Справа про 19 роялів - Вахек Еміл - Страница 10

• Предыдущая
• 10/44
• Следующая

Другого дня по обіді Клубічко сидів, як завжди, біля великого вікна в кав'ярні «Амбасадор» на Вацлавській площі, дивився на безперервний потік людей, що плив тротуаром в обох напрямках, і знічев'я прикидав у думці, скільки є в столиці гарненьких дівчат, яким близько вісімнадцяти років. Він був просто-таки вражений тим, що їх так багато. Жвавих, гарно вбраних юпок, що останнім часом навчились так підкреслювати жіночність у всьому, від високих каблуків і збудливих сукенок аж до визивних зачісок; була тут неймовірна кількість. І, дивлячись на цих дівчат, Клубічко міркував, які з них вийдуть матері, водночас усвідомлюючи важке завдання, що стояло перед ним: знайти поміж тисяч оцих гарненьких пуголовків саме ту, яку розшукував, — Ільзочку. Якщо вона й справді приїхала до Праги. Знов переглянув стрічку, де вона з'являється на прикордонному пункті в Яхимові, але це мало йому допомогло: кадри були не чіткі й показували лише те, що та особа невеличка на зріст, дуже гарненька, з напівдитячою усмішкою, що на ній пальто не такого фасону, як носять у Празі, і що капелюшок її має форму дзвіночка. Таке собі миле пташенятко.

Він вивчав ті кадри аж до запаморочення голови, а все побоювався, що не впізнає Ільзочку, особливо такого теплого дня, як сьогодні, коли відважні молоді дами поскидали пальта й розгулювали в легких костюмах. А в костюмі Ільзочка, певно, виглядає зовсім інакше, і якщо вона зняла цей капелюшок-дзвіночок і йде собі, як інші пражанки, простоволоса, хизуючись красою свого волосся, то він не впізнає її, навіть хоч би дівчина пройшла повз нього.

За хвилину він устав і пішов на набережну Сметани, де в консерваторії стояв один із роялів, які податкове відомство продало, щоб покрити Кодетові борги. Відрекомендувався директорові консерваторії й попрохав дозволу оглянути рояль «Орфей».

— Дивно, що ви цікавитеся саме цією старою коробкою, — сказав директор. — Ми придбали її десь років чотири тому, і запевняю вас, що й тоді цей рояль небагато був вартий. На ньому грають найменш здібні учні. А за ці чотири роки — що ж, роялі також старіють, коли невмілі руки тарабанять по них цілими днями.

— Ну, ну! А що ви, власне, проти нього маєте? Директор відкрив рояль і пробіг пальцями по клавіатурі. Потім глянув на Клубічка:

— Що ви на це скажете?

— Що я скажу? Що ви чудово граєте!

Директор усміхнувся.

— Це означає, що ви не вмієте грати на роялі.

— Це правда, — признався Клубічко. — Але як ви про це дізнались?

Директор знову пробіг пальцями по клавіатурі «Орфея», потім глянув на Клубічка заохотливо і водночас трохи зневажливо й повів його до іншого рояля, марки «Бехер». Піднявши кришку, сказав:

— А тепер послухайте цей. Наші майбутні віртуози мучать його всього рік. — Відтак заграв на ньому ту ж саму мелодію раз, потім ще раз і подивився на Клубічка. — Відчуваєте різницю?

— Не гнівайтесь на мене, але я не відчув нічого. Тільки те, що ви граєте справді чудово.

Директор закрив рояль, подивився на Клубічка ще з більшим презирством і сказав:

— Та це ж як небо і земля! «Бехер» має гарний резонанс і реагує на кожен удар. «Орфей», навпаки, майже зовсім не резонує, і виправити його неможливо. Певно, той, хто його робив, не розуміється на роялях або ж мав для цього поганий матеріал. — І подивився на Клубічка з виразом: «Іди вже собі геть!»

Але Клубічко не збирався іти, навпаки, він ще уважніше оглядав рояль. Найбільше його, здавалося, зацікавив золотий напис: «Орфей». Несподівано він спитав:

— А вам не спадало на думку перевірити, чому в рояля такий поганий резонанс?

— Тобто як? — невдоволено перепитав директор. — Поганий резонанс, і годі! З роялями це буває. Облагородити його ми не можемо.

— Я подумав, — тільки не гнівайтесь, будь ласка, — що, коли б ви звеліли його розібрати?

— Навіщо це? — заперечив директор. — В цьому немає ніякого сенсу. Тут ніщо вже не допоможе. З цього браку доброго рояля вже не вийде.

