Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/48
• Следующая

— І я здаюсь…

Сміючись, я підняв руки догори і звільнив місце, на яке зразу сів шеф.

Броніслав розставив фігури — і гра між ними почалася. Перші три чи чотири ходи гравці, як завжди, зробили блискавично. Потім почали задумуватись. Я стояв збоку і з цікавістю спостерігав за дебютом, бо обидва вони були в цьому ділі мастаками.

Десь після десятого ходу, коли на дошці почала вимальовуватися складна ситуація, Гольбах раптом сердито відкинувся на спинку стільця.

— Тьху, якою гидотою доводиться грати! Не фігури, а потвори якісь! Аж в очах рябіє! — і, витягши з кишені ключа, звернувся до мене: — Володья, сходи в кабінет — принеси мої шахи, а то, чого доброго, програю… Ця польська свиня Броніслав, не зважаючи на те, що перед ним шеф, тисне та й тисне, мовби справді збирається виграти!..

Гольбах, коли був у настрої, іноді дозволяв собі з підлеглими іронічний тон, що межував з панібратським.

Броніслав, красивий, але якийсь блідий і тихий юнак, сумно усміхнувся, бо давно звик, що Гольбах напівсерйозно-напівжартома називає його польською свинею. А я ледве стримався, щоб не виявити раптової схвильованості, що охопила мене. Зараз я уперше за півроку опинюся сам у кабінеті шефа! Невже це той шанс, якого я так довго ждав?

Всі співробітники відділу вже розійшлися, вартові, користуючись відсутністю начальства, дихали свіжим повітрям на подвір’ї та на вулиці, і мої кроки лунко прозвучали під високим склепінням безлюдного кори-дора.

Я відімкнув двері і, зайшовши до кабінету, залишив їх напіввідчиненими, щоб було чути, коли хто-небудь ітиме по начищеному до блиску паркету.

Кабінет виходив вікнами на захід, і в ньому зараз, як і в залі, панувало малиново-оранжеве буйство сонячного проміння.

З калатаючим серцем я швидше підійшов до протилежної стіни і відсунув штору. Там висіла адміністративно-політична карта Східної і Центральної Європи довоєнного часу. Як я й думав, на ній червоними прапорцями, приклеєними до тоненьких шпильок, було позначено лінію фронту.

Та не вона, ця лінія, мене зацікавила.

Я відразу помітив кілька інших, синіх ліній, що відходили від Києва на захід і на схід. Одна з них, західна, впиралася у Варшаву та в ледь помітне, незнайоме мені містечко Сулеювек поблизу польської столиці, а східні з’єднували Київ з Полтавою, Харковом та містечком Волновахою на Донбасі.

Все це навело мене на роздуми, але конкретно нічого не говорило. Лінії могли означати хтозна-що…

Я зашторив карту і попрямував до вікон, де стояли шахи. І тут раптом мій погляд упав на великий перекидний календар на письмовому столі Гольбаха, поряд з двома телефонами. Спочатку я не зрозумів, що привернуло в ньому мою увагу, і, тільки ступивши кілька кроків, здогадався: завтрашнє число в обрамленні написів.

Я нахилився і прочитав:

“Особливе завдання:

28. IV.1942 — відправлено у Варшаву 12 чоловік (всі — офіцери).

30. IV.1942 — у Полтаву Візерові — 7 чоловік.

6. V.1942 — у Волноваху Локкертові — теж 7 чоловік.

Про виконання доповісти безпосередньо самому полковникові Гейнцу Шмальшлегеру в штаб “Валлі” 7.V.42 о 9 годині ранку”.

На мить я занімів з несподіванки. Позначки на карті і назви міст на календарі збігаються. Отже, там школи?.. А Сулеювек підкреслено двома рисками — невже штаб?..

Схвильований, переповнений радістю, не затримуючись більше ні хвилини, я схопив шахівницю з шахами, вийшов з кабінету, замкнув двері і швидко попростував до зали.

А ввечері, коли про все це розповів Смольникову, він, уважно вислухавши, раптом міцно обняв мене і поцілував у лоба і в щоки.

— Володько! — вигукнув, притискуючи до грудей. — Та чи ти розумієш, що приніс? Ні, не розумієш! Адже тепер ми знаємо міста, де розташовані фашистські школи шпигунів і диверсантів! Я не сумнівався — вони у Варшаві, Волновасі, Харкові і Полтаві!.. Безперечно, є вони і в деяких інших містах, бо смішно було б думати, що ворог обмежився тільки цими школами. А той факт, що ти виявив їх чотири, говорить про те, що відділ Гольбаха постачає “матеріал” лише їм. Однак і цього немало! До того ж щось важливе знаходиться в містечку Сулеювек під Варшавою. Чи не сам штаб “Валлі”, про який ідеться в записах штурмбанфюрера? Чи не там слід шукати полковника Гейнца Шмальшлегера, котрий грає в усій цій історії ніяк не останню скрипку? Навпаки, якщо зважити на слово “самому”, то грає він першу скрипку, тобто очолює той шпигунський центр!..

