Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/48
• Следующая

Під кінець так набив руку, що не мазав жодного разу.

Ну, начувайтеся, оранги!..

Тим часом надійшло свято. Все місто прикрасили прапорами із свастикою, гаслами, портретами Оранга Третього, зображенням держи-дерева: на гілці з отруйними колючками — чорна квітка. В усіх будинках варилося та смажилося, збуджені оранги, голосно перегукуючись, тягнули величезні бутлі з пекельною рідиною.

— Незабаром розпочнеться, — сказав нам татко: він забіг на хвилинку, щоб дати останні вказівки. — Усе приготували?.. Харчі не забули?..

— Не забули. Ти сам, гляди, не впийся!

— Мені пити не можна. Не забувай, що я повинен записувати кожне слово Оранга. Отже, до вечора…

Тітку Павлину теж запрошували на бенкет до палацу, але вона прикинулася хворою. Тоді звідти приволокли запечену антилопу, величезний бутель із рідиною — подарунок самого Оранга…

— Жаль, що не можемо взяти з собою усю, — зітхала над антилопою тітка. — Хтозна, скільки доведеться бути в дорозі.

Відрізала стегно, загорнула у бактерицидну плівку — тепер м’ясо хоч і місяць в ній буде — не зіпсується, запхнула до набитого з верхом рюкзака.

Ми вирішили втікати не в той бік, з якого нас привезли, а в протилежний — у гори. Бо в долину годі й думати спуститися: повсюди височезна чотирьохсотметрова стіна, один хід лишень і є, що ним користуються оранги, але він пильно охороняється. До того ж, якби ми навіть перебили всю сторожу й прорвалися в долину, нам все одно не вдалося б перебратися через неї. Там, у високій траві, причаїлося держи-дерево. Не даремно ж оранги, вирушаючи туди, брали з собою побільше істот: щоб було чим відкупитися…

Тож ми вирішили податися в гори. Там теж була стіна, не нижча од тієї, що спадала в долину, але татко з Ван-Геном, які вже там побували, твердили, що в ній є кілька тріщин, промитих водою. Куди вони ведуть, чи можна по них вибратися аж угору, татко й Ван-Ген не знали, але в нас не лишалося іншого виходу.

— Виберемося! — запевняла тітка Павлина.

Вона вся аж кипіла. Ходила з кімнати в кімнату, войовниче співала:

Трумба, румба, тум!

Трумба, румба, тум!

Тепер нам лишалося тільки чекати, поки повпиваються всі оранги.

Я щохвилини вибігав у двір, дивився на обрій. І мені щоразу здавалося, що звідти витикаються хмари.

— Вже повзуть! — вривався в будинок.

— Гляди, зливи не наклич! — остуджувала мене тітка Павлина. — Бо тоді попливемо без пересадки — прямо в долину…

А місто тим часом поринало в бенкет, в якусь дику оргію.

Спершу оранги пиячили в будинках. З кожного вікна долинало глухе ревище, тупіт і брязкіт. Потім їм стало тісно в кімнатах — вивалили на вулиці. З бутлями, з куснями м’яса, самці й самиці, дорослі й малі, всі в коричневій формі, пожмаканій, забльованій, подертій. Вони горлали, вищали, стрибали, били порожні бутлі об бруківку, всіваючи вулиці товченим склом, реготали й плакали, обіймалися й билися, падали, запаморочені алкоголем, і їх ніхто не піднімав, по них товклися ті, що трималися ще на ногах.

Більш огидного видовища мені ще не доводилося бачити.

Лише коли зайшло сонце і з заходу посунули хмари, поволі закриваючи срібне сяйво у небі, на вулицях стало стихати. Ті, що все ще якось трималися на ногах, поповзли одсипатися до будинків, решта ж сопіла, хропла, стогнала прямо на вулицях. Лежали покотом: і старі, і малі.

— Панівна раса! — бубонів з огидою Ван-Ген. — Володарі світу!

Дивився на непорушні тіла з такою ненавистю, що аби міг — усіх знищив би!

— Де ж це твій тато? Чи не загуляв у палаці?

Переставляв з місця на місце рюкзаки, кілька разів заходжувався натягати на лук тятиву.

— Заспокойтесь, Ван-Гене, він от-от появиться, — вмовляла його тітка Павлина. — Все одно ж іще рано.

А я Ван-Гена розумів. Мені й то, як подумаю, що Жора оце зараз у клітці сидить, стає якось аж недобре.

Зірвався і біг би…

Аж ось і татко.

— Ну, все!.. Ледве вирвався.

— Чого так довго? — тітка з докором. — Ми вже хтозна-що передумали!

— Та кажу ж: не міг ніяк вирватись! Оранга потягло на щиру розмову. Ледь одчепився.

