Історія з собаками - Гуляшки Андрей - Страница 5
- Предыдущая
- 5/28
- Следующая
Після цього випадку Димо Карадимов обминав «закуток». Він і далі ходив до корчми, але вже до великої зали. Там підсідав до мисливців, хоч сам не так-то вже й кохався в полюванні. А в «закуток», доки справи на заводі не ускладнилися, не зважувався заходити навіть із товаришем — настільки той «закуток» дався взнаки.
Так стояли справи до того вечора.
До вечора двадцять четвертого жовтня.
Троє конструкторів дісталися до корчми саме вчасно, бо холодний вітер посилився, а ріденький спокійний дощик раптом перейшов у зливу. В «закутку» вже були відвідувачі. За одним столом сидів перший заступник генерального директора із Светломиром Горановим, а за сусіднім Авакум, розгорнувши журнал, розв'язував кросворд, спроквола смокчучи люльку й час від часу пускаючи кучеряві кільця синюватого диму. Конструктори зайняли третій стіл, найближчий до входу, й Прокопій відразу запросив Авакума до них.
— Жаргонне слово з семи літер, що закінчується на «а» і означає місце, де відбувають покарання? — запитав Авакум.
— Кутузка, — усміхнувся зверхньо Димо.
Авакум заповнив клітинки в кросворді й задоволено кивнув головою. Потім дістав із гаманця два старовинних срібняки, потемнілі, ще не очищені від окису, й похвалився:
— Оце сьогодні знайшов на Сухій річці.
— Старе срібло! — зауважив Прокопій, але не потягся до монет. — Певне, бозна-колишнє!
— І я гадаю, що бозна-колишнє! — іронічно скривився Димо.
— Македонське! — промовив Авакум. — Четверте століття до нашої ери.
— Досить давнє, — сказав Прокопій.
Авакум сховав монети в гаманець.
— Два місяці праці за дві срібні монетки! — поблажливо засміявся Димо. — Надто низька продуктивність праці. Або, як кажуть у народі, гора родила мишу!
— Ц» не мишенята, а ведмежата! — ляснув по гаманцю Авакум. — І не звичайної породи, а рідкісної, виняткової!
— Щодо продуктивності, то ти, шановний, — глянув начальник відділу на Карадимова, — м'яко кажучи, мислиш, як невіглас. Кожен пересічний інтелігент знає, що в археології кількість і ціна знайдених речей не мають жодної ваги. В цій науці важить зовсім інше. Унікальність та історична вартість. Чи не так, друже? — звернувся він до Авакума.
— Свята правда! Я ладен два роки копати, аби знайти хоч одну золоту монетку часів Олександра Великого! — кивнув Авакум.
— Е, золото — це зовсім інше! — промовив Димо. — Та й Олександр Великий на ринку, певно, високо цінується. За таку монету і я покопав би землю день-другий.
— З задоволенням дам вам лопату й кайло! — засміявся Авакум.
Прокопій кашлянув, видно, збираючись сказати щось різкіше на адресу Димо, але тут до нього підбіг офіціант і повідомив, що його просять до телефону.
Прокопій сягнув до кишені камізельки по годинник, але Авакум випередив його:
— Двадцять вісім на сьому! — підказав він.
— Дякую, — кивнув Прокопій, устаючи з-за столу.
Він пішов до виходу нерішуче і якось неохоче, мовби до поліклініки, де йому мають рвати зуба.
— Дивно! — кивнув Димо вслід.
— І мені так здається! — вперше озвався Спиридон Хафезов.
— Е, то ви ще не розучилися говорити! — пожартував Авакум.
— Не люблю пустопорожніх теревенів, — стиха огризнувся Спиридон.
— Пустопорожніх не любите, а змістовних не чуєте. Це добре. — Авакум нахилився до Хафезова: — Але що, власне, вам здається дивним?
— Несподіване зникнення нашого шефа! — озвався замість нього Димо, що сидів навпроти. — А вас це не турбує?
— Ні, — хитнув головою Авакум. — Я не такий вразливий. До того ж я гадаю, що це з кожним може статися!
— Що?
— Що його покличуть до телефону!
— О так! Тільки треба, щоб знали, де його шукати!
— Ще б пак! Мої друзі знають, що я в «П'яних вишнях», і в будь-яку хвилину можуть мене покликати. А хіба ваша дружина, знаючи, що ви в «П'яних вишнях», не подзвонить при потребі? — запитав Авакум Спиридона Хафезова.
— Ну що ви! — підніс руку Спиридон. — Моя дружина, хвалити бога, не знає, що я в «П'яних вишнях».
