У безодні - Уэллс Герберт Джордж - Страница 45

• Предыдущая
• 45/56
• Следующая

Розповідаючи про свій перший аероплан і польоти на ньому, я, здається, вже згадував, що в Арозі я поставив своєрідний рекорд: за три дні тричі падав у льодовикові розколини. Було це ще до того, як зі мною пішла в гори моя матуся. Коли вона приїхала, я зразу помітив, що вигляд у неї стривожений, стомлений, навіть змучений. І ось, щоб звільнити стареньку від готельної метушні та надокучливих пліток, я спакував її саму та два ранці й вирушив на північ у тривалу, веселу й оздоровчу прогулянку. Однак поблизу Снійоха у матусі вискочив на нозі пухир, і нам довелося зупинитись у готелі “Магенруе”. Матуся поривалася йти далі, навіть із пухирем на нозі, — мені зроду не випадало бачити другої такої мужньої людини, — проте я заявив: “Ні! Тут альпіністський готель, і мене цілком влаштовує це життя між небом і землею. Ти сидітимеш на терасі й дивитимешся в підзорну трубу, а я тим часом трохи поблукаю по вершинах”.

— Гляди мені, щоб нічого не сталося! — наказала вона.

— Ручитися не ручусь, матусю, — відповідаю, — але я весь час пам’ятатиму, що я — єдиний у тебе син.

І я вирушив у мандри…

Ох, не хочеться про це згадувати, але вже через два дні я пересварився з усіма альпіністами в готелі. Вони просто не могли мене терпіти. Їх дратувала моя шия з випнутим борлаком (у більшості з них голова сиділа просто на плечах), моя манера триматись і задирати свій авіаторський ніс аж до гірських вершин. Дратувало їх те, що я вегетаріанець і анітрохи від цього не страждаю. А ще їх дратував мій костюм із грубої саржі, тобто поєднання в ньому кольорів — зеленого й жовтогарячого. Самі вони були якісь безвиразні — з тої породи людей, котрих я називаю книжними хробаками. Такі, розумієте, обачні, правильні, й усі переважно з Оксфорда. Вони й у гори лізли так уже обережненько, ніби несли на собі повні ранці яєць. А вигляд у кожного глибокодумний, куди твоє діло, і хоч би що в нього запитай, він покиває головою і відповість щоразу те саме: “О, це досить ризиковано!” Порад провідників та всіляких там інструкцій вони додержувалися дуже пильно, а класифікували один одного за кількістю сходжень: у того це, мовляв, дев’яте, у цього — десяте, і так далі. А я був новак і мав лише помовчувати. Тільки ж вони не на того натрапили!

Я сидів у курильній кімнаті, посмоктував свою люльку з гігієнічною травою — вони казали, що вона пахне так, наче в садку спалюють сміття, — і чекав нагоди вставити своє слово й трошки пополоскати їм мізки. Бо вони геть забули про свою звичну стриманість і відверто виказували мені свою неприязнь.

— А знаєте, друзі, — озвався я, — надто вже серйозно ви ставитесь до цих клятих гір. Вони люблять устругнути штуку, це правда, але й вам треба показати їм, що ви люди теж із гумором.

А вони скоса позирають на мене й мовчать.

— Теж мені велика радість — повзати отак по горах! Колишній альпінізм залишив скалелазам у спадок не тільки альпенштоки та мотузяні драбини, але й якусь дивну безтурботність. Ось як я розумію альпінізм.

— Ви — це не ми! — озвався червонопикий тип, уся шкіра в якого лисніла від пухирів і лущилась.

У його словах я почув неприховане бажання знищити мене.

— О, в цьому немає сумніву, — спокійно промовив я і пахнув хмаркою трав’яного диму.

— Коли ви матимете хоч якийсь досвід, тоді у вас буде правильніше уявлення про все це, — сказав інший альпініст, остаркуватий молодик із сивою борідкою.

— А я ще зроду нічого не навчався на досвіді, — відповів я.

— Воно й видно! — підпрягся ще один. Тепер хід був мій. Я був саме втілення спокою.

— Я маю намір ще підкорити Пік Смерті, перше ніж спускатися вниз, — заявив я, і всім їм аж роти заціпило.

— І коли ж ви збираєтесь униз?

— Та десь через тиждень, — спокійно відповів я.

— Але ж таке сходження не для того, хто в горах уперше! — не змовчав шолудивий.

— А вам братися за це діло й поготів не варто, — докинув ще один.

— З вами не піде жоден провідник!

— Безглузда витівка!

— Пуста похвальба!

— Хотів би я на це поглянути!

Я дав їм кілька хвилин покипіти, а коли вони трохи охололи, роздумливо промовив:

— Візьму я, мабуть, з собою і матусю. Вона в мене невеличка, дай їй боже здоров’я, зате ж яка загартована!

З моєї погано прихованої усмішки вони зрозуміли, що наша суперечка завершилася внічию. Хтось із них іще щось промимрив, але тим вони мусили й удовольнитися. І забубоніли про щось своє, відверто мене ігноруючи. А мій намір після цього став іще твердіший. Коли треба довести, що я не боягуз, із пантелику мене ніхто не зіб’є. І ось я вирішив, що матуся неодмінно піде зі мною на Пік Смерті, куди не доповзала й половина отих напиндючених мудрагелів, — хай навіть у цій спробі я загину чи осиротію.

І я сказав їй про це вже на другий день. Вона саме сиділа на терасі в шезлонгу, загорнувшись у гору пледів, і милувалася гірськими вершинами.

— Затишно? — спитав я.

— Дуже, — відповіла вона.

— Відпочиваєш?

— Тут так хороше!

Я підійшов до поручнів тераси.

— Бачиш он ту вершину, матусю!

Не розплющуючи очей, вона щасливо всміхнулася й кивнула головою.

— То Пік Смерті. Післязавтра нам з тобою треба буде вийти на нього.

Вона трохи розплющила очі.

— Схил там, любий, мабуть, крутий? — запитала матуся.

— Я все підготую, — відповів я, а вона всміхнулася на знак згоди і знов заплющила очі.

— Як тільки будеш готовий, зразу й вирушимо, — промовила матуся.

Того ж дня я спустився пополудні в долину й поїхав до Даксдама, щоб придбати спорядження і найняти провідників та носіїв. А назавтра вже цілий день тренувався — ходив по горах та льодовиках, що були над нашим готелем. Авторитету це мені, правда, не додало. Двічі я там послизнувся. Першого разу впав у розколину (чого й прагнув), і три альпіністи, що саме йшли на Кіндершпіц, понад годину виловлювали мене звідти. На другий раз сам утримався, але випустив кригоруб на голови людей, що підіймалися до льодовика Гампі. Кригоруб чудом нікого не зачепив, але вони там зчинили такий ґвалт, ніби я повибивав мізки всій групі. Почули б ви, як вони висловлювались, і три жінки, що йшли з ними, до речі, теж!

А на другий день альпіністи зібралися й вирішили гуртом завадити нам виступити в похід. Вони нацькували на нас хазяїна готелю, вмовляли й так і сяк матусю і на всі заставки паплюжили двох моїх провідників. А хазяїнів брат навіть виявився затятим ворогом моїх людей.

— Два роки тому, — повідомив він, — вони загубили тут одного чоловіка.

— Добре, хоч не двох! — кинув я.

Мій жарт збив його з пантелику й застряг у нього в голові, як риб’яча кістка в горлі, — англійський гумор до цього чоловіка просто не доходив.

Тоді прибіг отой шолудивий і заходився перебирати наше спорядження. І все питає: “А це ви взяли?.. А це?..”

— Принаймні про дві речі ми не забули, — заявив я, безсоромно розглядаючи його ніс. — Про вуалетку й вазелін.

Ще й тепер пригадую, як ми виступали в похід. Десь за футів двісті над нами було міжгір’я, а сам готель з його вивіскою та вікнами, — він стояв на широченному голому плоскогір’ї, від якого нам було на добру тисячу футів ближче до західного відрога гірського масиву, — вимальовувався на тлі горбкуватої, помережаної зеленими прожилками скелі, вкритої тут і там латками снігу й темними смужками рододендронів. Перед нами бігла, звиваючись між валунами, дорога — то вниз, до камінців, викладених через гірський потік, то вгору, на його другий бік, до льодовика Магенруе, звідки ми мали піднятися на скелі ліворуч, а тоді піти по глетчеру до виступів на прямовисному західному схилі.

Пора була рання, сонце ще тільки сходило, і далина перед нами була повита холодним блакитним серпанком. Усі мешканці готелю повилазили з ліжок, щоб подивитись на це видовище, і тепер стояли мовчазним гуртом (дехто тільки сяк-так прикривши тіло, аж непристойної) і спостерігали наш вихід. Останні слова, які долетіли до мене, були:

• Предыдущая
• 45/56
• Следующая