У безодні - Уэллс Герберт Джордж - Страница 22

• Предыдущая
• 22/56
• Следующая

Побачивши це, Вейбрідж так і завмер із простягненою рукою й роззявленим ротом. Потім стулив рота, знов його роззявив і нетерпляче замахав руками. А тоді обернувся, крикнув першому вахтовому: “Елстед показався!” — і кинувся до прожектора.

— Я бачив кулю! — вигукнув він. — Там, з правого борту! Світло в ній ввімкнене, вона щойно вискочила з води. Посвітіть туди! Ми її побачимо, коли вона гойдатиметься на хвилях!

Але дослідника їм пощастило знайти аж на світанку. Судно мало не наштовхнулося на нього. Кран повернули, і матроси в шлюпці прикріпили ланцюги до кулі. Коли її підняли на палубу, ілюмінатор відкрутили, і кілька чоловік зазирнули всередину, де було темно. (Електрична лампа, призначена для освітлення води довкола, була повністю ізольована від головної камери.)

Всередині кулі було дуже гаряче, і гума на краях ілюмінатора розм’якла. Нетерплячі запитання лишалися без відповіді, в камері було тихо. Елстед лежав нерухомо, скоцюрбившись на дні. Судовий лікар поліз у кулю, підняв Елстеда й подав його матросам. У першу хвилину важко було сказати — живий він чи помер. Обличчя його в жовтуватому світлі корабельних ламп блищало від поту. Елстеда віднесли до каюти.

Невдовзі з’ясувалося, що він живий, але перебуває в стані цілковитого нервового виснаження, до того ж усе його тіло в синцях від тяжких ударів. Кілька днів він мусив пролежати нерухомо. Минув тиждень, перше ніж Елстед зміг розповісти про свої пригоди.

Як тільки до нього повернулася здатність розмовляти, він заявив, що має намір спуститися на дно знову.

— Треба змінити конструкцію кулі, — сказав Елстед, — щоб у разі потреби можна було відчепити линву, ось і все.

Пригоди він зазнав просто неймовірної.

— Ви гадали, я там нічого не знайду, крім мулу, — сказав він. — Ви сміялися з моїх досліджень, а я відкрив новий світ!

Елстед говорив плутано, раз у раз забігаючи вперед, отож переказати цю історію його власними словами неможливо. І все ж таки спробуємо розповісти про все, що він пережив.

Спочатку, казав він, справи йшли дуже кепсько. Поки розмотувалася линва, кулю весь час кидало з боку в бік. Елстед відчував себе якимсь жабеням, посадженим у футбольний м’яч. Він не бачив нічого, крім крана й неба над головою та часом — людей, що стояли край борту. Годі було вгадати, в який бік гойднеться куля в наступну мить. Елстедові ноги раптом опинялися вгорі, він пробував ступити крок, але відразу падав униз головою, а тоді качався, б’ючись об стінки. Апарат якоїсь іншої форми був би, звичайно, зручніший, ніж куля, але не витримав би величезного тиску в морських глибинах.

Зненацька хитавиця припинилася, куля вирівнялась, і Елстед, підвівшися, побачив за ілюмінатором зеленувато-голубу воду, тьмяне світло, що сочилося згори, і зграйку крихітних істот, що поспішали, як йому здалося, до світла. Поки він дивився, ставало все темніше й темніше, і вгорі вода зробилася темною, як небо опівночі, тільки зеленішою, а внизу — зовсім чорною. А невеличкі прозорі істоти почали ледь помітно світитись і шмигали повз ілюмінатор зеленуватими змійками.

А оте відчуття, ніби провалюєшся! Елстед пригадав тоді ту хвилину, коли вперше в житті спускався у ліфті, тільки тепер відчуття тривало довше. Спробуйте уявити собі, що це таке! Аж тоді й тільки тоді він гірко пошкодував, що зважився сісти в цю кулю. Небезпеку, яка йому загрожувала, він побачив у зовсім новому світлі. Згадав про величезних каракатиць, що живуть, як відомо, в середніх водяних шарах, про цих тварюк, що їх іноді знаходять напівперетравленими в шлунках китів, а часом вони плавають на воді, дохлі й обгризені рибами. Що коли таке чудовисько схопиться за линву й не відпустить? А чи годинниковий механізм справді перевірено добре?

Та хотів він тепер опускатися вниз чи підійматися вгору — це не мало вже аніякісінького значення.

