказ, навіть найбезглуздіший.

Штурман скочив на робота й закричав:

— Стрибай на той бік!

Кір блискавкою майнув у повітрі і опустився на чорний грунт. Але одразу ж підскочив — грунт був розжарений. А попереду синіли зарості.

Перелетівши кілька метрів, вони впали зверху на кущі.

Трохи опам’ятавшись, штурман скомандував:

— Вперед! Треба розшукати капітана.

“…Я знову повиснув у центрі сфери. Знову її оболонка ніби розтанула. Нескінченним потоком попливли по екрану конструкції.

Раптом серед потоку незнайомих речей помітив великий плаский диск, що рівномірно обертався. Я мимоволі простяг до нього руку. І зразу ж рух припинився. Все, крім диска, щезло. Диск перестав обертатися. В його бічних торцях були отвори, схожі на ракетні дюзи. Літальний апарат? Але хто зможе літати на диску, товщина якого не перевищує п’яти сантиметрів?

І раптом мене пройняв здогад: килими!

Це вони — розумні істоти. Це вони полонили мене й помістили в центрі сфери. А світлова сигналізація килимів — це, певно, їхня мова.

Те, що було потім, підтвердило мій здогад. Поруч з нерухомим диском молочно засвітився великий прямокутник. У лівому верхньому кутку замигтіла жовта цятка. Ну, звичайно! Адже коли мене переносили, на килимках спалахували жовті цятки. Мабуть, жовта цятка означала ідею руху.

За цей сеанс мені вдалося узнати біля десяти світлових сигналів, що відповідали різним поняттям.

Потім мене опустили на дно сфери. Відкрився отвір. Я опинився в вузькому коридорі, слабо освітленому синюватим світлом.

Раптом щось темне кинулось мені назустріч. Я інстинктивно притиснувся до стіни. Відчув на своєму обличчі щось холодне і…

— Капітане! Як ви себе почуваєте?

— Кір! — закричав я. — Ти з “Сніжинки”? А де Микола?

— Штурман Микола у сусідньому приміщенні.

Скафандр у штурмана був закіптюжений, обличчя змарніле.

Знову ми були разом.

…Гарно думається під мірне гудіння автофіксатора. Тепер, коли “Сніжинка” лягла на стаціонарний курс, ми з субсвітловою швидкістю летимо до Землі.

Через три з половиною роки пристанемо до Карантинного супутника. А потім — Земля. Трибуна Прощань і Зустрічей… Обійми друзів і родичів, які — що вдієш! — постарішали набагато більше за нас.

Знову й знову згадую наші дивовижні пригоди на цій планеті, згадую, як ми порозумілися з Живим Мохом.

Неоціненним помічником виявився Кір. його бездоганна електронна пам’ять досить швидко засвоїла систему світлових сигналів місцевих жителів. Кір став рухомим словником, без якого ні я, ні штурман не могли обійтись.

Живий Мох! Можливо, це не зовсім вдала назва для розумних істот, що населяють планету. Хай учені Землі придумають кращу назву.

Мов зачаровані, блукали ми по гігантських спорудах, де синтезується їжа для Живого Моху. З вершин гір милувалися планетою, її синіми гаями, спостерігали оранжеві вихори, що кружляли на рівнинах. І з кожним днем ці істоти здавалися нам все менш незвичайними…

• Предыдущая
• 25/26
• Следующая