З далеких планет - Бердник Олесь Павлович - Страница 18
- Предыдущая
- 18/26
- Следующая
— Так, цю скаргу я чув сьогодні від багатьох, — задумливо сказав капітан. — Дивно, що нічого подібного раніше не траплялося. Ну, що ж, займайте свою ванну. Ваш номер… — капітан подивився на Іскру Гора, який щойно підійшов.
— Тринадцятий, ось він, перед вами, — Іскра вказав Марії на матові низькі дверці.
— Щасливий номер. Але поспішіть, — капітан легенько підштовхнув дівчину до дверцят.
— А що, хіба вже всі?.. — Марії перехопило подих. Вона обвела очима однакові дверці, що займали всю окружність біозалу.
— Всі, крім Стафо. Він має прибути сюди на аварійному ескалаторі.
— Дозвольте мені почекати його? — тихо сказала Марія.
— Ні, ні, про це не може бути й мови. Вам ще слід приготуватися і прийняти синтованну, а у вас залишились лічені хвилини. — Капітан подивився на годинник. — За чотири хвилини вимкнуться ведучі дюзи, і на “Ренату” навалиться страшенна вага.
Капітан підбадьорливо посміхнувся Марії і зачинив за нею дверцята.
Швидко роздягнувшись і акуратно склавши одяг, Марія ввійшла у синтованну. Струмочки циркулярного душу впали на неї, у вухах зазвучали хвилі музики. Із тисяч отворів у стінках били сильні й злі струмені. Та через кілька секунд тіло Марії уже стало нечутливим до них: поступово, за складною, спеціально розрахованою для Марії кривою, вона насичувалась іонами, що діяли на організм, як наркотики.
Марія не втрималась, похитнулась, і гнучкі щупальця кіберсхеми бережно підхопили її. Марія знала, що через кілька хвилин ці ж щупальця виймуть її, уже напівсвідому, із синтованни і легенько опустять у біованну — залишиться над рідиною лише підборіддя. Вона ще дихатиме, але все рідше і рідше. А рівень рідини в біованні міліметр за міліметром підніматиметься вище і вище… і потім… потім провалля в мертвий сон.
І ті ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорівнює сорока земним добам.
“Цікаво, в якій кабіні Стафо? От коли б у сусідній…”
Коли Стафо переконався, що Марійки у відсіку немає, його в першу мить охопила радість: значить, вона відчинила люк і тепер перебуває в біозалі. Але, мимоволі глянувши на годинник, не стримав крику — уже минуло п’ятнадцять хвилин, як він залишив штурманську рубку. Отже, п’ять хвилин тому реле часу намертво замкнуло всі біованни…
Що діяти? Він приречений. Стафо метнувся до люка, але на півдорозі безпорадно зупинився, зрозумівши — пізно. Всі його товариші охоплені глибоким анабіотичним сном. І Марійка, певно, там. Вона обов’язково там!.. Ну, що ж, якщо він, Стафо, й загине, це не зіб’є “Ренату” з правильного курсу, його друзі, безперечно, розгадають таємницю гальмування зорельота і знайдуть шлях до рідної планети.
Але ж до дідька безглуздо загинути через дурну випадковість. Та ні, він так просто не здасться. Стафо облизнув смаглі вуста. Насамперед треба вжити заходів проти перевантаження. Бігти назад, в рубку, де є протиперевантажне крісло? Ні, не встигне…
Ага! Наглухо затягнувши застібку комбінезона, Стафо швидко крутнув регулятор невеликого балона із стисненим повітрям, вмонтованого всередині комбінезона. Комбінезон одразу роздувся, мов куля, щільна прогумована тканина облягла, стиснувши ноги штурмана, і погнала кров у верхню частину тіла. Від приливу крові Стафо відчув легке запаморочення.
