Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/48
• Следующая

— Здрастуй, Володю! — привітався коротко і сів на переднє сидіння, поряд з Цвеккером.

— В місто! — наказав Гольбах.

Спочатку всі мовчали. Машина підстрибнула на розбитому брукові і з торохтінням і деренчанням помчала Повітрофлотською мимо Солом’янського кладовища і колишнього артилерійського училища вниз до Брест-Литовського шосе. Там Гольбах спитав мене:

— Праворуч? Ліворуч?

“Праворуч” — означало в місто. “Ліворуч” — на виїзд із нього.

— Ліворуч, — відповів я. — За Київ!

Смольников повернувся до мене.

— Куди нас везуть?

— Якщо відповісти коротко, Іване Григоровичу, на волю.

— На волю? — не повірив він. — Як це?

— Дуже просто. Ми з Віктором викрали Гольбахову доньку Єву і тепер обміняємо її на вас.

— Хіба ти не заарештований?

— Ні, не заарештований. Більше того, я озброєний, а Віктор жде нас в умовленому місці…

Обличчя Смольникова проясніло. В його чорних, завжди суворих очах зажевріла радість. Він стримано похвалив нас:

— Молодці! Ви зробили майже неможливе, — і тут же перейшов на інше: — До речі, якщо Гольбах згоден на обмін, то чому він не зніме з мене наручників?

Я переклав ці слова штурмбанфюреру. На що він відповів:

— Не зараз… Чим я гарантований, що ви не накинетесь на нас? Ми їдемо хтозна-куди, тож мушу подбати про нашу з Цвеккером безпеку… Ключі від наручників я віддам лише тоді, коли побачу Єву… До того ж мушу попередити, що обставини обміну визначатиму я, оскільки, як ти можеш пересвідчитись, за мною не їде охорона.

Я глянув у заднє віконце. Справді, шосе було пустинне, ніхто за нами не їхав. Отже, Гольбах не кривив душею. Видно, сьогодні він поставив за мету одне — визволити Єву. І ради цього йшов на певний риск. Однак я твердо сказав:

— І все ж обміном керуватиму я! І без вибриків!

Ми виїхали за Київ. Обабіч шосе зеленими стінами звівся старий і густий надірпінський бір. Під колесами монотонно шурхотів асфальт. Нам назустріч вряди-годи проїжджали легкові й вантажні машини.

Я наказав Цвеккерові їхати повільніше. Десь тут на нас мав ждати Віктор, і я боявся пропустити умовний знак — соснову гілляку, покладену на обочині дороги.

Так ми проїхали кілометрів два, і я раптом, несподівано навіть для самого себе, вигукнув:

— Стій!

Машина з’їхала на обочину і зупинилася. Неподалік на траві лежала чимала соснова гілка, зламаним кінцем вказуючи на лісову доріжку.

— Гер штурмбанфюрер, — сказав я, — ми приїхали. Якщо ви не хочете ризикувати життям дочки і власним життям, раджу виконувати мої накази безвідмовно і точно.

— Я згоден, — нахилив голову Гольбах. — Слухаю твої накази, Володья.

Він навіть не усміхнувся.

— Зараз я виведу на узлісся Єву. За моїм сигналом ви відпускаєте мого батька, а я відпускаю вашу дочку. Ключ від наручників прошу віддати мені!

Гольбах поглядом зміряв відстань до лісу і, сказавши “гут”, простягнув мені ключ.

Віктора я знайшов відразу.

— Ну, що? — спитав він нетерпляче.

— Все гаразд. Смольников тут!

— Отже, випускати дівчину?

— Звичайно.

Автофургон стояв у густих заростях метрів за двісті від дороги. Я відчинив дверцята. Єва злякано скрикнула.

— Не бійся. Зараз зустрінешся з батьком… Ходімо!

Ми вийшли на узлісся, і я махнув рукою.

Побачивши, що Смольников рушив від машини, я відпустив дівчину, і вона, все ще не вірячи, що вільна, швидко перестрибнула через канаву і пішла йому назустріч…

Обмін відбувся.

Я ледве встиг відімкнути замки наручників і обняти Смольникова, як на шляху заревів мотор і чорний лімузин, набираючи швидкість, помчав у бік Києва…

Монотонно цокотіли колеса вагонів на стиках рейок, лунко лопотів під вітром важкий брезент. Під ним, у кузові машини, було напівтемно й душно. Сонце звернуло з полудня й пекло немилосердно. Хотілося пити.

