У безодні - Уэллс Герберт Джордж - Страница 50
- Предыдущая
- 50/56
- Следующая
Розповідати про всі стадії цього відкриття Кейва — це було б надто довго й нудно. Досить буде сповістити наслідок: коли дивитися на кришталеве яйце під кутом десь сто тридцять сім градусів до світлового променя, воно давало ясну картину широкої і зовсім незвичайної місцевості. Це видіння ніяк не скидалося на сон — воно давало чітке враження реальності, й чим сильніше світло, тим воно здавалося живішим і яскравішим. Картина перебувала в невпинному русі, тобто деякі речі в ній рухались, але повільно й послідовно, як буває в дійсності, і в цілковитій відповідності з напрямком світлового променя та зміною кута зору. Так буває, коли дивишся на щось крізь випукле скло: варто його повернути — і те, що було чітким, розпливається, а невиразне бачиться чітко.
Містер Вейс запевняє мене, що Кейв розповідав дуже докладно, не виказуючи ніяких ознак збудження, характерного для тих, хто бачить галюцинації. Одначе слід завважити, що всі спроби самого Вейса роздивитися цю картину в опаловому сяйві кришталю були безуспішні. Різниця в силі вражень, які діставали ці двоє людей, була дуже велика, і те, що бачилося Кейву цілою картиною, для містера Вейса було лише туманною плямою.
За описами Кейва, у кришталевому яйці незмінно йому відкривалася широка рівнина, на яку він дивився звідкись згори, от ніби з вежі чи щогли. Вдалині, на сході й на заході, рівнину облямовували високі червонясті скелі, нагадуючи Кейвові якусь картину; але що то була за картина, містер Вейс так і не зміг з’ясувати. Скелі тяглися на північ і на південь (Кейв визначав напрямок за зірками, видними на нічному небосхилі) й, не зійшовшись, танули в безмежній туманній далині. Вперше Кейв перебував ближче до східного хребта, над яким сходило сонце. Він побачив безліч якихось істот, що ширяли в повітрі, й подумав, що то птахи. Проти сонця ті птахи здавалися геть темними, а коли потрапляли в тінь, яку відкидали скелі, то світліли… Внизу під собою Кейв бачив довгий ряд будівель. Він дивився на них начебто згори. Обриси будівель робилися невиразними в міру наближення до темного краю картини, де заломлювались промені світла. Понад широким блискотливим каналом видніли ряди дерев, незвичайних за обрисами й забарвленням, — то темно-зелених, як мох, то сріблясто-сірих відтінків. І щось велике та яскраве пролітало понад скелями й долиною. Першого разу ці видіння відкрилися Кейву лише на коротку мить. Руки в нього тремтіли, голова трусилась, і видіння то з’являлося, то знов щезало в тумані. Йому було нелегко знайти той необхідний кут зору, при якому картина виникала знов.
Наступного разу Кейву поталанило тільки через тиждень. Тижневий проміжок не дав нічого, крім кількох болісних невиразних проблисків і хіба що певного досвіду в користуванні яйцем. Але тепер рівнина відкрилася перед ним у перспективі. Краєвид змінився, проте у Кейва була дивна певність, неодноразово потверджувана дальшими спостереженнями, що він весь час споглядає цей дивовижний світ з одного й того самого місця, лише в різних напрямках. Велика довга будівля, дах якої він бачив першого разу під собою, тепер опинилася далі. Кейв упізнав її дах. Попід фасадом розляглася величезна тераса, а посередині її, на рівній відстані одна від одної, височіли дуже стрункі щогли, до верхівок яких були прикріплені невеличкі блискучі предмети, що відбивали промені призахідного сонця. Про призначення цих невеличких предметів Кейв здогадався вже згодом, коли змальовував цю сцену містерові Вейсу. Тераса нависала над пишною хащею якихось граціозних рослин, а далі простягався широкий, порослий травою луг, де відпочивали істоти, обрисами схожі на жуків, тільки незмірно більші. За лугом бігла ошатна дорога, забрукована рожевим каменем, а ще далі, паралельно до віддалених скель, стелилось дзеркальне водяне плесо, облямоване по берегах густою червоною травою. В небі величаво ширяли зграї чималих птахів. По той бік річки, серед дерев, схожих на гігантські мохи та лишайники, височіло багато чудових будинків, поблискуючи на сонці полірованим гранітом і металевою різьбою. І раптом щось раз і вдруге майнуло перед його очима — неначе помах крила чи оздобленого самоцвітами віяла. І тої ж миті він побачив чиєсь обличчя, чи то верхню частину обличчя, з дуже великими очима. Кейву здалося, що воно присунулося впритул до його обличчя, що їх розділяє лише кришталь. Очі були такі живі, реальні, що схвильований, вражений Кейв сахнувся, зазирнув за яйце і здивувався, побачивши себе все в тій самій холодній, темній крамничці, просяклій духом метилу, плісняви та всякого старого мотлоху. Поки він роззирався довкола, сяйво в кришталевому яйці почало блякнути, а тоді й зовсім погасло.
