Історія з собаками - Гуляшки Андрей - Страница 16

• Предыдущая
• 16/28
• Следующая

Отже, щодо хвилин, версія полковника Горанова дуже вразлива. На мою думку, це взагалі невдала версія. Вона не підперта доказовим матеріалом ні логічного, ні технічного характеру.

Зачекаємо наслідків огляду зупинки, де сходив Прокопій Сапарев. Мої хлопці зараз там. Може, взнають щось таке, що кине хоч якесь світло на поведінку Сапарева. Поки що у цій історії ми наштовхнулися на факти, які заперечує логіка, і на логіку, з якою розминаються факти.

Він натоптав люльку й запалив.

Майор Іванов усе ще дивився на нього вражено і з якимось ніби аж страхом, а капітан Петров прикусив нижню губі, наче раптом усвідомив небезпеку, що чигала на нього в дорозі.

Полковник Горанов похмуро дивився поперед себе. Пальці його правої руки нечутно постукували по бильцю.

— Капітане Петров, — звернувся Авакум до помічника, — ви вже маєте якісь дані про дядька Прокопія Сапарева?

— Прокопій Сапарев не має дядька, — відповів капітан Петров. — У його батька Івана Сапарева не було брата.

Як уже згадувалося на початку нашої оповіді, я познайомився з Авакумом п'ятнадцять років тому в селі Момчилові. Мене тоді щойно призначено ветеринарним лікарем району, а він прибув у Момчилов у зв'язку зі справою Ічеренського. Як людина, закохана в пригоди, я, м'яко кажучи, вів досить бурхливе життя, проте не забував і про худобу. Деякі знамениті момчиловки, як, наприклад, Балабаниця, тодішня момчиловська Лорелея, мабуть, і досі дещо пам'ятають. Певна річ, Балабаниця гинула за Авакумом. І це цілком природно, але чи вийшла б її корова Рашка без моєї особливої уваги й моїх надзвичайних зусиль на перше місце в районі за надоями молока? Це вже інша справа.

Момчиловські Лорелеї частенько кидали на мене оком, і я міг би мати ще й які успіхи, коли б не жахливі ветеринарські кліщі для виривання зубів, які я постійно носив у кишені білого халата. Такими кліщами можна вирвати не те що зуб, а й цілу ногу. А це лякало бідних жінок, і більшість із них, напевно, переживали серйозні драми.

Та бувало, що і я досягав немалих успіхів. Пам'ятаєте село Кестен, за яким на пагорбі, майже під самим лісом, стояла колиба діда Реджеба? Але не про діда мова. В нього була внучка Фатьме. Їй тоді сповнилося шістнадцять, ну, може, сімнадцять років, не більше. Якось я побачив, що вона купається в річці, й зупинився, затамувавши подих, щоб не злякати дівчини. Стояв літній день, крізь листя пробивалося сонце, й краплинки води на її білій шкірі здавалися щирими перлами! А то були ще й кращі! Але Фатьме побачила мене й страшенно розхвилювалася! Господи, як. вона розхвилювалася!

Вона мало не осліпила мене піском, мулом і всім, що їй удавалося зачерпнути з дна голубого плеса й жбурнути мені просто в вічі. І чому їй спало на думку цілити саме у вічі? Ллє видно було, що вона дуже схвильована. Бо з дівчатами, як вона, таке трапляється не щодня. Та й як могло траплятися щодня, коли під моїм наглядом було ж не лише село Кестен!

Днів через два-три я пішов до Фатьме з намистом. Випадково їхав через Девин, і те намисто глянуло на мене з вітрини й наче попросило купити його. Воно було чудове. Але Фатьме навіть не глянула на нього!

— Візьми його, дитино! — лагідно вмовляв її дід Реджеб. — Він тобі щиро дарує, візьми!

— А нащо воно мені? — відрізала Фатьме. — Треба мені купованого намиста! Як схочеться намиста, то нанижу ягід, та й буде ще краще.

І не взяла.

Почепив я те намисто високо на сосні, й воно висіло там довго, два чи три роки, а потім десь зникло. І Фатьме покинула той глухий кут, виїхала в Мадан, віддавшись за рудокопа. А я хотів зробити її царицею! І це ж не просто слова, бо я ж не якийсь там вітрогон, у мене в районі добрий десяток корів-рекордисток! Отож хай вона не дуже пишається своїм рудокопом.

