“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/40
• Следующая

Засмучені, і все ж повні віри в “бацилу карбонату”, ми вирішили припинити дослідження в Олександрівці, а наступного літа перебратися на сусідню шахту.

І знову нас спіткала невдача, та ми не втрачали надії. Чотири роки ми з Анатолієм мандрували по вугільних басейнах країни, цікавились тільки найгіршим, найнестійкішим вугіллям, вишукували його вади — і люди часом поглядали на нас з підозрою.

Запал мого друга поступово спадав. Я вже бачив, що Анатолій ладен зрадити “бацилу карбонату”. І я не помилився.

— Все! — рішуче сказав він, коли ми, повертаючись з Караганди, заїхали до мене в гості. — Все!.. Я віддав тобі чотири літа, через твою кляту бацилу я не встиг дослідити токсичні властивості холерного вібріона, через тебе я відмовився асистувати професорові Кляпіну. Тепер я порозумнішав. Шукай сам.

Ми попрощалися стримано. Я був глибоко ображений: назвати “бацилу карбонату” клятою! Чудову, загадкову, невідому бацилу!.. Він міняє її на якогось мізерного вібріона, що його кожен студент знає, мов облупленого!.. Гаразд, гаразд, — я таки доведу справу до кінця!

Прикро було в мене на душі, коли я зайшов у наш “геологічний музей” — в комірчину, яку відвоював у матері для зберігання зразків вугілля з усіх басейнів країни. Спочатку ми з Анатолієм підтримували в “музеї” бездоганний лад: на кожен експонат наклеювали табличку з зазначенням, де, коли його було знайдено; кожен сорт вугілля розташовувався окремо. Згодом експонатів стало так багато, що наш “музей” перетворився на звичайне вуглесховище. Зараз я оглядав його востаннє: хай мати використовує вугілля за призначенням — буде чим топити місяців зо два.

Шматок по шматку перебирав я свою колекцію, марно намагаючись поновити в душі світле піднесення першого періоду наших шукань. Тоді здавалося: ще одне зусилля, ще один експеримент — і буде зроблено чудесне відкриття. Тоді кожен новий зразок вугілля був для нас прекрасною загадкою, і ми з Анатолієм не спали й не їли, аби тільки дослідити якнайшвидше…

Ось цей шматок, наприклад. Якби це ще рік тому, то…

Я придивився до вугілля в моїх руках уважніше. Тепер уже не пригадаєш, звідки ми його привезли, а ярлик чи згубився, чи його й не було. Вугілля — низькоякісне: шершаве й брудне, трошки маснувате. Саме такі зразки викликали в нас вибух телячого оптимізму… і давали неодмінно негативний результат.

А може, перевірити ще раз?

Скоріше за звичкою, аніж від бажання досліджувати далі, я розтер шматок вугілля в ступці, зсипав у склянку, налив водою з водопроводу і поставив у запічок. Наступного дня поїхав у інститут та й забув про свій експеримент. Але через кілька місяців моя мати в одному листі написала: “…А ще я давно хотіла тебе запитати, що робити з отим слоїком, що стоїть у запічку. Від нього страшенно тхне, і я хотіла викинути геть, але тато не дав. Він каже, що ти проводиш якийсь дослід…”

Я аж підскочив, прочитавши оці рядки. “Тхне!” Та мені цей запах буде любіший над усі пахощі парфумів!

Того ж дня я виїхав додому. І одразу пересвідчився: на поверхні брудно-жовтої води в склянці плавали масні плями, плями нафти!

Уявляєте, як реагував на цю подію мій друг Толя Вовчик?

Він скептично захитав головою і сказав: “Ну, що ж — це просто щасливий випадок!”

Випадок!.. Анатолій Іванович тепер професор, чоловік поважний, але й досі не позбувся дитячих заздрощів. Одначе слід віддати йому належне, він зразу ж кинув своїх вібріонів і гаряче взявся допомагати мені в дослідженнях.

“Бацила карбоната” виявилась примхливим мікробом. Взагалі, вона була ледацюгою: любила тепло й вологу, харчувалась вугільним пилом, та й то міцний антрацит обминала. А от буре вугілля припало їй до смаку. Але для нас це було й краще: перетворювати низькоякісне вугілля на нафту — хіба не чудово?!

Ми з Анатолієм Івановичем склали проект майбутнього бактеріологічного заводу. Це дуже проста споруда: млин, де подрібнюється вугілля, та величезні резервуари з нагрівниками, в яких вирощується “бацила карбоната”, — оце й усе.

…В суміші води й вугільного порошку ворушаться бактерії. Кожна з них за своє коротке життя виділяє так мало нафти, що й під мікроскопом важко помітити. Але їх так багато, і розмножуються вони так швидко, що встигай тільки додавати сировини. А на поверхні води в резервуарах збирається нафта, — забирай її звідти, пересилай на ректифікаційний завод і одержуй бензин, смоли, кислоти — все те, з чого в наш час виробляють пластмаси, ліки, хімікати.

Чудовий проект? Так, чудовий. Дуже шкода, що він ще нездійсненний.

Ми з Анатолієм Івановичем робили досліди в одній спеціальній лабораторії і досягли непоганих успіхів. За допомогою бактерій ми вже одержували з вугілля понад кілограм нафти на добу.

Але трапилось лихо. На початку війни, з липні 1941 року, фашистська бомба влучила в нашу лабораторію. В пожежі загинули всі зразки “бацили карбонати”, всі записи досліджень.

Моя чарівна незнайомка “бацила карбоната” з’явилась на мить, щоб одразу ж зникнути.

Кажуть, важко розшукати голку в копиці сіна. Дурниці! Візьміть потужний електромагніт, і та голка сама вистрибне до вас. А спробуйте-но відшукати один, певний вид бактерій серед сотень тисяч інших!

Щоліта ми з Анатолієм Івановичем їздимо в бактеріологічні експедиції, ретельно перевіряємо найглухіші закутки старих шахт, шукаємо хоча б якісь сліди “вугільної хвороби”, але наші зусилля все ще не дали бажаного результату.

Анатолій Іванович кепкує з мене, але то — про людське око. Він, професор-мікробіолог, не забуває наших юнацьких мрій і потай від мене виводить нову породу мікробів, які матимуть здатність перетворювати вугілля на нафту. Про свої досліди він не розповідає і тільки значущо мгикає у відповідь на мої розпити. Але нещодавно я помітив у його лабораторії: в колбі з емульсією вугільного пилу з’явилися на поверхні води слабенькі, масні, дуже схожі на нафтові, плями.

“Бацила карбоната”, мабуть, таки служитиме людям!

Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушились, зітхали, бідкались люди.

Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтесь: це була нелегка справа—надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.

Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…

Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.

Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувались, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.

її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.

І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:

— Володю, дістав?

Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.

— Звісно, дістав! Адже ми — гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.

Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого загубити вхідні квитки.

• Предыдущая
• 10/40
• Следующая