Ось такі були перші враження містера Кейва. Вся його розповідь відзначалася великою докладністю і чималою кількістю переконливих подробиць. Тільки на мить сяйнувши перед ним першого разу, та рівнина вразила його уяву. Він весь час обдумував побачене, й помалу його цікавість переросла в пристрасть. Свої справи в крамничці він занедбав, бо думав тільки про те, як би швидше повернутися до спостережень. А потім — через кілька тижнів після першого видіння — Кейв, як я вже розповідав, із такими труднощами та переживаннями порятував від продажу кришталеве яйце, на яке зазіхнули двоє покупців.
Поки містер Кейв тримав своє відкриття у таємниці, він покрадьки милувався цією диковинкою, неначе дитя, що зазирає в чужий сад, куди заборонено ходити. Але містер Вейс, як на молодого вченого, мав ясний і точний розум. Він вирішив запровадити в цих дослідах систему. Фосфоресценція кришталю, яку він спостерігав власними очима, переконала його в певній правдоподібності тверджень Кейва. Старий, ладний в будь-яку хвилину потішитися видовищем чудесної країни, просиджував у містера Вейса всі вечори, з пів на дев’яту до пів на одинадцяту, а бувало забігав і вдень, коли господаря не було вдома. Приходив і в неділю, після обіду. Вейс із самого початку вів докладні записи спостережень, і точність його наукового методу дозволила знайти зв’язок між напрямком світлового променя й тією точкою, з якої видіння відкривалося Кейву.
Поклавши кришталеве яйце в коробку з малесеньким отвором для світлового променя й замінивши світло-коричневі фіранки на вікнах своєї кімнати щільними чорними гардинами, містер Вейс значно поліпшив умови спостережень, тож незабаром дослідники дістали змогу оглядати рівнину у всіх напрямках з краю в край.
Тепер, розповівши про всі обставини відкриття, ми можемо дати короткий опис примарного світу всередині кришталевого яйця. Робота всякчас провадилась за одним методом: Кейв дивився в кришталь і розказував, що він там бачить, а містер Вейс, що ще в студентські роки навчився писати в темряві, коротко записував його слова. Коли кришталь гас, його клали на звичне місце і вмикали електричне світло. Містер Вейс ставив Кейву запитання, уточнював деякі неясності. У всьому цьому не було й краплі фантастики, все робилось солідно й по-діловому.
Незабаром містер Вейс спрямував увагу Кейва на ті птахоподібні істоти, яких з’являлося так багато в кожному видінні. Певний час Кейв мав їх за щось подібне до денних кажанів, а згодом, хоч як це дивно, почав називати їх херувимами. Вони мали круглі, майже людські голови, а очі, що колись так потрясли Кейва, належали одній з тих істот. Їхні широкі, безпері крила сріблилися, мов риба, щойно видобута з води. Але, як з’ясував містер Вейс, вони зовсім не схожі були на крила кажанів чи птахів і трималися на вигнутих ребрах, що випиналися віялом обабіч тулуба. Найбільше вони були схожі на крила метеликів. Тулуб у цих істот був невеликий; нижче рота росли два жмутки хапальних органів, схожих на довгі щупальця. Спочатку містер Вейс не йняв віри, та зрештою мусив переконатися, що саме цим істотам належали величні будівлі й чудовий сад, що прикрашав рівнину. Далі Кейв завважив, що крилаті істоти потрапляли до своїх жител не через двері, а через великі округлі вікна, які легко відчинялися. Вони опускалися на свої щупальця, складали крила, щільно притискаючи їх до тіла, й стрибали досередини. Крім них, там було видимо-невидимо інших, дрібніших створінь, схожих на великих бабок, метеликів і летючих жуків; були й повзучі жуки, — великі, яскраві, — що ліниво пересувалися по лузі. На дорозі й на терасах видніли великоголові істоти, схожі на гігантських мух, але безкрилі; вони заклопотано снували туди-сюди, спираючись на свої щупальця.
- Предыдущая
- 50/56
- Следующая
