Зоряні мандри капітана Небрехи - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 34

• Предыдущая
• 34/48
• Следующая

Поки по всій планеті вирували наукові дискусії, час собі йшов. Астероїд спокійно перетяв кордони Сонячної системи, закружляв у скаженому темпі навколо світила, а потім цей космічний вир засмоктав його у бездонне термоядерне черево зірки.

Отут і сталося лихо.

Життєдайне Сонце згасло. Назавжди. Страхітливе тяжіння ламало його власні промені, як сірники, і вони безсило опадали назад у пекучі обійми кошлатих протуберанців. Чорним зловісним колом зависло над вжаханою планетою Сонце на тлі чорного похмурого неба, поцяцькованого блідим сріблом далеких зірок.

Життя на планеті справді надзвичайно полегшало. Щоб пересвідчитися у цьому, досить було шпурнути у небо камінь. Навіть коли це була дуже важка брила, вона вже ніколи не поверталася на планету. А коли без сліду позникали деякі необережні літуни, пурхання у повітрі якось само собою припинилося.

Але справжня паніка охопила таотян лише тоді, коли вони дізналися, що планета поступово втрачає атмосферу.

Смерть дивилася на приречену планету холодними очима Всесвіту і стискала серця крижаними пазурами.

Почалася перебудова планети. Тубільці, як це було за первісної доби, повернулися у печери і заходилися закопуватися усе глибше в теплі надра. Почали будувати підземні житла, підземні заводи, підземні штучні плантації, підземні міста. Але перед тим як назавжди заховатися у надрах планети, аборигени востаннє зібралися на її поверхні. Вони відокремили від гурту апостолів надто пам’ятної теорії “Чим гірше, тим краще” і сказали ум:

— Від долі не втечеш…

А тоді розшукали утопічних горе-пророків і запитали їх:

— Розіб’єтеся чи не розіб’єтеся?

А після того жалюгідні залишки атмосфери розітнули вигуки:

— Качати їх! Качати!

Що було далі, людині з фантазією не важко уявити. Скажу тільки, що жоден з апостолів не втік од долі своєї, і вони живими поринули на небо.

Поступово планета втратила останній атом атмосфери. А тоді тяжіння узялося й за саму поверхню. Спочатку воно прибрало пилюку, потім злизало пустелі, а тоді заходилося обточувати планету, як більярдну кулю.

Підземні ж роботи йшли своїм чином. Зайвий грунт таотяни викидали на поверхню, звідки він негайно ринув у космос. І нарешті настав час, коли планета Таоті перетворилася на геометричне поравильну кулю, порожню усередині.

Ясна річ, планета втратила власне тяжіння і не падала ні на чорне світло, ні на другий супутник-велетень лише тому, що її орбіта проходила якраз на межі знешкодження їхнього взаємного притягального впливу. Тяжіння відчувалося лише з боку невидимого світила або гігантського супутника. Ось чому так зручно було ходити по внутрішній сфері цієї дивовижної планети.

Тепер вам зрозуміло, чому коли ми з Азимутом встромилися у планету, нам приверзлося, ніби ми вистромилися?

Я мав необережність познайомити з історичною давниною свого постійного супутника по космічних мандрах, мого вірного штурмана Азимута. Краще було б, якби я цього не робив. Хлопець зовсім скис. Це все одно, якби я йому прочитав вирок з найвищою мірою покарання і без права оскарження.

Мені аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:

— От і не попаде шедевр штурманського мистецтва під кришталевий ковпак Музею космічних мандрів. Вже ніколи не робитимуть гак земні навігатори, і ніколи не попливуть зоряні кораблі протокою Небрехи. А ви, капітане, казали…

На жаль, Азимут мав рацію. З яких тільки халеп ми видряпувалися, з яких тільки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!

Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув’язнений у закоркованій пляшці. З тією лише відмінністю, що корком була моя власна ракета.

Звісно, ми могли будь-якої миті сісти у ракету і майнути світ за очі. Але цим егоїстичним вчинком ми прирекли б на неминучу загибель дивовижну цивілізацію двоголових.

І так невесело, а тут ще Азимут докучав своїми тужливими теревенями. Він мені не дорікав, ні. І не звинувачував. Але від цього я ще більше відчував свою провину. Це ж я, а не хтось інший занапастив його молоде життя!