Таня дістала з рюкзака морквину, обчистила ножем, розрізала навпіл, дала половину Володі і, відкусивши шматочок, запитала:

— Що ж далі? Зустрілися ви ще хоч раз із Гольбахом?

— Ні, не зустрілися. У Київ ми більше не поверталися… З будки взяли по хлібині і зразу ж попростували до Дніпра. Смольников вирішив, що ми повинні йти до лінії фронту, перетнути її і розповісти командуванню те, про що дізналися в окупованому Києві. Адже відомості були важливі!

— Ну, і дійшли?

— Не знаю, як мої супутники — Смольников і Віктор, а мені не пощастило. На Дніпрі, коли вночі переправлялися з допомогою невеличких саморобних плотиків, на які поклали одяг і зброю, я загубив їх. Течія знесла мене, і скільки я потім не шукав своїх друзів — не знайшов.

— І більше не зустрічав?

— Ні. Як у воду впали… Два дні, поки не з’їв хлібину, блукав я по очеретах та заростях верболозу, шукав, та все даремно… Тоді вирішив сам пробиватися на схід. За Десною, яку переплив так, як і Дніпро, несподівано натрапив на трьох чи чотирьох поліцаїв, котрі поверталися з якогось села, обтяжені здобиччю. На підводі у них, як згодом виявилося, чого тільки не було: печений хліб, сало, діжечка маринованих опеньків, лантух картоплі, глечик меду і навіть сулія самогону. Видно, добре попатрали якогось дядька… А може, й не одного…

Вийшовши з-за кущів, я зіткнувся з ними віч-на-віч і зразу ж кинувся назад.

— Стій! — загорлопанили вони. — Стій!

Над моєю головою цьохнуло кілька куль. Я оглянувся. Два здоровані у чорних мундирах і з рушницями в руках перли щодуху, не вибираючи дороги.

Я зрозумів, що не втечу. Тому, перебігши невеличку галявинку і опинившись у лісі, заховався за стовбур старої окоренкуватої сосни. Затиснув міцніше парабелум.

Поліцаї вискочили на галявину одночасно і, втративши слід, зупинилися. Тут я і взяв одного на мушку. Постріл пролунав сухо, металево. Один з ворогів змахнув руками і важко брьохнувся на землю. Другий відразу ж дав драла.

Та не встиг він відбігти від мене і на п’ятдесят кроків, як у тому ж боці, куди тікав, зовсім зненацька залунала стрілянина. Тривала вона недовго і відразу стихла. А через кілька секунд знову виринув з кущів “мій” другий поліцай. Власне, не виринув, не вибіг, а вишкандибав, спираючись на рушницю. Холоша на лівій нозі заюшилася кров’ю.

— Стій! Кидай зброю! Руки вгору! — гукнув я.

Він зупинився, озирнувся, мов загнаний звір, а потім, кинувши рушницю на землю, підвів руки над головою.

Я вийшов із-за сосни і поволі почав наближатися до полоненого. І тут з кущів вибігли люди — у нашій і німецькій формі, у піджаках і просто в сорочках, з рушницями й автоматами. Вони враз оточили мене і мого полоненого.

Це були партизани.

— Тобі пощастило. Ти пристав до них? — спитала Таня.

— Більше року я був партизанським розвідником…

— А в концтабір як потрапив?

— Це було влітку минулого року. Наша армія звільнила Білгород, Орел і Харків і рушила на Лівобережжя. Партизани посилили свою активність. Одного разу мені було наказано розвідати підходи до залізниці, яку загін мав перейти вночі. Я вирішив удавати з себе городянина, котрий ходив на села по продукти, залишив у штабі зброю, взяв німецьку кенкарту, попрощався з друзями-розвідниками, закинув за плечі торбину з харчами, які нібито виміняв на селі для хворої матері, і почимчикував. Все йшло добре. Вже не раз таким чином подорожував я по Придесенню. Сподівався, що й тепер успішно виконаю завдання і щасливо повернуся в загін… Та трапилося інше. На якомусь невеличкому полустанку, що загубився серед перелісків і був дуже зручним для переправи партизанського обозу, коли я пильно розглядався довкола, мене раптом оточили поліцаї і німецькі жандарми. Схопили. Завели у станційне приміщення. Я прикинувся простачком, божився, що живу в Києві, а на село ходив по продукти… Та мені не повірили. Першим же поїздом, що зупинився там, відправили в київську тюрму, а звідти — в концтабір…

• Предыдущая
• 36/48
• Следующая