Восьме коло пекла - Борунь Кшиштоф - Страница 2

• Предыдущая
• 2/25
• Следующая

На нього дивилося двоє людських очей.

— Егей! — непевно вигукнув Мікша, трохи здивований нежданою зустріччю.

Гілля знову зашелестіло, і з кущів висунулася дивна постать з волоссям по самісінькі плечі й закошланою бородою. Чоловік мав на собі довгу одіж, що волочилася по землі. Чорний виношений плащ підперезаний грубим мотузом; пошарпана відлога ізсунулась з голови; сандалі на босу ногу — такий був йото незвичайний, наче добутий з театральних реквізитів, убір.

“Що за проява?” — подумав астроном. Пояснити той дивовижний маскарад можна було лише одним: десь поблизу знімають історичний фільм. Мікші зразу спало на думку, що серед учасників зйомочної групи знайдуться очевидці польоту метеорита; вони поможуть йому визначити, де він упав. Тому, не зволікаючи, одразу промовив:

— Я Мікша, метеоритолог. Шукаю тут метеорита. Напевне, знаєте? Він впав учора ввечері під час бурі.

Незнайомець мовчав, вдивляючись в астронома сповненими подиву й неспокою очима. Мікша, не знати чому, сам зніяковів.

— Прилетіли на зйомку? — спитавсь за хвилину, хоча нітрохи не сумнівався в тому, що перед ним актор або статист.

— Звідкіля ти, пане? Хто ти?.. Скажи мені, прошу… — тремтливим голосом відповів незнайомець. На превеликий подив Мікші, він сказав це латиною. Щоправда, то не була мова Овідія,[5] однак у ній бринів відгомін якоїсь сивої давнини.

— Я прилетів із Радова. Шість годин тому приземлився. Недалечко тут, на галяві. Я шукаю метеорита… Він учора впав десь тут, — одказав Мікша інтермовою, але з обличчя незнайомця легко можна було догадатися — той не зрозумів ані слава. “Дивно! Доросла людина, мешканець Землі — і не знає міжнародної мови?”

— Звідкіля ти, пане? — повторив незнайомець латииою.

— Ну, згори, з неба! Шість годин тому… там, у лісі.

Мікша зробив рух рукою, імітуючи посадку. На жаль, знання латини, яку він вивчав за допомогою гіпнопедії,[6] не були такі ґрунтовні, щоб вільно говорити нею.

Незнайомець прояснів на виду.

— Хвала господові нашому на небесах! — захоплено вигукнув він. Коліна йому підігнулись і він упав у траву, до ніг метеоритолога.

Однак не зомлів. Мікша добув із торби плоску пляшечку з живильним напоєм і, підштовхнувши бороданя, притиснув йому до вуст. Той через силу ковтнув кілька разів, і в його очах відбилося здивування.

“Сердега… Певно, був десь поблизу місця падіння метеорита. Шок надто сильний, — подумав Мікша. — А можливо, довго блукав у лісі й охляв з утоми та голоду?..”

Астроном витяг коробочку з ректоном і подав бороданеві таблетку. Той з незрозумілим захватом проковтнув її. Очевидно, він ще й досі був не при собі.

Напій подіяв швидко. Незнайомець збадьорився, посміливішав і час од часу з якимось радісним чеканням поглядав на Мікшу.

— Хвала господові! — знову прошепотів він.

— Хвала господові! — повторив Мікша, гадаючи, що незнайомець, напевно, вживає цей вислів замість привітання.

— Пане, чи візьмеш ти мене з собою? — по хвилі запитав бородань, благально дивлячись на астронома.

Ясна річ, лишати його самого в лісі не можна. Треба відвезти на якийсь медичний пункт або принаймні зв’язатися з його товаришами.

— Звідкіля ти… тут? — спитав Мікша латиною. — Заблудився?

Очі в незнайомця погасли.

— Не знаю, пане, чи заблудився… — відповів стиха. — Завше старався якмога краще служити во славу господа всемогущого…

— Так, так… — пробував заспокоїти його Мікша. — Скажи, де ти був, перш ніж опинився тут?

Незнайомець затремтів. В очах його знову з’явився страх.

— Був… Я був… у пеклі… — ледве прошепотів він. — Пане, будь милостивий до грішника.

— Ти бачив вогонь?! Де це було?

