Коштовний камінь - Гуляшки Андрей - Страница 25

• Предыдущая
• 25/34
• Следующая

— Якби не ці п'ятнадцять процентів, я б ні в якому разі не дав вам відпустку, — сказав він.

— А ви не підете? — запитав його Ігнат Арсов.

— Тільки цього мені й невистачало. Можна подумати, що я вже все зробив. — Він вдарив мула, навіть не махнувши рукою на прощання.

Вечоріло. Сонце ще не заховалось за Странджанські гори, а на ліс вже спускалась синювата ніч. Внизу, біля прогнилих пнів, порослих кущами, темніла густа тінь присмерків, а вгорі, крізь просвіти в зеленому склепінні розкішних крон, поблискували то сині, то фіолетово-рожеві клаптики чистого літнього неба.

Мул, нагнувши голову, шукав дорогу в чагарниках, а Вилю Власев дрімав на його спині і, гойдаючи ногами, думав про речі, які нічого спільного не мали з геохімією, з бригадою, з відкритими покладами мідної руди…

Біля входу в його палатку сиділи два чоловіки. Вони грали в шашки, а поверх їх голів з цікавістю заглядав суворий сторож села Цвят. Один із незнайомців був одягнений у картату спортивну сорочку, що наполовину вилізла з штанів, і взутий у важкі туристські черевики, шия в нього була обмотана вицвілим червоним шарфом, з-під якого виднілось бронзово-смугляве тіло. Другий був у синьому картузі і бархатній куртці з накинутим на плечі потертим прогумованим плащем.

Бай Стаменко по-військовому виструнчився, козирнув і, кинувши погляд на гостей, поспішно доповів:

— Ці двоє, товаришу начальник, питаються про роботу. Я наказав їм почекати на тебе, щоб ти сам розібрався. Вони мають посвідчення, а також лист від районного комітету.

«Дуже вони мені потрібні! — подумав Вилю Власев. — Замість смачної вечері — неприємні розмови. Оце пощастило!»

Він запросив гостей у палатку і вирішив не возитися з ними. Хоч вони принесли лист з районного комітету, та що з того?

— Даремно ви били ноги, — почав він, скидаючи піджак. — Зовсім даремно. Це геологічна бригада, і в чорноробах ми потреби не маємо.

Той, що в бархатній куртці, оглянув палатку і, не поспішаючи, впевненими рухами, наче був у власному домі, спустив завісу входу. Другий зняв скло з лампи, чиркнув сірником і запалив гніт.

— Я не просив вас хазяйнувати! — насупився Вилю Власев.

Той усміхнувся. Він був старший за свого товариша, вилицюватий, з трохи горбатим носом, гострою борідкою, що стирчала вперед, схожа на місяць-молодик. Він посміхався, а очі дивились пильно. Вилю Власеву здалось, що вони оливково-зеленуватого кольору.

— Не гнівайтесь, — сказав гість. — Ми не великі пани, звикли самі себе обслуговувати.

Молодший заправив сорочку, глянув у дзеркало, що висіло на стовпі посеред палатки, і почав старанно зачісувати розкуйовджене волосся.

— Товаришу Власев, — сказав старший, — ми дуже просимо вас не гніватись на наш несподіваний візит. Це наш службовий обов'язок.

Він вийняв з кишені посвідчення і подав його начальнику.

Вилю Власев надів окуляри, підійшов до лампи, прочитав написане, потім довго і старанно розглядав печатки, підписи, ніби якийсь ієрогліфічний лист.

— Тут прикордонний район, — вів далі старший. — Це зобов'язує нас бути особливо пильними. Будьте ласкаві, дайте список ваших людей.

— Треба було сказати, щоб приготували кофе, — проковтнув слину Вилю Власев, повертаючи документи.

— Не турбуйтесь, — сказав молодший. — Ми побажаємо вам доброї ночі раніше, ніж закипить кофе.

— Хіба ви не заночуєте тут?

— Виходить, що так, — сказав молодший.

— Куди ж ви дінетесь серед ночі в лісі? — здивувався Вилю Власев. — Ви і носа свого не побачите в такій темряві! Небезпечно. Можна заблудитись.

— А ви б не пішли вночі, якби це було потрібно?

У Вилю Власева аж мурашки по спині забігали від цього запитання.

— Не пішов би, — відповів він.

— Ведмедів боїтеся, — засміявся молодший. — Не бійтесь! Уночі в цих краях блукають тільки шакали.

