Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 37

• Предыдущая
• 37/54
• Следующая

— Якщо сеньйори бажають, — каже Тумаяуа, — я покажу сеньйорам печеру з таємничими знаками.

— Далеко звідси?

— Тумаяуа не поведе сеньйорів у болота, Тумаяуа добре знає дорогу.

Він повертає праворуч, просто в зелений мур, в густу вологу пітьму, розриває тесаком сітку ліан і виходить на невеличку галявину — глибоке озерце поміж врунистими берегами лісу. Йому не терпиться, тіло його вихоплюється на осоння, зблискує матово і зникає в рудій, круто спадаючій стіні.

— Прошу сеньйорів сюди! — знову з’являється його широке, вилицювате обличчя і ледь розкосі очі під чорним, рівно підрізаним волоссям.

Це і є печера. Темний тунель, заплетений зеленню, веде кудись у незбагненні прірви, під ногами чується холодок кам’яних плит, на стінах — вологість. Тумаяуа засвічує ліхтарик, і темінь вогко осідає по кутках. Стелі не видно, стіни волохатяться примарною пітьмою, тиша неймовірна, кам’яна тиша.

Кружальце світла біжить під ногами, впирається в якусь грубо тесану брилу, тремтить на ній, як перелякане звірятко. Біля нього сідає другий промінчик, третій, і ось уже всі бачать, як під теплими світляками проступають ледь вловимі букви, викарбувані на камені.

— Та тут цілий заповіт! — промовляє Крутояр із затамованою радістю.

Самсонов сміється. Справжнє послання венеріанських гостей до своїх майбутніх спадкоємців. Пальці географа пожадливо обмацують кожен виступ, кожну заглибнику на кам’яній сторінці древнього манускрипта. Всі зібралися біля нього, важко дихають, насторожено ждуть.

— Це латинське письмо, — констатує Крутояр. — Але розібрати його майже неможливо.

Теплі зайчата світла сполохано стрибають з каменя на стелю, на стіни, на долівку, шукають там затишку 1 знову повертаються до кам’яного манускрипта.

— Місіонерський скит? Як ви гадаєте, Василю Івановичу? — цікавиться Бунч.

— Не думаю, — розмірковує вголос Крутояр. — Місіонери вибирали собі пристойніші й затишніші місця. Мабуть, ми натрапили на стоянку якогось древнього індіянського племені, що вже засвоїло іспанську “культуру”. — Професор повертається до провідника. — Тумаяуа, ти не знаєш, які люди були в цій печері?

— Тумаяуа не знає цих людей, — озивається індіянин з мороку, де він стоїть увесь час нерушно й німо, не втручаючись у розмову білих сеньйорів.

— І твої воїни ніколи не заходили в печеру?

— Люди арекуна перші відкрили її. Великий вождь Палехо забрав усе, що належало йому по праву розподілу здобичі.

Он як! Тут була здобич! Що ж тут було, що забрав собі великий вождь Палехо? Цікаво, дуже цікаво?

Тумаяуа розповідає: кам’яні стріли, сокири, списи, багато жіночих прикрас.

— І більше нічого? Згадай, Тумаяуа!

Більше він не може пригадати нічого. Адже тоді його ще й на світі не було. Великий вождь Палехо покаже їм усе, коли вони прийдуть до нього в селище. Він завжди показує гостям речі “таємничих духів”.

Знову вони йдуть лісом. Усе важче й важче стає продиратися крізь хащі. Вперта сельва кидає під ноги мандрівникам цілі завали гниючих, млосно-солодких деревин, накриває їх шапками ліан.

— Гляньте на це дерево, — показав Бунч на чудернацький покручений стовбур. — Це — матамата, черепахове дерево. Все, що ви бачите на ньому, — пишний цвіт і віття з жорстким колючим листям, — то паразити.

Олесь у подиві підняв голову. Велич матамати зачарувала його. Він стояв біля неї, як пігмей біля ноги міфічного Голіафа. Дерево й справді здавалося йому живою істотою.

І враз в захопленні юнак підбіг до товстелезного стовбура і вхопився за одну з гнучких ліанових гілок.

— Ой-ой! — закричав він і в ту ж мить, випустивши з рук ліану, впав на землю. З болісним стогоном хлопець навкарачки од-повз від дерева. Обличчя його було спотворене страхом. Нестерпно пекучий біль розлився по всьому його тілу.

— Тебе щось вкусило, — кинувся до нього батько.

— Ой, вкусило, ой, болить, — плакав хлопець і щосили рвав на собі сорочку. — Ой, подивіться, змія. Бо-ли-ть.

До нього підбігли зо всіх боків. Зірвали сорочку.