Через п’ятдесят секунд за ілюмінаторами стало поночі, тільки промінь лампи раз у раз вихоплював з пітьми якусь рибину чи предмет, що тонув. Але все це швидко пролітало повз ілюмінатори, і Елстед не встигав розгледіти, що саме то було. Один раз йому здалося, ніби він побачив акулу. А потім куля почала нагріватися внаслідок тертя об воду. Цю небезпеку вони, здається, свого часу випустили з уваги.

Спершу Елстед завважив, що геть упрів, тоді почув під ногами шипіння, яке ставало чимдалі гучнішим, і побачив за шибкою силу-силенну дрібних, дуже дрібних бульбашок, що віялом злітали вгору. Пара! Він помацав скло — воно було гаряче. Тоді ввімкнув тьмяну лампочку, яка освітлювала кулю всередині, поглянув на обшитий повстиною годинник поруч із кнопками й побачив, що спускається вже дві хвилини. Йому спало на думку, що скло може тріснути від різниці температур (він знав: на глибині температура води наближається до нуля).

Згодом підлогу наче притисло до його ніг, рій бульбашок за ілюмінатором почав рідшати, а шипіння трохи стишилося. Кулю легенько хитнуло. Шибка не тріснула, не прогнулась, і Елстед зрозумів, що небезпеки, пов’язані принаймні з зануренням, позаду.

Ще хвилина чи десь так, і він буде на дні цієї безодні. Елстед згадав про Стівенсона, і про Вейбріджа, і про всіх, хто зостався на судні, відділений від нього п’ятимильною товщею води. До них було далі, ніж найвищим хмарам до землі. Він уявив собі, як вони повільно крейсують там, нагорі, задивляються вниз і думають, що з ним.

Елстед поглянув на ілюмінатор. Бульбашок уже не було, шипіння стихло. За шибкою стояла густа темінь, мов чорний оксамит, і тільки там, де воду протинав промінь від лампи, було видно, що вона жовто-зеленого кольору. Потім повз ілюмінатор вервечкою пропливли три якихось істоти — він розгледів тільки їхні вогненні обриси. Чи були вони маленькі, чи тільки такими здавалися на відстані, Елстед не міг сказати.

Ті істоти були окреслені блакитним світлом, майже таким самим яскравим, як вогні рибальського човна, і складалося враження, ніби те світло курилось, а вздовж усього тіла істот тяглися світлові цятки, немовби ілюмінатори на судні, їхня фосфоресценція, здавалося, тьмяніла в міру того, як вони наближалися до освітленого ілюмінатора в кулі, і незабаром Елстед розгледів, що це рибки якоїсь дивної породи — з величезною головою, лупатими очима, а тіло в них до хвоста помалу звужувалось. Очі їхні були звернені до нього, і Елстед подумав, що вони супроводжували його весь час, поки він спускався. Їх, певно, приваблювало світло.

Тим часом істот ставало чимдалі більше. Спустившись іще глибше, Елстед помітив, що вода світлішає, а в промені світла кружляють дрібні цяточки — як мошка на сонці. То були, мабуть, часточки мулу чи твані, що піднялися з дна, коли, впали свинцеві грузила.

Досягнувши дна, Елстед опинився в густому білому тумані, і промінь лампи проникав у нього всього-на-всього на ярдів п’ять-шість. Минуло кілька хвилин, поки ця каламуть трохи осіла. Тоді при світлі від лампи у хиткому мерехтінні далекого табунця риб він побачив під густим покровом чорної води хвилясті лінії сірувато-білого мулистого дна і сплутані кущі морських лілій, які жадібно ворушили своїми щупальцями.

Далі виднілися вишукані, прозорі обриси гігантських губок. На дні валялося багато колючих, приплюснутих пучків, яскраво-лілових і чорних — мабуть, якийсь різновид морського їжака, — а через смугу світла поволі, залишаючи по собі глибокі борозни, проповзали маленькі створіння, одні вирячкуваті, інші сліпі — ці чимось нагадували омарів і стоніг.

Раптом рій дрібних рибок звернув зі свого шляху й налетів на кулю, немов зграя горобців. Вони промайнули, наче мерехтливі сніжинки, і тоді Елстед угледів, що до кулі наближається якась уже більша істота.

Спочатку він тільки невиразно розрізняв постать, яка повільно рухалася і здалеку нагадувала людину. Потім те створіння ввійшло в смужку світла й зупинилося, примруживши очі. Глибоко вражений, Елстед не зводив з нього погляду.

• Предыдущая
• 22/56
• Следующая