Выбери любимый жанр

Коштовний камінь - Гуляшки Андрей - Страница 32


Изменить размер шрифта:

32

Андрій довго дивився на зелену плиту. Ти собі уявити не можеш, якими очима він дивився на неї! Неначе там сиділа наймиліша, найчарівніша істота в світі і кликала його до себе, махаючи рукою.

Потім у раптовому пориві схопив мене за плечі і трусонув.

— Але ми не залишимо богам ані порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гніву. Ми видобудемо цей камінь, на зло всім богам, і подаруємо нашому природничо-історичному музею. Хай він прикрашає найкращий мінералогічний стенд!

Він провів рукою по чолі і нахилився наді мною.

— Ти легший і прудкіший. Може, підеш до табору бригади?

— Чого ж не піти? — відповів я.

— До табору рівно п'ятнадцять кілометрів. Дорога йде все лісом, лісом, прямо на схід. Власне, це не дорога, а напрямок, і ти йтимеш, орієнтуючись по компасу. Я дам тобі свій на спогад про мене. Коли доберешся до табору, спитаєш лаборантку Рашеєву. Скажеш їй так: Андрій тебе вітає і просить дати йому ще чотири скоби. Хай чотири, для певності…

Ти вже знаєш, що я рушив у дорогу незадовго перед заходом сонця. А ви лишились ночувати вгорі, на горбі. Зайвим буде говорити тобі, що я не йшов, не біг, а летів. Андрій дав мені свій компас з позначками, що світилися в темряві. Він подарував його мені. Ось він, — правда, гарний?

Отже, я мчав лісом.

Ще не зовсім смеркло, як я наблизився до шляху. І відразу переді мною виріс високий чоловік з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, він мовчки стояв під дубом.

— Добрий вечір! — привітався я. — Ви, товаришу, з бригади?

Він оглянув мене з ніг до голови і якось неохоче відповів:

— З бригади. А що?

— Чи далеко до табору?

— Два-три кілометри.

— Дуже приємно, — сказав я. — Ваш товариш Андрій Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.

— Невже? — стрепенувся він. І зразу ж запитав: — А що він хоче?

— Нічого особливого, — засміявся я. — Тільки чотири залізні скоби. — І, наче біс лоскотав мені язика, я в кількох словах пояснив йому, для чого потрібні скоби.

Незнайомець відразу якось переплів ноги, ніби спутаний. Ні слова не сказавши, він витяг портсигар, дістав цигарку і прикурив. Сірник освітив його руку, — мундштук цигарки був золотий. До того ж я помітив, що вуса в нього фальшиві, бо під носом грим відділився і створив складку.

Моє серце йокнуло, і земля ніби провалилась під ногами.

А той сказав:

— Ти йди в цей бік, — і показав рукою напрям, — скоріше прийдеш. А я перетну ліс тут, — я так звик.

— Дякую, — кивнув я йому.

Трохи пробіг, доки зник з його очей, і глянув на компас: напрям, вказаний незнайомцем, вів просто на північ.

«Не перехитриш мене, лисице!» подумав я і повернув на схід.

Вибравшись на дорогу, я побачив вогні табору. Озброєний чоловік, певно, Стаменко, родич Теменужки, — провів мене прямо до лаборантки. Не можна було гаяти часу. Вона справила на мене враження дуже приємної серйозної людини. Я розповів їй усе — від початку до кінця. Нічого не приховав.

Вона кудись вибігла з палатки, і за півгодини в таборі зчинився великий галас. До мене прибігли геологи, всі без кінця розпитували подробиці. З Софії прибув начальник геологічного відділу — ти його бачив, — цей старий дуже жвавий і строгий. Він двічі розпитував мене про ту зелену плиту в руднику, і я двічі повинен був пояснювати одне і те ж: що вона зелена, і такої-то довжини, ширини тощо. Він слухав мене, похитував головою і сварився пальцем на якогось огрядного чоловіка:

— Бачиш, — каже, — товаришу Власев, як небезпечно для геолога бути стопроцентним скептиком? Скільки разів я говорив тобі, що твій скептицизм — шкідлива і страшна іржа.

А далі звернувся до інших геологів:

— Наш товариш у небезпеці, — сказав він. — Треба йому допомогти, і негайно. Хто піде зі мною?

Лаборантка перша вигукнула:

— Я!

Ти знаєш, що пішли всі. Навіть огрядний чоловік —; і той пішов з нами. Через ліс, уночі, назустріч невидимому, але страшному ворогові — це не жарт і зовсім не скидається на прогулянку. Адже так? У таборі лишився тільки сторож з села Цвят.

Я детально описав місце, дорогу, напрямок. Геологи взяли компас, ліхтарі, лопати — і всі як один кинулись до лісу рятувати Андрія і його зелений смарагд.

Спочатку всі йшли разом, потім група розпалась. Не всі були однаково витривалі в дорозі.

