Я, робот - Азимов Айзек - Страница 41

• Предыдущая
• 41/45
• Следующая

Нарешті Байєрлі трохи заспокоївся.

— Справді, докторе Ланнінг… справді… Я… Я — робот!..

— Це не я стверджую, сер, — огризнувся Ланнінг, — і мене б цілком задовольнило, якби ви були представником людського роду. Й оскільки наша корпорація не виготовляла вас, я певен, що воно так і є, — принаймні з точки зору закону. Та оскільки припущення про те, що ви — робот, іде від поважної особи, яка має певну вагу…

— Не називайте її, якщо це суперечить вашим непохитним уявленням про норми етики. Давайте просто припустимо, що то був Френк Квінн, і продовжимо.

Ланнінг сердито пирхнув, невдоволений, що його перебили, і після красномовної паузи вів далі з крижаними нотками в голосі:

— …особи, яка має певну вагу, а мене найменше цікавлять зараз всілякі здогадки щодо її імені, я змушений просити вас спростувати це. Вже сам факт, що таке припущення може бути висунуто й опубліковано з допомогою засобів, що є в розпорядженні цієї особи, міг би завдати великої шкоди фірмі, яку я представляю, навіть якби звинувачення ніколи не були доведені. Ви мене розумієте?

— Атож. Ваші побоювання мені зрозумілі. Звинувачення само по собі смішне, але становище, в якому ви опинилися, серйозне. Прошу пробачення, якщо мій сміх образив вас. Я сміявся над самим звинуваченням, а не над неприємностями, що вам загрожують. Як же я можу вам допомогти?

— Дуже просто. Лише посидіти в ресторані, поїсти перед свідками і дозволити себе сфотографувати за обідом.

Ланнінг відкинувся на спинку крісла. Найважче у їхній розмові минуло. Жінка, що сиділа поряд з ним, очевидно, заглибилась у спостереження за Байерлі і не втручалася в розмову.

Стівен Байєрлі на мить зустрівся з нею поглядом, вона пильно глянула йому в очі, а тоді він знову повернувся до роботиста. Деякий час задумливо крутив у руках бронзове прес-па-п’є, що лише прикрашало стіл, а тоді тихо сказав:

— Навряд чи зможу я виконати ваше прохання. — Він підняв руку: — Хвилинку, докторе Ланнінг. Я розумію, вся ця історія огидна вам. Вас втягнули в неї проти вашої волі, і ви відчуваєте, що граєте в ній негідну, навіть смішну роль. Однак вона більше стосується мене, тож будьте терпимі. По-перше, чому ви гадаєте, що Квінн, тобто та особа, що мав вагу, не замилює вам очі, змушуючи робити саме те, що ви зараз робите?

— Навряд чи така поважна особа виставлятиме себе на посміховисько, якщо не має твердого ґрунту під ногами.

В очах Байєрлі зблиснули глузливі іскорки.

— Ви не знаєте Квінна. Він примудриться знайти твердий ґрунт під ногами там, де не втримається навіть гірський баран. Гадаю, що він знайомив вас із тонкощами того розслідування, якому він піддавав моє минуле?

— Достатньо, аби переконати мене, що нашій корпорації вкрай важко спростувати його твердження, зате вам це зробити було б набагато легше.

— Тоді ви повірили йому, що я ніколи не їм. Ви ж учений, докторе Ланнінг. Де ж тут логіка? Ніхто не бачив, що я їм, отже, я не їм. Що й треба було довести. Це вже занадто!

— Ви як той прокурор, що хоче заплутати дуже просту ситуацію.

— Навпаки, я намагаюсь прояснити те, що ви з Квінном ускладнили. Бачите, я й справді мало сплю і, звичайно, не сплю перед сторонніми людьми. Я не можу їсти з іншими людьми, це — хвороба, ідіосинкразія, вона незвичайна і, можливо, виникла на нервовому ґрунті, але це нікому не шкодить. Послухайте, докторе Ланнінг, уявімо таку ситуацію. Політик прагне будь-що подолати свого конкурента, копається в його минулому, наштовхується на такі дивні речі, про які я згадував. Далі: щоб очорнити свого супротивника, він приходить у вашу фірму, як порядний агент. I ви думаєте, що він скаже вам, мовляв, так і так, такий-то — робот, бо він не їсть на людях і ніколи не спить під час судового засідання. А одного разу, посеред ночі, він сидів з книгою в руках, а в його холодильнику не було продуктів. Якби він так сказав, ви б викликали санітарів з гамівною сорочкою. Але, коли він вам каже: “Він ніколи не спить, він ніколи не їсть”, ця разюча заява засліплює вас, і ви не бачите, що її годі довести. Ви граєте йому на руку, бо здіймаєте галас навколо цього.