Несподівано тіло його стало важчати, а затим нездоланна сила жбурнула Стафо до стіни коридору. Стафо не встиг викинути руки і боляче вдарився лобом. Штурмана люто швиргонуло ще раз, на крицеву штангу-поручень. Стафо відчув у роті солонуватий присмак. Одночасно до горла підступила нудота. “Ну, ось і все”, — тільки й устиг подумати Стафо. Останнім зусиллям волі він забрався в куток відсіку, за повітряний кондиціонер. Кондиціонер мірно дзижчав, мовби нічого не трапилось.
Він опам’ятався від того, що автосистема комбінезона ввімкнула кисневу подачу. Стафо жадібно ковтав гостру, свіжу цівку кисню, яка струмувала йому просто в обличчя. Який час минув? Неймовірним зусиллям Стафо звільнив з-під свого кількатонного тіла руку й поволі присунув до очей. На це він витратив хвилин з десять. Та зусилля штурмана виявились марними: годинник розбився від удару об крицеву штангу.
Кров важко стукала в скронях. Голова паморочилась, побите тіло боліло.
Перш за все вимкнути кисневу подачу: кисень треба берегти. Сяк-так дотягнувшись до вузького гумового соска, що відходив од шолома, Стафо стиснув його зубами і ледве не скрикнув від болю — передній зуб, котрим він натиснув, був вибитий і тримався на одній ниточці. Стафо виплюнув його. Рот знову наповнився кров’ю, перед очима попливли оранжеві кола.
“Тільки не розкисати”, — наказав собі штурман. Тепер час і підживитися. При одній думці про їжу Стафо відчув нудоту. Та це не зупинило його. Повільно, дуже повільно посувались його руки до кишені, де лежав пакет НЗ. Через кожні п’ять сантиметрів дозволяв рукам відпочити. Витягнувши пакет, він уже не зміг піднести його до рота: вага пакунка перевищувала його сили. Пакунок вислизнув з пальців і глухо стукнувся об стінку, прилипнувши до неї, — така величезна була сила тяжіння. Тоді Стафо повільно й обережно нахилився до пакунка й учепився в нього кровоточивими зубами, йому пощастило прогризти поліхлорвінілову обгортку, і він жадібно впився в соковиту, ароматну масу хлорели. Чудова їжа, насичена вітамінами, швидко відновила йому сили, і Стафо відчув себе краще. Він висмоктав з плаского термоса кілька ковтків міцної кави й підвів голову, вона вже не була така важка.
“Перш за все треба добратися до рубки керування й перевірити, як працюють механізми”.
Кожен сантиметр шляху давався ціною болю й відчайдушних зусиль. Вектор сили тяжіння був спрямований майже паралельно коридору, і Стафо доводилося ніби дертися вгору по вертикальній стіні. На щастя, стінки коридору мали поруччя. На поруччях — насічки, за них можна вхопитися. Але відстань між двома сусідніми насічками — метр. Величезна відстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькій поверхні поруччя.
“Ех, конструктора б сюди”, — з люттю подумав Стафо.
Нарешті, двічі зірвавшись з першої ж насічки — падав так, що аж перехоплювало подих, — Стафо здогадався ставити ногу на одну насічку і потім уже підтягатися до другої, сусідньої. Дуже заважав комбінезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повітря. Він чудово розумів, що тільки завдяки стисненому повітрю він витримує перевантаження. А прискорення сили тяжіння — штурман це відчував— дедалі зростало. І тому треба було поспішати. Якщо він зараз не вибереться звідси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравітаційному мішку.
Діставшись насічки, Стафо поставив на неї ноги, міцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе він боявся зірватися: впасти з другої насічки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо ніяк не міг пригадати, як він дістався штурманської рубки. Останні метри шляху він перебував у якомусь забутті, і на грані свідомості його утримував тільки біль у долонях, що перетворилися в суцільні криваві пухирі.
Ледве залізши в штурманське крісло і ввімкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо відчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.
Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в кріслі, влаштовуючись позручніше. Дихалось важко, в грудях хрипіло.
Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.
— Де ти був, Роб? — спитав Стафо повільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.
— У кают-компанії.
— Що ти робив?
— Лежав.
— Лежав? Чому?
- Предыдущая
- 18/26
- Следующая
