Я, робот - Азимов Айзек - Страница 38
- Предыдущая
- 38/45
- Следующая
— Потурбуйтесь, щоб усе було гаразд, Сьюзен.
Через дві години Богерт енергійно доводив:
— Кажу ж вам, Ланнінг, що суть у цьому. Міжзоряний стрибок не може бути миттєвим, як швидкість світла. Життя не може існувати… матерія і енергія, як такі, не можуть існувати у викривленому просторі. Я не знаю, що це могло б бути, але суть у цьому. Це те, що вбило робота фірми “Консолідейтед”.
Донован почував себе виснаженим і мав поганий вигляд.
— Минуло лише п’ять днів?
— Тільки п’ять. Я впевнений у цьому.
Донован сумним поглядом глянув довкола.
Зірки крізь ілюмінатор здавалися знайомими, але були безмежно байдужі. Стіни корабля були холодні; лампи, що знову нещодавно спалахнули, яскраво горіли холодним світлом; стрілка приладу вперто трималася нуля; Донован усе ще не міг позбутися присмаку бобів.
— Мені потрібна ванна, — сказав він похмуро.
Пауелл метнув у нього швидким поглядом.
— Мені також потрібна, — сказав він. — Ти від скромності не помреш. Але якщо ти хочеш купатися в молоці, а не пити його…
— Зрештою, ми можемо й не пити. I все-таки, Грегу, куди заведе нас ця міжзоряна подорож?
— Ти мені скажи. Можливо, ми будемо лише рухатися. Хоч, зрештою, ми прибудемо кудись. Принаймні прибудуть наші скелети. Але чи не стане наша смерть причиною руйнування Мозку?
Донован говорив, повернувшись спиною до Грега:
— Грегу, становище доволі кепське. Тут нічого робити. Хіба що ходити туди й сюди і розмовляти між собою. Ти знаєш історію про диваків, яких запустили в космос? Вони зсунулись із глузду задовго до того, як померли з голоду. Я не знаю, Грегу, але навіть від світла цих ламп мені стає не по собі.
Запала тиша. Згодом почувся тихий голос Пауелла:
— I мені так само стає не по собі. Ти що відчуваєш?
Рудоголовий повернувся.
— Почуваю себе якось дивно всередині. Ніби все в мені тремтить, якась внутрішня напруга. Важко дихати. Я просто не можу стояти.
— Гм-м. Ти відчуваєш вібрацію?
— Що ти маєш на увазі?
— Сядь на хвилину і послухай. Ти не чуєш цього, але відчути можеш. Скрізь усе вібрує. Вібрує весь корабель, і ми разом з ним. Прислухайся.
— Так, так. Що б це могло бути, як ти гадаєш, Грегу? Тобі не здається, що це ми?
— Може бути. — Пауелл повільно погладив вуса. — А може, це двигуни корабля. Можливо, йде підготовка.
— До чого?
— До міжзоряного стрибка. Може, він наближається, і дідько його знає, що це таке.
Донован замислився на якусь мить і сердито сказав:
— Якщо це станеться, хай так і буде. Але ми повинні боротися. Принизливо чекати склавши руки.
Десь за годину Пауелл подивився на свої руки, що лежали на поруччі стільця, і сказав з крижаним спокоєм:
— Доторкнись до стіни, Майку.
— Вона дрижить, Грегу, — сказав Донован, приклавши руку до стіни.
Навіть зірки здавались тьмяними. Створювалося неясне враження, ніби велетенська машина набирає потужність, що передається стінам, акумулює енергію для могутнього стрибка, вібруючи з страшенною силою.
Воно почалося несподівано, з болючого удару. Пауелл напружився і ледь не вилетів з крісла. Його погляд вловив Донована, який слабко скрикнув і зник з поля зору. Щось корчилося в нього всередині, боролося проти холоду, що поступово обволікав його.
Щось відірвалося і закрутилося миготливою плямою світла і болю. Воно падало… і завертілося.
…і падало вниз,
…у тишу.
Це була смерть!
Це був світ нерухомості і байдужості. Світ мороку і непритомності, темряви, тиші і безформної боротьби.
I передусім це було усвідомлення вічності.
Він був тоненькою білою павутинкою свого “Я” — холодною і переляканою.
Тоді почулися слова. Скрадливі і лункі, вони гриміли над ним у шумовинні звуків.
— Чи підібрали ви собі труну? Чому б не попробувати розсувні труни Морбіда М. Кадавера? Вони виготовлені за всіма правилами науки, добре припасовані до форми тіла і збагачені вітаміном Ви Користуйтесь зручними трунами Кадавера. Пам’ятайте, ви… помрете… на довгий… довгий… час!
