Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр - Страница 28

• Предыдущая
• 28/35
• Следующая

«Установили, понімаєш, рєшотки, ґрати, такі, як ото ви, може, на Усті бачили. Перегородили всі труби й усі коллєктори. Одним словом, проникнуть ні в ту, ні в іншу сторону нєльзя. Єслі, конєшно, ви не криса, а нормальний чоловік… Ви ж — нормальний чоловік, письменнику Ецірван?» — знову лукавий примружений погляд, ковток зі склянки з коньяком. — «Нормальний ви, нормальний, інакше ми б до вас не обращалися. Хотя — який ви там нормальний! Ви ж — отброс, покидьок!» — емоційні перепади в мові першого секретаря обкому настільки почастішали, що вже робилися милими й майже звичними.

Шлойма підніс до рота склянку, яку затискав у правиці, й собі зробив ковток. Гіркувата рідина не потамувала спраги, а лише неприємно обволікла ротову порожнину й заструменіла в горло колючим потічком. Ецірван зусиллям проковтнув «тонік» і далі звернув свій погляд на товариша першого секретаря.

«Ви ж — покидьки! Ви, усі ті, кому вроді-би нормально живеться у тій квазі-державі, тій вашій ЗУР. Але особливі покидьки зібрались у квазі-квазі-державі, в тому вашому сраному Західному Рівному, хай йому грець! Сволочі! Врєдітєлі! Думаєте, я не зауважив, що епідемія коров'ячого сказу в Гощанському районі розпочалася одразу ж після відвідання району вашою западноровенською делегацією з гуманітарною допомогою?» — тон першого секретаря став таким вишукано-обуреним і непристойно-літературним, що Шлойму аж трішки занудило. Хоча, це й тонік міг так подіяти. Хто його зна, що вони у нього підмішали…

«У майбутньому, після нашої остаточної перемоги…» — вже засвоював якусь нову свою думку товариш перший секретар — «… після неминучої нашої перемоги, ми, напевно, залишимо для вас і таких, як ви, певні, конкретно визначені гетто. Виберемо для цього міста… яких не шкода… частини міст… Західне Рівне, Західний Львів. Можливо, Західний Луцьк, або Тернопіль… Ми також можемо бути великодушними. Якщо ворог не здається — його відселяють. Та й скільки вас там є, тих патріотів-маргіналів…» (Шлойма, хоча вже й почав звикати, все ж здивовано звів брови догори від такої лексики.) «Так-так, нам і такі слова відомі, ви не думайте, ми в партшколі не бомки били. Щось таки читали. І Колара цитуємо з усієї сили, і Шафарика, і Ганка, і в слав'янофіли… Можемо, коли схочемо. Ну а стосовно тих міст, які я щойно перелічив, то ви ж самі розумієте, що Рівного… тобто — Ровно в цьому списку бути не може. Уран, це, як ви знаєте, не тільки античний бог підземного світу, а й досить конкретний метал, хімічний елемент, номер 92! І він, цей елемент може бути використаний не тільки в західних, наскрізь прогнилих, буржуазних атомних електростанціях і бомбах, але і в наших, передових, прогресивних, таких, що несуть… пардон, ви самі знаєте, як важко в українській мові з герундієвими формами, я ж не можу сказати «несучих», тому кажу — «таких, що несуть», а несуть вони світові добро і благо, всім і кожному. І тяжко пригнобленим безробітним багатодітним неграм у кам'яних джунглях Нью-Йорка, і невільникам-індіанам у справжніх джунглях Латинської Америки, і південнокорейським, в'єтнамським, китайським, тайваньським, бірманським, сінгапурським, гонконзьким знедоленим селянам, рикшам і кулі, і погоничам слонів в Індії і на Цейлоні, і грецьким патріотам, і курдським повстанцям, і палестинським борцям за незалежність, котрі саме зараз заново відвойовують собі Східний Єрусалим, і багатьом іншим національно-визвольним рухам у всіх куточках нашої неосяжної планети…»

«Це вже скидається на розширену політінформацію.» — подумав Шлойма, стискаючи в долоні склянку з тоніком на денці. Товариш перший секретар також, здається, збагнув, що захопився, і швиденько актуалізував та конкретизував свою промову.

«Отож, слухайте мене уважно. Ось цього ключика…» — жовтий шматочок металу зблиснув у його пальцях і знову сховався в долоні — «ми дамо вам сьогодні. Ним ви зможете ввімкнути рух театрального ліфта у підвал, де ви сьогодні вже побували вранці. (Шлойму нарешті вже не здивувала його обізнаність.) Ним же, цим самим ключиком, ви відчините металеві двері з написом «Аттеншин!» Сподіваюсь, ви їх помітили, коли йшли сьогодні вранці підвальним коридором. З постовими перед дверима попробуйте договориться, я думаю, це буде несложно. Одразу за дверима знаходиться перемикач, а простіше кажучи — рубильник. Ввімкнувши його, себто піднявши його ручку знизу догори, ви приведете в рух ґрати, які розділяють нашу каналізацію. Вони, ці ґрати також піднімуться, й наші спецпідрозділи в спеціальних протигівняних костюмах (а в гівні нам плавати, як ви розумієте — не впєрвой!) за кілька хвилин проникнуть, охоплять і захоплять ваше наскрізь прогниле, буржуазне, капіталістичне, прокляте західне Рівне, яке ганебним тавром, невиліковною роз'ятреною виразкою гниє на здоровому тілі СРУ!»

