Історія з собаками - Гуляшки Андрей - Страница 19

• Предыдущая
• 19/28
• Следующая

Пси були злі, недовірливі й нізащо б не дозволили, аби до них підійшов чужий. Гарчали навіть на старого Драгнева, колишнього господаря хати. Ніби вже звикли до нього, але досить йому було підійти до них ближче, як на два метри, — їхні зуби вишкірялися, очі зблискували, а в горлі починав клекотіти біс.

Тепер коротко розповім, як я знайшов своїх друзів та охоронців убитими. Ввечері двадцятого жовтня пішов дощ — такий собі, ні великий ні малий. Стало холодно. Я вийшов надвір, щоб узяти дров для каміна, і мені в вічі відразу впала відсутність собак. Звичайно вони лежали біля дверей — під стріхою, що виступала дашком, завжди було сухо. Покликав одного, другого, обійшов хату — тихо. Я стояв під дощем, але не відчував його. Погане передчуття стиснуло мені серце, наче півсвіту спорожніло і вмерло. І я вже не брав дров, не розпалював вогню. Годині о десятій знайоме скімління змусило мене схопитися й чимдуж кинутися до дверей. Перед кам'яними сходами стояв Гектор, приголомшений і якийсь наче винуватий. Я покликав його до хати, та він не зрушив з місця. Гектор був лагідніший, покличеш, бувало, — кидається стрімголов, пролітаючи, мов снаряд, над порогом. А це стоїть унизу, підібгавши хвоста, сумний, з невтішним виразом якоїсь провини. Я виніс йому їсти й залишив самого з його собачим болем.

Другого дня дощ не стихав, а в обід упав туман, який не розійшовся й до наступного ранку. Надто ж густий туман стояв над болотом, схожим на якийсь заклятий казковий острів.

О шостій, коли я повернувся з роботи, вже сутеніло. Дощ стих, але важкі олов'яні хмари мовби ще нижче нависли над рівниною. Зрання туман трохи розвіявся, лише над болотом лишався такий густий, що вся загадкова місцина здавалася накритою білим непрозорим ковпаком. Гектор помахав хвостом, побачивши мене, але не виказав звичайної радості. Напевно, тужив за своїм другом. Я почухав пса за вухами, але пестощі не зворушили його, він залишився байдужим: не всміхнувся по-собачому, не подав мені лапи, не припав, як завжди, грудьми до землі. Зробив те, чого не робив ніколи, — вивільнився з моїх рук і побіг стежкою до болота. Пробіг метрів десять, зупинився, присів на задні лапи й повернув до мене голову. Яке благання, який палкий заклик піти за ним полум'яніли в його очах!

Добре, що я не сентиментальний і не м'якосердий, а то неодмінно пішов би за ним слідом. Було ясно, як божий день, що він кличе мене за собою на болото.

Але, крім твердого серця, я маю ще й крихту розсудливості. Позбавлений тих інстинктів, якими природа щедро наділила Гектора, я не можу піти туди, де нічого не видно, а кожних десять кроків на тебе чатують глибокі й підступні ями!

Ні, дякую.

Мені хотілося плакати від болю й сорому, але я не подався з Гектором на болото. Бо ж я таки не романтик і не піддаюся романтичним пориванням.

Хвилин п'ятнадцять я не заходив до хати — того вечора корчма здавалася мені справжнім ведмежим барлогом. Мабуть, то туман навіював мені поганий настрій.

У мої невеселі думки раптом увірвався шалений гавкіт Гектора на болоті. Він гавкав, гарчав, аж захлинався від шаленої люті. Такого відчайдушного гавкоту я не чув за все своє життя. Потім Гектор мовби раптом утратив силу — голос його ослаб, жахливий гавкіт перейшов у скигління. Слід віддати йому належне — в тому скиглінні не прозвучало жодної нотки благання про пощаду. Нарешті запала страшна тиша.

Через годину хтось ударив кийком у мої двері, і я підстрибнув на стільці, наче вжалений. Я був задрімав, сидячи, й бачив себе на болоті разом з Гектором. Пес простягав до мене з ковбані морду, благаючи очима вирятувати його з чіпкого баговиння. Морда його була така брудна, що відразу годі було впізнати, чи то СПРАВДІ він, чи якийсь інший пес. Я промовив сам до себе: «Та це ж Ахілл, другий мій вовк, зниклий учора!» — й кинувся навмання на пошуки другої палиці, щоб Ахілл міг ухопитися за неї зубами, бо як же інакше витягти його з болота. Але в тумані, наосліп, я сам ступив на непевне місце і в ту ж мить відчув, як земля провалюється під ногами і якась диявольська непереборна сила тягне моє тіло вниз так, наче мене засмоктував чийсь жахливий рот.