— Не знає? — здивувався Авакум.
Ту мить надійшов чоловік, якого Авакум називав Алексом.
— Алексе, ходи до нас! — покликав його Авакум. — Є вільний стілець.
— Дякую за ласку, я ліпше сяду до каміна, погріюся, — відповів чемно Алекс. — Надворі страшенна злива і собачий холод.
— Принеси нам, друже, ще по чарці коньяку! — озвався Авакум до офіціанта, що накривав директорський стіл. — І для нього теж! — кивнув головою в бік Алекса. Потім нахилився до Спиридона Хафезова й ласкаво-дружнім тоном продовжив перерваний діалог:
— То ви живете подвійним життям!
— Чому подвійним? — смикнувся Спиридон.
— Бо маєте таємниці від дружини! Кожен, хто щось приховує, веде подвійне життя!
— Браво! — вперше погодився з ним Димо. — У вас залізна логіка!
— Ти ба, він уже й висновки робить!
— А чого ви ображаєтеся? — запитав Авакум.
— Ображаюся?
— І навіть тривожитесь!
— А що вам до того, чи я тривожусь?
— Та я жартую, товаришу Хафезов. Просто хотів, щоб. нам було веселіше. Вибачте.
— Археологам краще пильнувати своїх таємниць, а не цікавитися чужими, — пробурчав Хафезов.
— Правильно! — підтримав його Димо, який раптом згадав, що Хафезов усе ж йому колега.
— Отже, ви обидва виступаєте єдиним фронтом проти мене? Щось на зразок змови? — продовжував гру Авакум. — А чого, скажіть ласкаво?
— Ну от, відразу вже й змова! — кисло всміхнувся Карадимов. — Це ж треба додуматися!
— Ніякого єдиного фронту ні проти вас, ні взагалі! — холодно кивнув Спиридон. — У нашій роботі кожен відповідає за себе, а живе як сам знає. Як сам знає! — повторив він, значуще глянувши чомусь на колегу, а не на Авакума.
— Колего Хафезов, що ти все — як сам знає та як сам знає! Мене вже аж нудить! — скривився Димо, блиснувши недобре очима.
Від сусіднього столу озвався заступник генерального директора:
— Чого це ви так гарячкуєте, товаришу Карадимов? Коньяк у голову вдарив, чи що?
— Ні, це через нього, товаришу директор! — Димо тицьнув пальцем у груди Хафезова. — На нього напала якась манія величі, все «сам» та «сам» торочить, от я й не витримав!
— Він взагалі останнім часом дуже нервовий! — здвигнув плечима Хафезов.
— Інженер Карадимов перший кавалер міста Н і, цілком природно, деколи неспокійний. Треба його розуміти і співчувати.
Димо глибоко зітхнув, склав руки на грудях і промовив:
— Дякую за підтримку, товаришу директор! Звичайно одружені чоловіки дихають на мене тяжким духом, отож я більше ніж хто інший потребую товариської допомоги.
— Допоможемо залюбки! — засміявся перший заступник директора.
Авакум усміхнувся на ці слова, а перший заступник директора вів далі серйозну розмову з сусідом.
За якийсь час у «закуток» повернувся Прокопій і ще з порога якось винувато всміхнувся.
— Я затримався? — запитав він.
Авакум глянув на годинник і відповів:
— Зараз три хвилини на восьму. Вас не було трохи більше ніж півгодини. Та дарма! Сідайте, місце вільне.
— Спершу погріюся біля каміна, бо трохи змерз. Дощ надворі просто крижаний, ніби має ось-ось піти сніг.
Він став перед решіткою каміна й підніс руки до полум'я. На протилежній стіні відбився химерний обрис його довготелесої постаті. Здавалося, це тінь не людини, а безголового диявола.
Через п'ять хвилин після останніх слів у «закуток» бурею влетів вахтер конструкторського відділу бай Стамо, мокрий як хлющ, у шкіряному плащі й військових чоботях. Він був старшиною Н-ського артилерійського полку й пішов на пенсію через хворобу серця. Увійшовши, він козирнув першому заступникові директора, потім у два скоки опинився біля Прокопія.
— Ключ! — захекано вигукнув бай Стамо й простяг руку.
Прокопій трохи зблід на лиці, але залишився спокійний і, помовчавши кілька секунд, з гідністю запитав:
— Якого ключа вам треба?
Тепер уже зблід бай Стамо. Він роззявив рота, наче його душили, й рука його безсило впала.
- Предыдущая
- 5/28
- Следующая