— Вогняні мурахи, — заспокійливо констатував Бунч, узявши кінчиками пальців маленьке створіння, яке швидко перебирало лапками. — Кусюча, але не бійтеся — не смертоносна потвора.

Бунч зосереджено озирнувся навкруги. Погляд його упав на дерево матамата, і він одразу ж усе збагнув. На його обличчі проступило вдоволення натураліста. Він обережно підійшов до дерева й обдивився густу ліанову поросль.

— Олесь сам накликав на свою голову біду, — сказав він тоном викладача, який з’ясовує перед студентами важливу наукову проблему. — Ці комахи водяться переважно на деревах. Хлопець шарпнув гілку і струсив на себе цілу колонію кузьок.

Бунч дістав із своєї польової сумки жовту мазь і змастив хлопцеві попечені місця.

— Чудові екземпляри тропічного царства, — заговорив він, енергійно натираючи маззю Олесеве тіло. — Ненажерливість їх не знає меж. їхній укус надзвичайно болючий. Вогненні комахи окупували місто Авейру на річці Тапажос. Мешканці були змушені покинути свої домівки й заховатися в лісі. Кілька разів поверталися господарі додому й щоразу знаходили в своїх квартирах ненажерливих мурахів. Зрештою місто обезлюдніло й заросло лісом…

Загін рушив далі. Необачний Олесів крок нагадав усім, що сельва — не принадна оранжерея й що краса її — підступна й небезпечна.

З усіх боків мандрівників обступали непролазні хащі. Все частіше доводилося звертатись до гострих мачете, щоб прорубати собі дорогу. Тумаяуа ішов першим і прокладав шлях. Він швидко навчив своїх друзів користуватись цією зброєю. Проте змагатися з ним у вправності не міг ніхто.

Спека стояла нестерпна. Мокра одежа липла до тіла. Мучила спрага. В баклажках майже не лишилось води, і доводилось заощаджувати кожну краплину. Тумаяуа попередив, що до селища людей арекуна не буде жодного струмка, жодного джерельця.

— Хочеться пити, — ковтаючи гірку слину, мовив Олесь.

Тумаяуа озирнувся. Потім, розриваючи ліанові зарості, він заглибився у зелені хащі. Під одним із кущів індіянин упав навколішки і всім тілом подався вперед:

— На, пий! — закричав радісно.

Він підніс Олесеві велику квітку з рожевими пелюстками.

— Хороша. Пий!

Олесеві пальці обережно торкнулись ніжних оксамитових пелюсток. Хіба можна пити квітку?

Тумаяуа підніс квітку до рота.

— Орхідея! — здогадався Бунч. — На дні її завжди є трошки ароматної вологи. Вона напоїть нас усіх.

Квітка пішла по руках. Тим часом індіянин знайшов ще кілька орхідей. Люди хоч і не досхочу, але все ж угамували спрагу. У всіх піднявся настрій. Невеличкий загін рушив далі.

І знову дорога. Стіна дерев, океан зелені й вічного спокою.

Крутояр своїм гострим мачете на капусту січе ліани. Його душу оповили сумніви. Він намагається приспати в собі хробачка остраху й каяття. Але хробачок не піддається. Чи справді треба було вирушати в дорогу? Адже в цій клятій сельві кожен листочок, кожна стеблина чи квіточка криє в собі смерть.

Професор зачекав Олеся.

— Важко тобі, сину?

Той, щоб не видати своєї втоми, закусив губу й заперечливо хитнув головою.

Професор підбадьорливо пригорнув Олеся до себе. Бідний хлопець. У нього вже пропав увесь запал. До селища лишилось недалеко, та хто знає, скільки вони ще йтимуть.

Все ніби повстало проти них: і сельва, і спрага, і ненависть Чорного Себастьяна. Не треба було брати з собою хлопця. Він зовсім підбився. А що на них чекає попереду? їх застерігав Себастьян Олів’єро. Звичайно, комісар намагався залякати їх. Та хіба вони не мали нагоди пересвідчитись у тому, що сельва криє в собі чимало страхітливих таємниць! Якщо Себастьян Олів’єро вдасться до рішучих заходів, ніхто не захистить їхню маленьку експедицію.

Професор кинув короткий погляд на індіянина. “Мій батько — могутній вождь Палехо!” — згадались Крутоярові слова провідника. Так, влада касіка Палехо важить чимало. Треба звернутись до нього по допомогу. Якщо вдасться завоювати його прихильність, це буде не так уже й погано. Кільканадцять озброєних воїнів поведуть експедицію далі і в разі потреби стануть її надійними захисниками.

• Предыдущая
• 37/54
• Следующая