— Не знаю, пане… Дияволи, подобу павуків прибравши, мучили мою нещасну душу… Либонь, гріх страшний учинив я, повірив у силу свою, а не в могутність Всевишнього. Але бог милосердний…

Ясно було — розпитувати далі немає сенсу. Бородань хворий. Тут насамперед потрібен лікар.

Те, що незнайомець знав середньовічну латину й релігію, не дуже здивувало Мікшу. Яких тільки гоббі не мають люди! Він сам колись пробував перекладати Овідія — то чому б цьому чоловікові не вивчати історію християнської релігії? Може, зрештою, він був колись ксьондзом?.. Та й навіщо, взагалі, сушити собі цим голову? Просто під впливом нервового зворушення сердега й далі грає роль, визначену сценарієм.

— Почекай-но тут. Я зараз повернуся, — кинув Мікша бороданеві й рушив стежкою до галявини, де стояв геліорот. Він вирішив через інформаційний центр налагодити зв’язок із групою, яка провадила зйомки в Карконіському заповідникові. Його з’єднали аж із трьома групами, що працювали в радіусі п’ятдесяти кілометрів, але виявилося — в жодній ніхто не загубився. Більше того, жодна з груп не знімала історичного фільму. Загадка — звідкіля взялася серед лісу людина в такому дивовижному вбранні — й далі лишилася нерозгадана. Єдине було певне: незнайомець психічно хворий, і його треба якнайшвидше передати найближчому медичному пунктові. Тільки коли він прийде до тями, можна буде розпитати — адже він напевне знає, де впав метеорит.

Мікша хотів уже подати сигнал на один з найближчих пунктів медичної допомоги, але мимоволі глянув на годинник, і йому раптом спало на думку, що Кама має бути зараз в інституті. Чому б не попросити її, аби допомогла знайти лікаря? А можливо, вона сама забажає оглянути незнайомця. Це дуже полегшило б ситуацію. Летіти сто двадцять кілометрів — всього-на-всього півгодини…

Бородань стояв навколішки на тому самому місці, де його залишив Мікша, й молився.

— Ну, ходімо! Полетимо! — астроном узяв незнайомця під руку і повів до стежки.

— Хвала господові!

— Хвала!

Вони вийшли з гущавини на галяву. Лише тепер незнайомець помітив машину і ніби трохи завагався.

— Не бійся. Вона підніме нас обох! — підбадьорливо усміхнувся Мікша.

Підійшли до машини. Астроном підняв вітрозахисний ковпак, потім висунув запасне сидіння.

— Сядеш тут!

— Я вірю тобі, пане…

Та все ж бородань тремтів, коли Мікша, посадивши його в машину, застібав пасок.

Ротор протяжно завив, і геліорот злетів у повітря. Незнайомець судорожно вчепився в рукав метеоритолога, а вуста його нашіптували молитву.

Піднявшись на триста метрів, Мікша збільшив швидкість.

Темна пляма лісу на схилах Шреніци сховалась за горами. Летіли над барвною мозаїкою будинків відпочинку, розкиданих серед садів і лісових парків. Раз по раз крізь зелень виблискували на сонці плавальні басейни й посадочні майданчики аеробусів.

За Єленьою Гурою вийшли на радіо шосе схід-захід, де Мікша передав керування службі руху.

У повітрі аж кишіло машинами. Над ними снували сигари аеробусів та пузаті веретена колеоптерів. Однак бороданя не так вони дивували, як інші машини, що летіли паралельно з Мікшиним геліоротом. Оберталися диски роторів; крізь прозорі вітрозахисні ковпаки, що скидалися на величезні скляні банки, виднілися силуети людей. На щоках у незнайомця виступили червоні плями, вуста розтулилися, очі спалахували то подивом, то німим захопленням.

Так вони пролетіли понад сто кілометрів. На обрії показалися вершини стрілчастих будівель Радова. А під ними лежали шахівницею водоймища промислового вирощування водоростей, підносились високі, схожі на олівці абсорбаційні вежі заводів синтезу харчових продуктів.

На штурманському пульті ритмічно замиготіла сигнальна лампочка служби руху.

— 11 23… 11 23… Інститут мозку! — наказав Мікша автоматові, який подавав потрібну інформацію.

Ще кілька хвиль — і промислове кільце, яке постачало велетенському містові їжу, воду і кисень, лишилося позаду. Завиднілися житлові будівлі. Сонце вигравало на них веселковими бліками. З’єднані багатоярусними естакадами, будинки здіймалися вище й вище, аж поки не заступили краєвид.

• Предыдущая
• 2/25
• Следующая