Поки вони вели розмову, старший переглянув список, потім запалив цигарку і запитав:

— Ваші працівники, наскільки я зрозумів, зараз на об'єктах, позначених буквами А, Б, В та X? Так?

— На об'єктах, — кивнув Вилю Власев.

— Не поспішайте, — сказав старший лагідно. — І всі вони зараз на об'єктах?

— Майже.

— Значить, є люди, які в цей час не на позначених пунктах? Якщо вам не важко, я попросив би вас пригадати, кого саме немає. Зачитати список?

— Нема потреби, їх двоє-троє. Зовсім незначна кількість. Один процент.

— Двоє-троє, — повторив старший.

— Делчо Єнев, — почав Вилю Власев. — Він тут. Чуєте — грає на окарині1. Потім Андрій Андрєєв… От про нього не можу сказати нічого певного. Він завчасно закінчив дослідження району X, і я вирішив дати йому відпустку на кілька днів. Дуже здібна людина, але над міру запальна і тому іноді робить дурниці.

— Наприклад?

— Наприклад, уявив собі, що тут десь є сліди берила, і я певний, що він знову подався в ті місця. А втім, ви знаєте, що таке берил?

— Гадаю, що його не їдять з молоком, — засміявся молодший.

Той, що в куртці, стрельнув очима в його бік, і молодший випалив одним духом:

— Мінерал, з якого добувається метал берилій, вдвоє легший від алюмінію.

— Вірно, — сказав Вилю Власев. — Стратегічний мінерал. Приємно, що ви розумієтесь у мінералогії.

— Ви сказали, що той Андрій Андрєєв, — перервав його старший, — знову кудись подався. Чому «знову»?

— Минулої осені він був у цих краях. Гадаю, що якраз тоді він і натрапив десь на сліди, тобто на уявні сліди берила.

Старший, помовчавши якийсь час, запитав:

1 Глиняний або металічний духовий інструмент у формі довгастого яєчка, по звуку подібний до флейти.

— А хто третій?

— Ігнат Арсов, з групи парторга. Минулої осені* він знайшов у цих місцях багаті поклади міді. Я дозволив йому зробити доповідь у селі Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентів перевиконала план. Думаю, що він уже в селі.

Старший замовк.

— А скільки кілометрів звідси до того місця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?

— Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де ці фантастичні місця, я й сам не знаю. Можливо, і, він не знає. Та, певно, блукає в південно-західному напрямку, кілометрів за 15–20 звідси.

Старший, поклавши документи на стіл, підвівся.

— Дуже дякуємо за повідомлення, — сказав він. — Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне і те ж. Зрозуміло, бажано, щоб ніхто не знав про нашу розмову.

Він підняв завісу й вийшов надвір.

— Яка темрява, — тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева. — Страшно?

— Страшнувато, — сказав Вилю Власев.

Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади і зразу ж зникли в непроглядній темряві ночі.

Хто такий «невидимий»? Чи встиг Андрій добратись до тієї таємничої жили, що непоборно притягала його своїм дивним ізумрудно-зеленим кольором?

Ви скоро довідаєтесь про все, але я не думаю, що це найважливіше в моїй розповіді.

Як вам відомо, сам я людина черства, розсудлива, а розсудливі люди люблять послідовність.

Отож заради послідовності я — хоч на короткий час — поверну вас до тих дорогих образів ранньої молодості, які завжди зігріватимуть мені душу найтеплішим світлом. Якби я був схильний до лірики, то без упину розповідав би вам про них. А ви бачите, я виводжу їх на сцену лише за кілька хвилин перед самим фіналом, тобто за кілька хвилин перед тим, як режисер махне рукою і скаже: завіса — кінець вистави.

Ви, мабуть, догадуєтесь, що мова йтиме про Теменужку та Радана.

Бай Дімо продав кізочок Теменужки — він був дуже свідомою людиною і розумів, що не може запобігти тій шкоді, яку завдають ці легковажні тварини, проводячи цілі дні у млині. Продавши кіз, він відправив засмучену дочку до сестри в село Цвят.

І от якось вранці Радан свиснув мені через тин, що відділяв наш двір від двору бая Дімо. Звичайно, краще він би не свистів, бо свист, як не кажіть, є ознакою певної легковажності. Тим більше, що можна було легко перескочити через дядькову комору й гукнути: «Гей, Анастасе, ти встав?» А я відповів би йому: «Встав, прошу!» Але Радан, залюблений у романтиці, легковажно свиснув через тин.

• Предыдущая
• 25/34
• Следующая