Не сказав би, що ніхто не звертав на мене уваги, та все-таки жодна з момчиловських Гретхен і Лорелей не відчинила мені потихеньку дверей, аби погомоніти на самоті. Я сам навмисне не замикав дверей і все прислухався у своїй кімнаті, чи не скрипнуть зрадливо двері. І не скрипнули ні разу! Хтозна, може, тим жінкам і на думку не спадало, що я не побоюся тримати двері відімкнутими цілу ніч. Хтозна! Але, напевно, так і мало бути.

Минули роки, я за звичкою залишаю двері незамкнутими, але вже віддавна не прислухаюся. Волію спокійно сидіти біля вогню й думати про своє. Та й жінок уже тих немає — хто постарів, хто виїхав. Балабаниця сім років тому померла найпрозаїчнішим чином — від грипу. Отакій жінці та померти від грипу!

А теперішніх жінок я обминаю. Мені здається, що якби запросив якусь до себе в гості, то вона або відразу прилетіла б, або влаштувала мені страшенний бешкет. А мені не хочеться ні того ні другого. Отож і сиджу вечорами біля вогню, копирсаючись паличкою в попелі. І радію, що свого часу був такий розсудливий. Якби не купив тоді цієї хати, то зараз мусив би жити в міській квартирі й гріти руки над газовою або електричною плитою. От що означає бути практичною людиною і передбачати майбутні зміни. Я передчував, що момчиловці збудують сучасні нові хати, прикрасять їх балкончиками на колонах, еркерами, проведуть електрику, що старі печі з коминами, тісні кімнатки відійдуть у легенди разом із давніми піснями та звичаями. Тому я купив хату й тепер, слава богу, можу цілі години сидіти біля живого вогню й думати про що хочу. Так чинять практичні й ділові люди, а романтики хай собі гріють руки над пальниками, варять каву в електричних кавоварках і підтримують форму продуктами на штучному білку.

Після того як я досяг великих успіхів на Момчиловщині, мене перевели в інший район, трохи далі на північ, з райцентром, який ми назвемо Воднянками (ми ж домовилися, що задля ЗСС усі населені пункти й місцевість навколо називатимемо умовно!). Воднянки — село багате, має готель з рестораном, кінотеатр, ремонтний цех, мисливське товариство й самодіяльний хор. З головним шосе його сполучає добра дорога, навколишні пологі пагорби буяють виноградом десертних сортів, а на південь простяглися зелені мочарі, де взимку повно диких качок і гусей. У Воднянках мені дали помешкання — у центрі, з ванною. Я купив собі телевізор і холодильник. Спальню обігрівав електрорадіатор, у вітальні стояв спеціальний столик для гри в шахи. Кроки глушив товстий килим на підлозі; у кімнаті було тихо, але шум знадвору почав допікати мені вже на третій день. Господи, навпроти було кіно, кондитерська, ресторан! Динаміки в кінозалі працювали з такою силою, що звук досягав моїх вух такий чистий, ніби лунав у мене в хаті. У кондитерській верещав магнітофон, не стихаючи навіть у обідню перерву. Але й це ще не все! Найбільший гармидер коївся у ресторані — в його літньому саду, де на сцені шаленів естрадний оркестр. Повногруда співачка не першої молодості та п'ять молодиків, одягнутих чи то в чоловічий, чи то в жіночий одяг, шкварили поп-музику, виробляючи з інструментами все, що тільки могли, і перетворювали ніч на кошмар.

Третього вечора я відчув наближення чогось, схожого на душевну delіrіum tremens[3]. Цей напад нервової лихоманки провіщав наближення психічної катастрофи. Я вхопив плаща, перебіг майдан, що аж трясся від пекельних звуків, і за десять хвилин був уже на південній околиці села, куди шум долинав наче крізь товсту завісу.

Я пішов далі. Стояла м'яка серпнева ніч, світив місяць уповні, заливаючи весь світ своїм перламутровим сяйвом. Ноги понесли мене рівною широкою дорогою, кудою, мабуть, ніхто вже давно не їздив.

Якийсь час дорога несхибно вела мене поміж городами, баштанами й виноградниками. Далі вийшла на просторе, з безліччю пагорбів, поле, що на заході сягало аж до гір. Ліворуч від дороги темніли чагарники, тут і там стояли розіпнутими гігантськими парасолями гіллясті верби й тяглися до неба самотні тополі. Звідти линуло приглушене далеке кумкання жаб і крики нічних птахів, що в глухій тиші здавалися зойком смертельно зляканої жінки.

• Предыдущая
• 16/28
• Следующая