У безодні - Уэллс Герберт Джордж - Страница 30

• Предыдущая
• 30/56
• Следующая

Так минуло, мабуть, чимало днів, і містер Скелмерсдейл багато чого побачив; один раз феї навіть танцювали при місяці й водили хоровод на лугу біля Сміза. Та ось усьому настав кінець. Королева фей привела його до великої печери, освітленої “таким червонястим світлом від лампадки”; там стояли одна на одній скрині, сяяли чаші та золоті шкатулки і — тут уже містер Скелмерсдейл помилитися не міг! — лежали цілі купи золотих монет. Серед цих скарбів клопоталися невеличкі гноми; вони вклонилися й відійшли вбік. Королева фей раптом обернулася до нього, і очі в неї заблищали.

— Ну ось, — мовила вона, — ти зробив мені ласку й довгенько побув зі мною… Тепер я тебе відпущу. Ти повинен вернутися до своєї Міллі. Ти повинен вернутися до своєї Міллі, і зараз… Бачиш, я про свою обіцянку не забула — тут тобі дадуть золота.

— І їй ніби здавило щось у горлі, — сказав містер Скелмерсдейл. — А я стою і відчуваю… — Він торкнувся рукою до грудей. — Наче все в мене отут завмерло. Блідну, тремчу, а сказати нічого не можу. Сказати мені навіть тоді було нічого.

Він замовк.

— Та-ак, — озвавсь я.

Описати цю сцену йому було не до снаги. Я довідався тільки, що на прощання фея поцілувала його.

— І ви нічого не сказали?

— Не сказав, — відповів містер Скелмерсдейл. — Стояв, як дурне теля. Знаєте, вона тільки оглянулась один раз — сама усміхається, а в очах сльози. Я добре бачив. Потім вона пішла, а вся ота дрібнота забігала, заметушилася коло мене, і тицяють мені золото в руки, запихають у кишені, за шию… І скрізь-скрізь.

Й аж коли Королева фей зникла, містер Скелмерсдейл усе зрозумів і усвідомив. Він раптом заходився розкидати золото, яким його обдаровували, й закричав, що йому нічого не треба.

— “Не хочу я вашого золота! — кажу. — Я його не заслужив. Я залишаюся. Мені треба побачитися з Королевою фей іще раз”. Кинувся був за нею, а вони не пускають мене. Атож, упираються своїми рученятами мені в груди, штовхають назад. І все тицяють мені золото, поки воно вже почало висипатися з кишень і випадати з рук. “Не хочу я вашого золота! — кажу їм. — Я тільки хочу ще раз побачитися з Королевою фей!”

— І побачились?

— Ні. Дійшло до бійки.

— А потім? Ви її все ж таки побачили?

— Ні. Коли я їх порозкидав, її вже ніде не було.

Містер Скелмерсдейл кинувся шукати фею. Він біг залитою червонястим світлом печерою, потім довгим склепінчастим переходом, поки опинився посеред похмурого темного пустища, де роїлися мандрівні вогні. А довкола, глузуючи, танцювали ельфи, і гномики з печери гналися за ним із повними пригорщами золота; вони сипали йому вслід те золото й кричали: “Оце тобі її кохання і її золото! Оце тобі її кохання і її золото!”

Коли Скелмерсдейл почув ці слова, його охопив неймовірний страх, що всьому кінець, і він заходився голосно кликати її на ім’я, а тоді раптом пустився бігти від входу до печери схилом униз, пробираючись крізь колючі кущі терну й шипшини, і все гукав її й гукав… А ельфи танцювали круг нього, щипали його й дряпали, але він нічого не помічав, і мандрівні вогні роями вилися над головою, кидалися йому в обличчя, а гномики тупотіли ззаду і обсипали його золотом від Королеви фей. Він біг, а за ним гналося це незвичайне юрмище, збиваючи його з дороги, і він то провалювався по коліна в болото, то спотикався об переплетене товсте коріння і раптом зачепився ногою за один із коренів і впав…

Він упав ницьма, потім перекинувся на спину — і ту ж мить побачив, що лежить на Олдінгтонському пагорбі, а довкола — жодної живої душі, тільки зірки над головою.

Містер Скелмерсдейл, за його словами, відразу сів, відчуваючи, що змерз; усе тіло його заклякло, а одяг був вологий від роси. Займався блідий світанок, повіяв прохолодний вітрець. Спершу Скелмерсдейл подумав був, що все це йому привиділося в якомусь дивному сні, але потім він сягнув рукою до кишені й побачив, що там повно попелу. Сумніву не було: це чарівне золото, яким його обдарували. Скелмерсдейл відчував, що весь пощипаний, подряпаний, хоч на ньому не було жодного сліду.