— Чого, власне, цій клятій в’язниці, що мас нахабство величатися планетою, бракує? — просторікував штурман. — єдиного — поля тяжіння. А тяжіння ж можна створити штучно. Дайте мені порожню бляшанку, і я її так розкручу, що вона буде обертатися навколо ракети, як навколо свого світила!

І тут мене наче осяяло.

Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч хлопець і висловив блискучу технічну ідею, сам же пустив її повз вуха. От що з людиною робить недоречний розпач!

— Вертушка Герона! — радісно вигукнув я. — Так, це буде космічна вертушка Герона!

— Якого ще Герона? — вирячився на мене Азимут.

— Герона Олександрійського, — охоче розтлумачив я. — Старогрецького вченого і механіка. Він вікував і робив винаходи ще до початку нової ери.

— Ага! — тільки й мовив штурман.

З його тривожного погляду я зрозумів, що він мас мене за божевільного.

— Заспокойся, Азимуте, — втішив його я. — Твій капітан ще не втратив глузду. От зараз ти сам сказав: щоб надати предметові тяжіння, слід примусити його обертатися навколо своєї осі.

— Правильно, — погодився Азимут.

— Знову ж таки, чого цій планеті бракує?

— Поля тяжіння.

— Так от, щоб створити це поле, слід розкрутити планету, як дзигу!

— Але ж це немож…

— Не поспішай з висновками, хлопче! Пригадай, ще у школі, на уроках з фізики, робили такий дослід. Брали скляну кулю, зсередини порожню. По екватору кулі симетрично відходили коротенькі, загнуті в один бік трубочки. Через оці трубочки наливали у кулю воду і починали гріти її на вогні. Вода перетворювалася на пару, яка з силою виривалася крізь трубочки, і куля починала усе швидше і швидше обертатися навколо своєї осі! Оце і є так звана вертушка Герона. Чому б отаку вертушку не зробити з цієї злощасної планети?

— Капітане, ви — геній! — вражено прошепотів Азимут. — Кращого генія й не знайти!

Хоч в очах хлопця світилося непідробне захоплення, однак мусив його засмутити. Я, знаєте, не прихильник усіляких перебільшень, навіть коли вони вживаються у ювілейних промовах.

От я й зауважив по-батьківськи штурманові:

— У своїх визначеннях, Азимуте, завжди слід бути точним і справедливим. Якщо я і геній, то не найкращий, а принаймні другий після Герона.

Що не кажіть, а молодь завжди слід вчити на власних прикладах. Особливо скромності…

Рано-вранці, ще чорти навкулачки не бились, я вже кульгав до помешкання Професора ППП, бо другий ППП до відкриття гастрономів у наші розмови ніколи не втручається.

Азимут поважно ніс сувій з проектом Герона-Небрехи і всією технічною документацією.

Професор слухав мене, як школяр. Сидів тихо і від захоплення аж тамував подих. А я викладав проект навіть без перерв на перекури:

— …Таким чином ми одразу матимемо планету з власним полем тяжіння і власною атмосферою — пара, що розкрутить Таоті, оточить її блакитним шаром! А що таке пара? Це кисень! Це водень! Це хмари! Це дощ! Це ріки і озера! Це нарешті моря і океани! Незабаром космічний пил вкриє поверхню оббілованої планети і утворить гори та долини! Нове життя пустить свої квітучі паростки!

— І можливо, дійдуть до нас тоді сонячні промені? — тремтячим голосом запитав професор.

— Можливо, — мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора є голова, коли дотямив аж до Сонця.

Наступного дня відбулася всепланетна вчена рада. На порядку денному було одне питання: треба обертатися, щоб врятуватися. Після грунтовної доповіді проект поставили на голосування. Чи варто казати, що він пройшов переважною більшістю голосів, хоч майже усі делеговані радники обмежились запеклими науковими дискусіями серед власного поголів’я?

Голосувало лише четверо. Підняли по дві руки, як тут заведено, я і Азимут. Віддав свій голос наш відданий друг і непідкупний патріот проекту Професор ППП. Навіть його братня голова подала свій голос “за”.

• Предыдущая
• 34/48
• Следующая