Цієї власне хвилі хтось ізнадвору гримнув у двері. Я схопився.

Мабуть, я заволав зі страху не своїм голосом, і це видалося смішним. У всякому разі, пізній гість засміявся, і я його відразу впізнав. Це був мій приятель-велетень, колишній власник корчми.

Я розповів йому про випадок на болоті, і він замислився.

— Я ж тобі казав не забиратися в цю глушину, а ти не послухав! — глянув невдоволено, хитнувши головою. — Тепер їж, що наварив, ніхто тобі не поможе!

— Я не прошу допомоги! — відказав я. — Дам собі раду сам.

— Як саме?

— Коли б мав сильніший ліхтар, то зараз би пішов на болото.

— І що б зробив?

— Поквитався б із тим типом, що підманює моїх собак! — відповів я.

— Хлопче! — Він поблажливо засміявся, зверхньо дивлячись на мене, а тоді скрушно зітхнув: — Про таке навіть і не думай! — Ще й погрозив пальцем: — У цю трясовину навіть у сонячний день небезпечно йти, а то вночі, та ще в туман! Затягне в болото, і ніхто до другого пришестя не довідається, де твоя могила. Болото страшніше від води! У воді можеш плавати, борсатися, кликати на допомогу, а втрапиш у якесь із тих вікон, то тільки й лишиться глядіти, як болото підступає тобі до носа! Облиш. Я б таки радив тобі завтра ж вибиратися звідси! Ці місця не для таких, як ти. Це розбійницька пуща. Тут усякі вештаються!

— А ви? — засміявся я, хоч серце плакало від жалю. — І дня не витримаєте, щоб не навідатися сюди.

— Я міг би ходити по мочарах і з зав'язаними очима! — гордо промовив він, ударивши себе кулаком у груди. — Понад тридцять років ходжу цими місцями й ні разу не помилився! Що вже качок тут перебив, гусей! Коли б вино, яким їх поливав, потекло все разом, то стала б річка аж до Маріци!

— Я не збираюся йти звідси, — відказав я. — Візьму собі нового пса у прикордонників — тоді побачимо!

— Що ти збираєшся побачити?

Я аж здригнувся від його слів, таким зміненим голосом, наче налитим ненавистю й люттю, їх було сказано.

— Збираюся побачити того, хто виманив мого пса з подвір'я! — відповів я.

Старий Драгнев знову поблажливо посміхнувся, але змовчав. Докурив сигарету, закинув вінчестер на плече, взяв кийок і, пробурмотівши «добраніч», зник у темряві.

Я ледве дочекався світанку. Взяв свій саквояжик і рушив на болото. Хтозна, може, котрийсь із моїх псів саме прощається з білим світом і потребує допомоги? Та й бажання швидше довідатися, що ж там скоїлося, не давало мені спокою.

Ранок видався холодним, вітер розігнав туман. Стежку і після дощу було видно, але ноги ступали наче по губці, а вода часом сягала кісточок.

Дійшовши до другого вікна, що було вже за гайком, я аж стерп: береги його розійшлися на п'ять-шість метрів навсібіч, затопивши й стежку. На загарбаному просторі не стирчало жодної травинки. Тим-то я і стерп. Ще вчора тут зеленіла трава по коліна — і ось перед моїми очима розповзлося болото.

Звернув праворуч, щоб обійти болото, і мало не скрикнув від несподіванки: на цьому місці траву було столочено, тут пройшла, судячи зі слідів, досить дебела людина. Хтось мене випередив, подумав я, але не був таким слідцем, щоб визначити, коли саме. Хай би там що, а мені й на думку не спало пов'язати викрадення собак із цими слідами. Мої пси зникли в дощ і туман, а хто б насмілився ходити по болоті в таку погоду?

Через десять кроків сліди вивели мене на давню стежку. А трупи обох собак я знайшов під розлогою вербою на півдорозі до чистого озера, яке я побачив за першого обстеження цієї непевної околиці. Ахілл лежав під самим стовбуром верби, головою до озера, а Гектор розпростерся за кілька метрів від нього з витягнутими лапами й головою, опущеною між ними, наче прагнув останніми зусиллями дотягтися й собі до стовбура.

Я уважно обмацав їхню шерсть, ребра, хребти й не виявив ні ран, ні ушкоджень. На головах не було жодної подряпини. Але з того, як вони поприкушували язики, було видно, що смерть спричинена дією якоїсь дуже сильної отрути.

• Предыдущая
• 19/28
• Следующая