Шлойма мовчав, слухаючи й подумки оцінюючи вміння товариша Манасенка балансувати між високим стилем політзаняття й дещо нижчим стилем вербувальної балачки. А перший секретар все підіймався й підіймався на дедалі вищі сходинки й тераси у напрямку до свого Евересту красномовності.

«Ви ж зрозумійте — вам Україна все-одно не дістанеться! Та й що ви з нею робитимете? Ви, непрактичні романтики… Історію компартії України ви ж також вивчали? Хоч би у рамках історії КПРС! Пам'ятаєте, як у так званий харківський період тогочасні романтики, котрі випадково, цілком випадково дорвалися… пардон — дісталися до влади, цілими пачками пускали собі кулі в високі лоби?.. І правильно. Саме в цьому правда історії й діалектична логіка історичного розвитку. Ця країна мусить належати нам. Нам, управлінцям, керівникам, навіть, якщо хочете — чиновникам! Це розуміють ті з ваших колег, хто йде на державну службу. До нас на службу, між іншим. Он зараз у Києві непогану кар'єру робить один бувший… колишній поет з Канева, з глибин шевченкового краю. Вже до радника дослужився. Там, дивись, і старшого радника присвоять. Мені недавно на пленумі ЦК відрекомендували його — такий приятний молодий чоловік. І творчістю займається, між іншим. Про нього критика пише, як про передового поета сучасного.

А стосовно всього світу, який ось-ось дізнається, то дізнається він не про ваше зникнення, а про… Розумієте, письменнику Ецірване, ми вже давно могли узяти вас за зябра. В нас були, на нашій території перебували ваші батьки, ваша сестра. Але ми їм нічого не зробили. Бо тоді ви й справді верещали б, апелювали б до вашого «усього світу», до його «прогресивної громадськості». Але тепер — тричі «ха-ха»!»

Товариш Манасенко обернувся в куток, туди, де блакитно світився монітор. Оператор при компютері, немов зрозумівши, що розмова стосується його, повернувся разом з кріслом до середини кімнати. Це був молодий чоловік з косичкою і кількома десятками сережок в обох вухах. З-під ніг у нього раптом пролунало тихе гарчання. Напруживши погляда, Шлойма розгледів на підлозі те, що він спершу прийняв за килимок під ногами в комп'ютерника — великого світлої масті стаффордширського тер'єра. Молодик з косичкою звідкись з-під клавіатури дістав рожевого шматочка шинки і вкинув псові до пащі.

«Познайомтесь! Анатоль Діжа, наш провідний комп'ютерний спеціаліст. Він у нас один справжній комп'ютерник на все Ровно, до речі, родом з Західної, зі Львова. Випускник політеха. Тут, у нас він на повному забезпеченні, і собачка його також. Так от, Анатоль вже попрацював з диском, на якому записано… Ну… словом, запис зроблено нашим томографом сьогодні удень, коли ви там, в томографі перебували.» — Товариш перший секретар шукав відповідних слів, не наважуючись тепер перейти з високої лексики на низьку, бо сам загнав себе на ці висоти попередніми своїми висловлюваннями. — «Одним словом, все, що ви там робили з громадянкою Бляшаною О.І. Пригадуєте, письменнику Ецірван?»

«Ну ж ви й суки…» — Шлойма відреагував цілком машинально, нічого іншого йому просто не встигло прийти до голови.

«Фе, письменнику Ецірван. І це говорите ви, майстер слова, віртуоз красномовства, як вас дехто називає…» — товариш перший секретар не приховував свого задоволення від почутого й побаченого — Шлойма таки втратив рівновагу в розмові, чого так довго від нього добивалися. — «Звісно, сам по собі секс між сорокалітніми людьми не приносить жодної естетичної насолоди. Ви — не Мікі Рурк, вона — не Кім Бесінджер, погоджуюся. Але аморалки, я повторю — аморалки! — її не люблять ніде. Ні на заході, ані на сході. На заході навіть сильніше. А ми, з допомогою товариша Діжі можемо тепер вставити цю дискетку в той ваш всесвітній Інтернет, яким ви так сильно пишаєтеся — адже ж можемо, правда, товаришу Діжа?» — комп'ютерник у відповідь кивнув і всунув у пащу псові ще одного плястира шинки. — «І всі зможуть побачити письменника Ецірвана в ровенському ліксанупрі. Майже як назва фільму. Як «Чотири шведки у Греції»! — перший секретар обкому відверто тішився своїми знаннями з царини вітчизняного й західного кінематографа.

• Предыдущая
• 28/35
• Следующая