— Але я був би вам дуже вдячний, коли б ви попросили настроювача розібрати рояль, — наполягав Клубічко. — Може, не весь. — Він постукав по планці під клавіатурою. — Попросіть хоча б зняти оцю планку.

Директор знизав плечима, проте покликав настроювача і звелів йому зняти планку. Настроювач «бережно взявся до роботи і раптом вигукнув:

— Панове!

— Що сталося? — затамувавши дух, спитав Клубічко. Настроювач показав на одне місце в клавіатурі.

— Ось тут планка слабша, на ній, мабуть, щось лежить. Якийсь сторонній предмет.

Клубічко видихнув:

— Знімайте всю планку, але обережно! Настроювач запитливо глянув на директора і, коли той невдоволено кивнув головою, зняв планку. Ту ж мить щось посипалось на педалі. — Коштовності! — вигукнув настроювач.

— Боже мій! — не втримався і директор.

А Клубічко нахилився і став задоволено збирати все, що випало. То були три браслети на перший погляд старовинної й майстерної роботи, золоті монети в довгастій коробці й ще щось у шовковистому папері. Клубічко розгорнув папір. Там лежало з десяток рубінів, смарагдів, топазів та один великий діамант.

— Схоже на те, — весело сказав Клубічко, — що це був ваш найдорожчий рояль.

— Очевидно, так, — погодився кисло директор. — А я не мав про це ніякісінького уявлення. Як це ви здогадалися?

— Завдяки вашим словам про його поганий резонанс. А ті, що виробляли ці роялі, працювали в умовах такої жорстокої конкуренції, що не могли дозволити собі продавати поганий товар. За цим поганим резонансом мало щось критися. Чи немає у вас клаптика паперу?І він старанно перемалював назву марки. Вона виглядала так:

«Орфей»

Тим часом настроювач знову приладнав планку, директор сів до рояля і заграв прелюд.

— Ай справді,— закінчивши, сказав він, — тепер у рояля гарний резонанс.

Клубічко, звичайно, не думав, що здобич, виявлена в цьому «Орфеї», — то все багатство, приховане запопадливим Кодетом. Очевидно, він розтикав свої заощадження в кілька роялів. Але один уже був у Клубічка в руках! Це чогось варте! Спеціаліст оцінив лише браслети щось на тридцять п'ять тисяч, та ще діамант — на тринадцять і монети — на вісім… Клубічко добре пам'ятав, що розбиті на Віноградах роялі мали напис «Орфей» без будь-яких прикрас. Певно, Кодет заховав свої коштовності в роялях лише з такою емблемою, як на тому, що в консерваторії. Це звужувало поле розшуку. Він подзвонив Тикачеві й дізнався, що роялі, розбиті в Карлоннх Варах, також не мали прикрас на емблемі. Отже, і на Віноградах, і в Тикача до роялів підбиралися люди, які не знали таємниці емблеми.

А якщо дівчина, котра перейшла кордон під ім'ям Ільзи Гейдлер, була й справді дочкою Кодета, то вона, без сумніву, знала про емблему. Певно, од Віртера. Довести правильність цієї гіпотези, мабуть, буде не важко. Звичайно, якщо виявиться зв'язок між подальшими атаками на «Орфеї» й дівчиною, що під чужим прізвищем перейшла кордон.

Клубічко зайшов ще до Чеської філармонії і впевнився, що напис на роялі «Орфей» не був зроблений курсивом. Тим часом люди з «четвірки» оглядали празькі музичні зали! За наказом Клубічка таку ж перевірку було зроблено від Хеба[15] аж до Пряшева, проте це не дало ніяких результатів. Решта «Орфеїв» немов крізь землю провалилася.

На другий день подзвонив секретар консерваторії, мовляв, є деякі новини. Не минуло й десяти хвилин, як Клубічко, згораючи від цікавості, був там.

— Може, це дурниця, — почав секретар, — але я подумав, що повинен доповісти вам про це.

І він розповів, що до них подала заяву про вступ нова учениця років сімнадцяти. Трималася дуже впевнено і не хотіла й слухати, що прийом учнів уже закінчено, їй, мовляв, байдуже до формальностей, вона тільки-но починає свій життєвий шлях, дуже любить. грати на роялі, а люди кажуть, що в неї талант. От вона й хотіла б упевнитись, чи це справді так, бо якщо ні, то вона шукатиме своє покликання в іншому. Була така настирлива — до того ж гарна, — що секретар, зрештою, попросив професора Кршечека неофіційно проекзаменувати її. Кршечек погодився, може, тому, що його теж зачарувало це гарненьке дівча.

• Предыдущая
• 10/44
• Следующая