— I все ж, — вперто наполягав Ланнінг, — серйозна ця справа для вас чи ні, покласти їй край можна лише так, як я казав.

Байєрлі знову повернувся до жінки, яка й далі незворушно розглядала його.

— Перепрошую, я правильно почув ваше ім’я? Доктор Сьюзен Келвін?

— Так, містере Байєрлі.

— Ви психолог фірми “Ю. С. Роботс”?

— Вибачте, роботопсихолог.

— О-о, хіба психологія роботів набагато відрізняється від психології людей?

— Різниця величезна. — Вона дозволила собі холодно всміхнутися. — Роботи за своєю суттю глибоко порядні.

На вустах юриста заграла ледь помітна усмішка.

— Це важкий удар. Але я ось що хочу сказати. Оскільки ви психо… роботопсихолог, та ще й жінка, я впевнений, що ви подбали про те, про що доктор Ланнінг і не подумав.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви прихопили з собою що-небудь з їжі. Щось зблиснуло у звичайно байдужих очах Сьюзен Келвін.

— Ви дивуєте мене, містер Байєрлі, — сказала вона.

Відкривши сумочку, вона дістала яблуко і спокійно подала йому. Доктор Ланнінг пильно стежив, як воно перейшло з руки в руку.

Стівен Байєрлі спокійно відкусив шматок і спокійно проковтнув його.

— Бачили, докторе Ланнінг?

Доктор Ланнінг полегшено всміхнувся, навіть брови його якусь мить виражали зичливість. Але лише мить.

— Цікаво, чи з’їсте ви його, хоч це, звичайно, ще нічого не доводить, — докинула Сьюзен Келвін.

— Невже? — глузливо посміхнувся Байєрлі.

— Звичайно, ні. Це ж очевидно, докторе Ланнінг, що якби ця людина була людиноподібним роботом, це означало б повну імітацію. Він надто схожий на людину, щоб не вірити цьому. Зрештою, ми все життя бачимо людей, і годі підсунути нам щось приблизне, лише схоже на нас. Він повинен бути повністю ідентичним. Подивіться на текстуру шкіри, якість райдужних оболонок, будову рук. Якщо це робот, то я б хотіла, щоб він був виготовлений на “Ю. С. Роботс”, бо це — чудова робота. I ви думаєте, що той, хто зумів приділити увагу таким деталям, не потурбувався про те, щоб можна було імітувати прийняття їжі, сон, виділення? Тож обід нічого не доведе.

— Стривайте, — заперечив Ланнінг, — не такий я вже й дурень, яким ви мене виставляєте. Мене не цікавить, людина містер Байєрлі чи ні. Мене цікавить, як врятувати честь фірми. Обід на людях покладе край усій цій справі, що б там не робив Квінн. А деталі облишимо юристам і роботопсихологам.

— Але, докторе Ланнінг, — сказав Байєрлі, — ви забуваєте про політичний бік цієї ситуації. Я так само прагну бути обраним, як Квінн прагне перешкодити мені в цьому. Між іншим, ви помітили, що назвали його ім’я? Це мій давній професійний трюк. Я знав, що ви його назвете.

Ланнінг почервонів.

— А до чого тут вибори?

— Розголос — це палиця на два кінці. Якщо Квінн хоче оголосити мене роботом і зробить це, я муситиму перейняти його методи гри.

— Тобто ви… — Ланнінг не на жарт перелякався.

— Саме так. Я хочу сказати, що дозволю йому діяти далі — вибрати мотузок, випробувати його на міцність, відрізати скільки треба, зав’язати зашморг, встромити туди голову й вишкірити зуби. А виникнуть якісь дрібниці, то я з ними вже справлюсь.

— Ви дуже самовпевнені. Сьюзен Келвін підвелася.

— Ходімо, Альфреде. Ми не переконаємо його.

— От бачите, — лагідно всміхнувся Байєрлі, — ви ще й людський психолог.

Але ввечері, коли Байєрлі поставив машину на автоматичний транспортер, що вів у підземний гараж, і підійшов до свого будинку, в ньому нібито вже не було тієї самовпевненості, про яку говорив доктор Ланнінг.

Коли він увійшов, чоловік, що сидів в інвалідному возику, подивився на нього й усміхнувся. Обличчя Байєрлі засвітилося любов’ю. Він підійшов до возика.

Голос каліки був хрипкий, схожий на скрипучий шепіт. Він виривався з перекошеного рота, що зяяв на пошрамованому обличчі.

• Предыдущая
• 41/45
• Следующая