Попереду всіх бігла лаборантка — спритна, рухлива, наче сарна. Правда, вона часто спотикалась, але ні разу не поскаржилась, ні разу не сказала: відпочиньмо, зупинімось. Бідна дівчина…

Ми з нею так далеко всіх випередили, що скоро перестали чути їх голоси. Не видно було і вогників ліхтарів. Світився тільки фосфор мого компаса.

І ти знаєш, ми перші прибули до вас в той дивний й страшний зал».

От що розповів мені Радан через кілька днів, коли ми повернулись у село Цвят.

Але, скажете ви, як ви потрапили в той зал? Адже ви сиділи, притулившись у кущах перед ямою і, порозкривавши роти, дивились на небо?

Було так. Ми, справді, мовчки сиділи в кущах і кожен думав про своє. З потемнілого неба мрячив тихий дрібний дощик.

Ми піднялись на гору.

Не минуло й десяти хвилин, як Теменужка підштовхнула мене ліктем.

— Дивись! — прошепотіла вона і вказала рукою. вниз. — Якийсь чоловік!

Між деревами пробирався низенький опасистий чоловік у плащі і чоботях. Він віддалявся від горба.

— Хоч би він не зробив якогось лиха Андрієві, — промовила Теменужка. Вона сказала ці слова ледве чутно, і мені здалось, що в її голосі забриніли сльози. Дівчата мають таку звичку — говорити крізь сльози.

Я знизав плечима. Що я міг відповісти?

— Вставай! — почала вона штовхати мене. — Вставай, підемо до Андрія!

Власне, і мені це спало на думку, але я добирав підходящі слова, щоб висловитись коротко і точно.

Схопили факели, пляшку з гасом і кинулись до ями.

Пройшовши через круглий отвір, почули недалекі вибухи. Вони були жахливі. Певно, тому, що було тихо і йшов дощ.

Ми бігли по галереї, ніби за нами хтось гнався. Не знаю, що почувала в ці хвилини Теменужка, але мені здавалося — от-от хтось схопить нас ззаду. Ми не дивились ні вліво, ні вправо, не помічали, чи стрімкий схил, чи пологий, не відчували, чи свіже повітря, чи погане.

Бігли захекані, ковтаючи повітря розкритим ротом. У вухах кололо, тріщало. Не розуміючи, що діється навколо, ми мчали, як вітер.

Нарешті ми побачили світло. Запевняю вас — ніколи ще воно так не радувало мої очі. Відчув, що від сліз щемлять повіки. Певно, це було через світло.

Андрій здивовано глянув на нас і посміхнувся. А Теменужка кинулась йому на груди.

— Там якийсь чоловік! — схлипувала вона. — Ми бачили чоловіка в чоботях. А потім почули вибухи. Подумали, що він тебе вбив.

Теменужка схлипувала, захлинаючись. «Це тому, що вона бігла», подумав я.

Андрій поплескав її по плечі і дав їй свою пляшку з водою, щоб вона напилась і заспокоїлась. Потім попросив розповісти, але спокійніше, якого чоловіка ми бачили і де почули вибухи.

На цей раз заговорив я. Але тільки встиг розповісти, як дощ шумів у листях дерев, коли це зліва і справа до нас долинув шум. З правого боку — чиїсь голоси. А над нами, трохи ліворуч, — кроки.

Андрій направив ліхтар у тому напрямі, звідки було чути кроки. Золотий промінь пробіг по зубчастому стрімкому схилу, підскочив вище і застиг.

І ми побачили в його сяйві якийсь дивний бронзовий привид. Він стояв нерухомо й дивився на нас. Він був У куртці, з кашкетом на голові, закручені вуса спадали на міцно стулені уста.

Скільки часу ми дивились на нього — не знаю. Але привид поворухнувся, засунув руку в кишеню, і в його руках блиснула сталь довгого пістолета.

Одна мить — і події ніби насунулись на нас… Ці події навіть не можна відділити одну від одної — всі вони з шаленою швидкістю злились в одне ціле — жахливе, неподільне.

Я вже казав, що з правого боку зали почулись голоси. Саме звідти вихором вилетіла якась жінка. Вона, мабуть, теж помітила привид на скелі, бо кинулась з розпростертими руками вперед. Скрикнувши, стала вона перед Андрієм, закривши його своїм тілом. В цю мить пролунав постріл. Жінка похитнулась і впала на землю. У ту ж таки секунду щось просвистіло в повітрі, і я побачив, що ніж з страшною силою врізався в обличчя вусатого незнайомця. Він похилився вперед, голова вдарилась об камінь, потім об другий, його нога, мабуть, попала в щілину, бо він повис із спущеними вниз ніби неживими руками. І дивна річ! Коли він стояв угорі, на скелі, було ясно видно його закручені, розкуйовджені вуса, а зараз на закривавленому обличчі не помітно було ані волосинки.

32
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело