У безодні - Уэллс Герберт Джордж - Страница 43

• Предыдущая
• 43/56
• Следующая

А Гопкінс узяв і розповів про мою таємницю всім. Другого дня мене обступило на перерві з півдесятка старших хлопців. Вони дражнилися з мене, і водночас їм кортіло почути більше про мій сад. Був серед них і отой здоровило Фоусет — пригадуєш? — і Карнебі, й Марлі Рейнолдс… А тебе серед них часом не було? Та ні, я б запам’ятав, якби й ти там був…

Важко збагнути хлоп’ячу душу. Я розумів, що роблю негарно, й був сам собі огидний, а проте мене тішила увага таких великих хлопців. Пригадую, особливо приємно було, коли мене похвалив Кроушоу. Ти пам’ятаєш Кроушоу-старшого? Він сказав, що йому ще не доводилося чути такої цікавої брехні. Але я, розповідаючи про свою, по суті, священну таємницю, заразом відчував у душі нестерпний сором. А той гад Фоусет навіть дозволяв собі жарти на адресу дівчини в зеленому…

Згадавши про свій пекучий сором, Воллес навіть стишив голос.

— Я вдав, ніби нічого не почув, — провадив він. — А тоді Карнебі раптом обізвав мене “малим брехунцем” і завів зі мною суперечку, коли я заявив, що все це правда. Я сказав, що знаю, де зелені двері, й за десять хвилин можу всіх туди провести. Тут Карнебі вдав, мовби такий обурений — куди твоє діло, і заявив, що коли я не доведу правдивість своїх слів, то він мене провчить. Тобі Карнебі ніколи не викручував рук? Якщо викручував, то ти, мабуть, зрозумієш, як у мене було на душі. Я дав слово честі, що сказав правду. Тоді в нас у школі нікому було заступитися перед Карнебі за малюка. Правда, Кроушоу спробував був роззявити рота, але Карнебі вже завівся. Я так розхвилювався — вуха горять, аж страшнувато стало. Одне слово, дурний малюк, та й годі. Закінчилося все тим, що я, замість піти на пошуки чарівного саду самому, повів за собою весь гурт. Іду я попереду, лице пашить, вуха палають, в очах ріже, а в душі — біль і сором. А за мною сунуть шестеро моїх однокашників, і всі згорають від цікавості, глузують, погрожують…

Але ми, звісно, не побачили ні білої стіни, ні зелених дверей…

— Тобто…

— Тобто я нічого не знайшов. Я так хотів знайти, але не зміг…

І згодом, коли я ходив сам, ні стіни, ні дверей мені не щастило знайти. Жодного разу. Тепер мені здається, що я шукав ті двері й стіну всі свої шкільні роки, але так і не знайшов. Ніколи…

— А хлопці — вони над тобою збиткувалися?

— Жахливо! За відверту брехню Карнебі вчинив наді мною самосуд. Пригадую, як я пробрався додому й тайкома, щоб ніхто не побачив моїх сліз, прослизнув до себе нагору. Отак, схлипуючи, я й заснув, але плакав я не через те, що мене скривдив Карнебі, ні. Я плакав за садом, де мріяв гуляти лагідними надвечір’ями, за привітними, ніжними жінками, за товаришами, що мене там чекали, за грою, яку знов сподівався вивчити, — за тією чудовою забутою грою…

Я не мав сумніву, що коли б тоді не розповів був… Важкі часи настали потім для мене… Вночі я плакав, а вдень ходив сам не свій. Цілих два семестри я в школі байдикував і діставав погані оцінки. Може, пригадуєш? Ну звісно, пригадуєш! Ти залишив мене позаду в математиці, і це змусило мене знов узятися за зубріння.

Якийсь час мій товариш мовчки дивився на червоне полум’я в каміні. А тоді заговорив далі:

— До сімнадцяти років тих дверей я не бачив. Але потім щастя усміхнулося мені втретє… Я саме зібрався був на вокзал Паддінгтон, щоб поїхати до Оксфорда на вступний іспит. Це було скороминуще видіння. Я сидів на екіпажі, нахилившись уперед, покурював сигарету і вважав себе, певна річ, світською людиною — куди твоє діло! І раптом перед моїми очима постала та біла стіна, зелені двері, і в душі прокинулися такі дорогі мені й незабутні враження.