— Що ж із цього виходить?

— А виходить те, що ці відомості ми повинні передати через фронт нашим розвідорганам.

— Радіо у нас немає.

— У мене є один добрий хлопець. Теж шоферує на хлібозаводі, мій напарник. Із оточенців. Звати Віктором. Старший сержант. Про тебе він знає, я говорив йому. Тепер і ти знаєш… Якщо зі мною що-небудь трапиться, зв’яжешся з ним! Є в мене й інша думка — піти самому.

— Вам самому? Чому? — здивувався я.

— Бачиш, не кожному там повірять…

— А вам?

— Я знаю особисто багатьох відповідальних людей. Мене теж знають. Я установлю контакт і повернуся назад, а тоді вже можу посилати когось іншого…

— Зрозумів. А як же я?

— Ти залишишся тут! Твоє місце — у відділі штурмбанфюрера Гольбаха! Що б зі мною не сталося, ти повинен залишатися на місці і робити своє діло! Якщо Вікторові чи мені пощастить добратися до своїх, про тебе знатимуть і на зв’язок пришлють людину… Запам’ятай пароль: “Чи ви не скажете, як мені знайти лікаря Ступака?” Ти на це маєш відповісти: “Ні, не скажу, але я сам хотів би його побачити…” Запам’ятати легко, бо йдеться про відому тобі — і тільки тобі — людину. До речі, такий же пароль я дам і Вікторові. Щоб ти знав.

— Запам’ятаю, — відповів я. — От тільки ще одно мені не ясно…

— Що?

— Ви підете за лінію фронту. А з роботою ж як? Відразу запитають, де ви поділися.

Іван Григорович хвилину подумав, а потім, обнявши мене за плечі, сказав:

— Не хвилюйся. Щось придумаємо. Я ж не завтра йду. Швидше всього — звільнюся по хворобі. Допустимо, почав утрачати зір. От тобі і поважна причина… А втім, подумаємо, як краще зробити…

Все сталося раніше, ніж ми думали, і зовсім не так, як сподівалися.

Днів через три чи чотири після нашої розмови Смольников не повернувся ввечері додому. Я не дуже хвилювався, бо таке іноді траплялося, — він підмінював напарника, котрий по якійсь причині не міг вийти на роботу.

Однак ранком, коли я, поснідавши, спустився вниз і вийшов на вулицю, дорогу мені раптом перетнув незнайомець — юнак років двадцяти двох, міцний, головатий, з розпатланим чорним чубом.

— Володя Булатович? — спитав він мене тихо.

Я внутрішньо напружився. Звідки цей незнайомець знає мене?

— Так, але з ким…

— Ти не скажеш, як знайти лікаря Ступака?

“Ага, от воно що!.. Дуже ж скоро з’явився посланець від Івана Григоровича!” — подумав я, а вголос відповів:

— Ні, не скажу, але я сам хотів би його побачити…

Незнайомець полегшено зітхнув і простягнув руку.

— Віктор. Будемо знайомі.

У моє серце закралася неясна тривога. Щось із Смольниковим?

— Що трапилося, Вікторе? Де Іван Григорович?

— Заарештований.

— Заарештований? — вигукнув я.

— Тс-с-с… Тихо!.. Прийшов я вранці, щоб змінити його, а мені кажуть: “Забрали твого напарника. Саме вантажив хліб, як на подвір’я в’їхала машина. З неї вилізло двоє, відразу кинулись до нього, схопили, потягли”.

Я був приголомшений. Відчув, як неприємний холодок війнув попід серцем.

— Куди ж його повезли? Де він може бути зараз?

Віктор цупкими шоферськими пальцями розкуйовдив чуприну, глянув на зелені дерева у Золотоворітському сквері.

— Не знаю… Хоча…

— Ну!

— Маю одну думку… Мені сказали, ще машина, на якій повезли Івана Григоровича, мала емблему німецького повітряного флоту — Люфтваффе… А вчора вночі на аеродромі вибухнув транспортний літак. При цьому загинув пілот і два механіки. Кажуть — диверсія. Ведеться слідство. Хапають усіх, на кого впала підозра. Оскільки Іван Григорович якраз тоді працював і двічі відвозив на аеродром хліб, забрали і його.

• Предыдущая
• 33/48
• Следующая