Це були і не зовсім звуки, але що б це не було, воно завмерло в єлейному лункому шепоті.
Біла павутинка, якою міг бути Пауелл, вільно плавала в ілюзорному світі, що існував довкола, і впала, коли став наростати пронизливий крик сотень мільйонів привидів, сотень мільйонів голосів сопрано, що переростали в крещендо.
“Я буду радий, коли ти помреш, ти, негіднику”.
“Я буду радий, коли ти помреш, ти, негіднику”.
“Я буду радий…”
Шалений звук ніби по спіралі переростав у ревіння надзвукового літака і знову віддалявся.
Біла павутинка затремтіла від пульсивного болю. Згодом заспокоїлася.
Голоси були звичайні. Багато голосів. Це був шум натовпу. Вирування юрби швидко проносилося повз нього і над ним, залишаючи за собою обривки фраз.
— Для чого вони це роблять, хлопче? У тебе змучений вигляд…
— …гарячий вогонь, я гадаю, але в мене є справа…
— …я зробив рай, але старий святий Петро…
— Ні, я пішов з хлопцем. З ним мав справу…
— Гей, Сем, ходімо з нами…
— Ти дістав люльку? Вельзевул каже…
— Ідеш далі, моє чортеня? А в мене побачення з Са…
I над усіма цими обривками фраз виникло громове ревіння, що заглушало все:
— Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! Ворушіться і не змушуйте нас чекати, за вами велика черга. Підготуйте посвідчення і перевірте, чи стоїть на них штамп з дозволом Петра. Подивіться, чи ви вже біля вхідних воріт. Там для всіх вас вистачить вогню. Гей, ви, там унизу. Займіть своє місце в черзі, а то…
Біла павутинка, що нею був Пауелл, знову розпрямилася, і він відчув гострий дотик вказівного пальця. Усе це вибухнуло в райдугу звуків, що падали на розпаленілий мозок.
Пауелл знову опинився на стільці. Він відчув, що тремтить.
Очі Донована були широко розплющені, ніби дві великі голубі кулі.
— Грегу, — прошепотів він крізь сльози. — Ти помирав?
— Я… почував себе мертвим. — Він не впізнавав свого власного голосу.
Донован, очевидно, зробив марну спробу встати.
— Ми живі тепер? Чи це ще продовжується?
— Я… відчуваю, що живий, — сказав Пауелл хрипким голосом. I запитав обережно: — Ти… чув що-небудь коли… коли був мертвий?
Донован на якусь мить замовчав і повільно похитав головою.
— Чув?
— Так. А ти чув про труни… і жіночий спів… і черги, що шикувалися до пекла? Чув?
Донован похитав головою.
— Тільки один голос.
— Гучний?
— Ні. Тихий, але скрипучий, ніби напилком по нігтях. Знаєш, то була проповідь біля пекельного вогню. Він описував тортури… Ну, ти знаєш. Я вже раз чув таку проповідь…
Він аж вкрився потом.
Вони побачили сонячне світло, що проникало крізь ілюмінатор. Блакитно-біле проміння було слабке — воно йшло од віддаленої мерехтливої цятки, що не могла бути Сонцем.
Пауелл тремтячим пальцем показав на єдиний прилад. Стрілка твердо зупинилася на поділці з позначкою “300 000 парсеків”.
— Майку, якщо це правда, ми повинні бути за межами Галактики, — сказав Пауелл.
— Грегу! — вигукнув Донован. — Ми будемо першими людьми, що вийшли за межі Сонячної системи.
— Так. Саме так! Ми покинули Сонце. Ми покинули Галактику. Про це свідчить наш корабель. Це означає свободу всього людства. Свободу виходу до будь-якої з мільйонів, мільярдів, трильйонів зірок.
Він важко опустився на стілець.
— Але як ми повернемось назад, Майку?
Донован засміявся:
— О, все буде гаразд. Корабель доставив нас сюди, він забере нас і назад. А тепер я хочу бобів.
— Але, Майку… зачекай, Майку. Якщо він помчить нас назад тим самим маршрутом, що й сюди…
Донован підвівся з місця і знову важко опустився на стілець.
— Ми змушені будемо знову… померти, Майку.
— Що ж, — підсумував Донован, — якщо помремо, так і буде. Зрештою, це не надовго, не назавжди.
Сьюзен Келвін говорила повільно. Протягом шести годин вона повільно добивалася від Мозку відповіді — протягом шести безплідних годин. Вона була втомлена від численних повторень, втомлена від марнослівних розмов, втомлена від усього.
- Предыдущая
- 38/45
- Следующая