Але ми з гуркотом промчали мимо… Я був такий здивований несподіваною картиною, що не зупинив кеба. Ми проїхали вже далеченько й завернули за ріг. І тоді зі мною сталося щось незбагненне: у мене раптом ніби роздвоїлася, розпорошилася воля. Я постукав візникові й сягнув рукою до кишені, щоб дістати годинника.

— Слухаю, сер! — хутко відгукнувся візник.

— Я хотів… — крикнув я. — А втім, ні, це я так… Помилився! Я поспішаю. Поганяйте!

І він поїхав далі.

Іспит я склав. Увечері того ж таки дня, про який ідеться, я сидів біля каміна в кімнатці нагорі, в моєму кабінеті, і в вухах у мене все ще лунали слова батькової похвали — чути їх мені випадало досить рідко — й мудрих порад. Я посмоктував улюблену свою люльку — величезну люльку, яку курять замолоду, — і думав про двері в довгій білій стіні. “Якби я спинив був кеба, — міркував я, — то пропустив би іспит, не вступив до Оксфорда й зіпсував собі кар’єру! Тепер я краще розуміюся в житті!” Той випадок примусив мене глибоко замислитись, але я все ж таки не мав сумніву, що кар’єра моя була варта такої жертви.

І любі мої товариші, й осяйна атмосфера саду здавалися мені прекрасними й чарівними, однак далекими-далекими. Тепер я мав намір завоювати світ, і переді мною розчинилися інші двері — двері моєї кар’єри.

Воллес знов задивився на вогонь. Червоні відблиски освітили на його обличчі вираз якоїсь затятої рішучості. Але за мить цей вираз зник.

— Так, — зітхнув Воллес, — я весь віддався кар’єрі. Я працював — працював багато й уперто. Але в мріях раз у раз повертався до свого чарівного саду й бачив ті зелені двері — хоч мигцем, а бачив. Це траплялося ще чотири рази. Так, чотири рази. На той час світ став для мене таким яскравим, цікавим і значним, у ньому відкривалися такі можливості, що напівстерті чари мого саду помалу розвіялися, відійшли кудись далеко-далеко. Хто ж бо поплескуватиме пантер дорогою на званий обід, де будуть гарненькі жінки й знаменитості! Коли я переїхав з Оксфорда до Лондона, я був молодиком, який подавав великі надії і дещо навіть устиг уже зробити. Дещо… Та були й розчарування…

Двічі я закохувався… Та не хочу на цьому спинятися. Проте одного разу я зібрався до тієї, котра, як я знав, мала сумнів, чи зважусь я до неї прийти. Я навмання рушив най коротшим шляхом і опинився в безлюдному провулку поблизу Ерлз-Корта. І раптом переді мною з’явилася біла стіна й знайомі зелені двері! “Дивно! — мовив я до себе. — А я думав, вони десь у Кемпден-хіллі. Це місце моїх незвичайних мрій знайти так само неможливо, як і полічити камені Стоунхенджа[8]”.

І я рушив далі — я поспішав до своєї мети. Того дня двері мене не вабили.

Правда, була мить, коли мені закортіло штовхнути двері — для цього я мав би ступити якихось три кроки вбік… У глибині душі я майже не мав сумніву, що двері для мене відчиняться, але потім раптом подумав, що це може мене затримати, я спізнюся на побачення, і тоді моя добра репутація постраждає. Згодом я шкодував про те, що так квапився; адже можна було принаймні зазирнути за двері й помахати пантерам рукою. Але на той час я вже збагнув, що не варто гнатися за тим, чого однаково не наздогнати. І все ж на душі в мене було тоді дуже гірко…

Потім настали роки впертої праці, і про двері в стіні я не згадував. Аж недавно вони знову спали мені на думку. І враз мене охопило таке відчуття, немовби світ переді мною заслала якась тоненька пелена. Я подумав, що ніколи вже не побачу тих дверей, і серце моє сповнила туга й жаль. Може, я тоді трохи перевтомився, а може, давався взнаки, як то кажуть, вік: як-не-як сорок років… Не знаю. Але невдовзі гострота світосприймання, завдяки якій легше долати життєві перешкоди, притупилася — і це тепер, у часи таких важливих політичних подій, коли я повинен діяти. Дивно, чи не так? Але я починаю стомлюватися від життя, і земні його втіхи, що випадають на мою долю, здаються мені жалюгідними. А віднедавна мене знов почало нестерпно тягти до мого саду. Так… А їх я бачив іще тричі.

— Кого — пантер?

— Ні, двері. І не ввійшов!

• Предыдущая
• 43/56
• Следующая