Отак несподівано містер Скелмерсдейл повернувся із чарівної країни в світ людей. Йому здавалося спочатку, що минула тільки одна ніч, та, прийшовши до крамниці в Олдінгтон-Корнері, він зрозумів, що, на загальний подив, його не було цілих три тижні!

— Ох і намучився ж я тоді! — зітхнув містер Скелмерсдейл.

— Чому?

— Треба ж було щось людям казати. Вам, сподіваюся, ніколи не доводилося пояснювати отакого?

— Не доводилося, — відповів я.

Якийсь час він ще розводився про те, хто там що казав. Тільки одного ім’я не згадав.

— А Міллі? — нарешті запитав я.

— Мені, правду кажучи, й бачити її не хотілося, — відповів Скелмерсдейл.

— Вона, мабуть, змінилася?

— Все змінилося. Змінилося назавжди. Всі поставали, знаєте, такі здоровенні, незграбні. І якісь горласті! А часом, бувало, коли сходило сонце, то аж очі мені різало!

— А Міллі?

— Мені й бачити її не хотілося.

— А коли все ж таки побачили?

— Якось зустрів її в неділю, з церкви йшла. “Де це ти пропадав?” — питає. А я бачу — буде сварка. Мені, власне, байдуже — сварка то й сварка. Я Міллі мовби не помічаю, хоч вона стоїть поруч і звертається до мене. Так наче її й немає. Збагнути не міг — чого вона мені колись в око впала? Іноді, коли довгенько її не бачив, ніби все знов поверталося. А тепер, як зустріну, то враз немовби та, інша, прийде й заступить її… Та й Міллі не дуже побивалася.

— Заміж вийшла? — спитав я.

— За кузена, — відповів містер Скелмерсдейл і якийсь час. пильно роздивлявся візерунок на скатерці.

Коли він нарешті заговорив, було очевидно, що від першого кохання не зосталося й сліду; наша розмова відродила в його серці образ Королеви фей. І він знов почав розповідати про неї. Скелмерсдейл відкрив мені незвичайні секрети, дивні любовні таємниці, але розповідати тут про них було б зрадою. Та ось що вражало мене в цій історії найбільше: сидить невеличкий чепурний продавець із бакалійної крамниці, щойно розповів про свої пригоди, на столі перед ним чарка віскі, в руці — сигара, і чи це від нього я чую гіркі признання, нехай уже й притупився той біль, про невтішну тугу, про душевні муки, що гризли його в ті дні?..

— Я не міг їсти, — розповідав він. — Не міг спати. В замовленнях робив помилки, неправильно давав покупцям решту. День і ніч думав тільки про неї. І так тужив, так тужив!.. На крилах полетів би!.. Господи! Як я хотів до неї!.. Майже кожен вечір ходив на Олдінгтонський пагорб, нерідко і в дощ. Обійду пагорб раз, іще раз, усе блукаю, блукаю і кличу їх, прошу, щоб упустили мене. Кличу… А сам мало не плачу. Сам на себе не схожий, наче розумом стерявся. Все повторював, що винен. А в неділю і вдень туди біг, у сонячну днину і в дощову, хоч і знав не згірше від вас, що нічого там удень не знайду. А ще намагався там заснути.

Він замовк і відпив віскі.

— Все намагався там заснути, — провадив він, і я ладен заприсягти, що губи в нього тремтіли. — Скільки разів я намагався там заснути! І знаєте, сер, не міг. Жодного разу. Я думав, якщо там засну, то, може, щось і вийде… Але й сидів там, і лежав, а заснути не міг. Тільки все думав і тужив. Тужив… Я пробував…

Він тяжко зітхнув, одним духом допив віскі, несподівано встав і, пильно й несхвально розглядаючи дешеві олеографії на стіні біля каміна, заходився застібати піджака. З нагрудної кишеньки в нього виглядав невеличкий записник у чорній обкладинці, куди він щодня занотовував замовлення. Скелмерсдейл застебнувся на всі ґудзики, поплескав себе по грудях і раптом обернувся до мене.

— Що ж, — мовив, — мені пора.

У погляді, в усьому його образі прозирало щось таке, чого він не міг виразити словами.

— Забалакавсь я, — промовив він уже на порозі, всміхнувся хворобливою усмішкою і зник з моїх очей.

Така історія пригод містера Скелмерсдейла в чарівній країні, як він розповів її мені сам.

• Предыдущая
• 30/56
• Следующая