— Ніхто не помітив?

— Начеб ніхто… Ви вже зібралися?

— Давно. Чекали тільки на тебе.

— Тоді рушили. От лише стріли дістану.

Вийняв пакунок, дав по дві стріли кожному.

— Обережно тримайте, щоб не дряпнутися. Стріляти лише в крайній необхідності. Ми йдемо не вбивати, а визволяти Жору.

— А коли погоня?

— Тоді буде видно… Пішли!

Рушили: Ван-Ген попереду, за ним — татко, тітка Павлина і я. На вулиці темно, хоч в око стрель! Небо у хмарах, аж чорне. Йдемо, перечіпаємося через орангів, що лежать повсюди, мов трупи.

Зупинилися аж за крайнім будинком — перепочити. Бо рюкзаки, спершу наче легкі, ставали все важчими й важчими.

— Отже, так, — сказав татко, коли ми перейшли усе поле й зупинилися під дротом. — Рюкзаки лишимо тут, бо вони нам заважатимуть. Ми із Ван-Геном підемо трохи попереду, а ви нас прикриватимете. І глядіть: до воріт як підходитимемо, щоб ніщо й не шелеснуло!

Поклали по стрілі на луки, пішли вподовж дроту. Татко з Ван-Геном ледь мріють попереду, так темно довкола. А я усе думаю: а що, як варта додумається ввімкнути прожектори? Жаль, татка про це не попередив, а тепер уже пізно.

— В них прожектори, — кажу тітці Павлині.

— Тс-с-с! — тітка сердито.

Зупинилася, до чогось прислухається. Завмерли попереду й татко з Ван-Геном.

— Вартовий, — прошепотіла тітка. — У воротях.

Тепер і я почув: попереду щось тупає. Туп-туп-туп… Туп-туп-туп… То тихіше, то голосніше.

Татко з Ван-Геном знову рушили вперед — тепер уже назгинці, а за ними й ми.

Ось вони раптом зникли. Мов провалились під землю!

— Лягай! — смикнула мене за рукав тітка Павлина.

І тільки я ліг, одразу ж побачив вартового. І ворота з металевих прутів. Чорна постать у них ходить туди-сюди, мов заведена.

Де ж поділися татко й Ван-Ген?

Вдивляюся вперед і нічого не бачу. Крім вартового й воріт. Хотів трохи звестися, але тітка Павлина так надавила мені на голову, що я аж кавкнув.

— Ти можеш хоч хвилину полежати? — засичала сердито на вухо.

Можу. Тільки нащо так бити в потилицю? Все обличчя в землі. Хотів огризнутися, але тут раптом щось запищало попереду. Тоненько, мов миша. Вартовий враз зупинився і писк урвався. Та тільки він рушив, як миша озвалася знову.

Вартовий щось пробубонів сам до себе. Одімкнув ворота, пішов по ріллі, прямо на писк. Миша знову затихла, вартовий зупинився. Постояв, постояв, вслухаючись, потім рушив уперед. Тільки не прямо, а трохи ліворуч — на нас!

Я мало не вріс у ріллю. Дивився на темну гору, яка насувалася, — ось-ось наступить на голову, і все в мені аж затерпло. Враз згадав про лук, ухопив стрілу, та ніяк не міг намацати тятиву — вона мов обірвалася… Гарячково нишпорив рукою, а постать вже нависала наді мною, — я аж схлипнув од напруження, — вартовий враз відскочив, замахнувся чорною палицею. Я одразу відчув, як напружилося тіло тітки Павлини. Тенькнула тятива, біла блискавиця метнулася вперед, вп’ялася у величезне тіло. Вартовий зойкнув, ухопився за груди, впав…

Якусь мить ми лежали, оглушені тишею, що знову на нас навалилася. Тітка важко дихала, а мене била пропасниця. Потім пролунав ледь чутний шурхіт, хтось повз прямо до нас, я мимоволі вхопився за лук, та одразу ж зрозумів, що то татко й Ван-Ген.

— Живі?

— Живі, — відповіла тітка Павлина. — Як же ви його одпустили?

— Так він же од нас повернув. А ми боялися промазати в темряві.

Татко підійшов до мертвого, зняв сагайдак із стрілами:

— Пішли, бо у нас ще багато роботи.

Ми звелися й пішли. Не до кліток, а в бік храму.

— Татку, Жорка ж не там!

— Знаю… А чим ти одімкнеш замок?

— А ключ у кого?

— В старшого жерця.

Я згадав двоповерховий будинок, що стояв при самому храмі. Як же ми в ньому розшукаємо того старшого жерця? Адже там до біса кімнат! Але татко, мабуть, там уже бував, бо одразу ж повів нас на другий поверх.

• Предыдущая
• 25/48
• Следующая