Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 31
- Предыдущая
- 31/54
- Следующая
— Де він зараз?
— Свята мадонна знає, де він.
— Чи не можна повідомити його, що сеньйора вмерла?
Мулатка заперечливо похитала головою. Вона не хотіла говорити чужинцям, що доктор Коельо живе в лісі і що Чорний Себастьян давно погрожує знести йому голову.
— Тумаяуа, ти не знаєш дороги до гори Комо? — спитав Крутояр індіянина й, не дочекавшись його відповіді, тихо додав: — Ми віримо тобі, Тумаяуа, і просимо бути нашим провідником.
Індіянин на знак згоди кивнув головою.
— Де тебе шукати, Тумаяуа?
— Я прийду до вас завтра на світанку, — кинув він коротко і вибіг з хижі.
Професор наздогнав своїх товаришів на подвір’ї. Ті йшли мовчки, похнюпившись.
Ззаду плентався Олесь. Раптом він спинився. Туга за вмерлою, жаль до Мерфі наповнила болем його серце.
Він глянув на стару жінку, обняв очима її зібгану постать. Потім вийняв з кишені індіянський амулет і підбіг до ганку.
— Візьміть, сеньйоро! — В голосі юнака чулося щире співчуття. — Візьміть… Од нас на згадку…
Амулет вигравав на сонці, наче оздоблений самоцвітами. Притиснувши подарунок до грудей, Мерфі низько вклонилася хлопцеві й зникла в халупі.
Селище каучеро спало неспокійним сном. Люди вже знали про бій, який відбувся вчора вночі на ранчо Гуаяніто, про перемогу карального загону із столиці, про те, що парашутисти заприсяглися переловити всіх партизанів доктора Коельо й утопити їх в Оріноко.
В принишклих оселях дрімав страх.
Неповний місяць плавав над лісом. У замуленому озерці сумовито кумкали жаби. З берегів річки долинало натужне сопіння, неначе там задихалась якась велетенська потвора. То бабрались у багнюці сонні алігатори.
Мандрівники зупинилися в убогій хижі старого каучеро. Тумаяуа тут їх легко знайде.
Лежачи в гамаках, кожен думав про своє. Ще й досі не прийшов Тумаяуа. Завтрашній день не обіцяв нічого втішного.
Олесь намагався заснути. Проте сон тікав од нього. Хлопець щохвилини перекидався з боку на бік. Все, що він побачив за день, тепер проносилось перед його очима. Вперше він так близько познайомився з життям знедоленого народу. Люди тут були похмурі, вічно насторожені. Батько казав Олесеві, що такими їх зробила сельва. Вони забули про чисте небо і ясне сонце, відпочинок і сміх. Скромним і добросердим трударям втіхою була лише пісня, в якій вони виливали і свою радість і скорботу. З піснею жінки прали на березі білизну, заколисували малят, готували їжу, працювали на плантаціях. Пісня була для них заклинанням і молитвою, виявленням гніву і боротьби…
Тужливі мелодії, що спливали в Олесевій пам’яті, зливалися з таємничими шерехами ночі за стіною. Все, що хлопець почув і побачив останніми днями, здавалось тепер удвічі зловіснішим. Де вони спинилися? Чи судилось їм вирватися звідси?
Адже не раз на їхній дорозі вже лягала чорна тінь смерті. Все загрожувало їм, не пускало, готувало загибель. Індіянські стріли, змащені отрутою кураре, вже падали на палубу їхнього корабля. Сліпа ненависть тубільців уже переслідувала їх на неозорих просторах Оріноко.
Грізні таємниці країни жахали і водночас приваблювали юнака. Він думав про народ, його минуле, про загиблу культуру далеких предків. Багато століть тому в ці нетрі прорвались передові загони могутніх ацтеків, але, зустрінуті відчайдушно хоробрими племенами араваків, вони в паніці залишили береги Оріноко. Олесеві здавалося, ніби він чує кроки індіянських вояків, їхні войовничі вигуки. Вони йдуть у бій, тримаючи напоготові луки й списи. А може, то піднялися з могил благородні інки й грізними голосами своїми викликають на смертельний бій білих людей, що висадились на їхній вільній землі з каравел і громом мушкетів сполохали одвічну тишу сельви? Он скрипнула деревина, он тріснула гілка під легким кроком воїна-розвідника. Індіяни йдуть. їх сотні, тисячі, суворих, мовчазних, зцементованих палкою ненавистю до іспанських конкістадорів. Вночі вони оточать табір білих людей і знищать їх усіх до одного. Вони поспішають, бо вранці прийдуть нові загони поневолювачів і знову їхні гармати сіятимуть смерть і робитимуть страшний грім…
Олесь здригається від запаморочливих видінь. Ідуть інки. Оточують табір білих людей, зривають із пальм знамена, топчуть чорні хрести. Вриваються в намети, б’ють, ріжуть, душать голими руками… Очманілі від сну й страху конкістадори тікають у ніч. Раптовість нападу збила їх з пантелику, розладнала їхні ряди. Мовчать мушкети, стоять без дії гармати. І тільки біля головного намету з упертістю приречених б’ються охоронці іспанського генерала, якого завела в ці нетрі невгамовна жадоба і фанатична мрія про славу. Скоро зійде сонце. Ще мить, друга, й воно засяє на закривавлених панцирах і шоломах…
Хлопець схоплюється… І раптом бачить крізь одчинені двері батькову постать.
— Чому ти не спиш, тату?
Олесь виходить на ґанок і сідає поруч Крутояра. Повний місяць залив селище синім примарним світлом. Дерева схожі на велетенські водорості, а хижки — на підводні скелі.
— Ти помітив, тату, отого високого мулата з іконкою на шиї, що йшов з дітьми? — спитав тихо Олесь.
— Мабуть, вчитель-місіонер.
— Як це… вчитель і місіонер?
— На цих землях школи майже скрізь у руках орденів або місіонерів. Та якби ж тільки школи! — кривдно посміхнувся в пітьмі Крутояр. — Тут церква і її слуги божі господарюють, як повноправні хазяї. Чого ж і тримається ще сеньйор Олів’єро! Союз хреста й меча, стара, тисячоліттями освячена комбінація!
— Пробач, тату, — пробує згадати щось хлопець і, поклавши батькові на коліно руку, ніби цим порухом намагається стримати його мову. — Ти мені колись розповідав, що на початку минулого століття в республіці перемогла революція, яку очолив Болівар, і до влади прийшли прогресивні креоли.
Батько бере синову долоню в свої міцні, теплі руки, стискує її і з замисленим усміхом, неквапливо говорить. Так, була колись революція, і немало було потрощено риз, панікадил, кайданів. З країни вигнали іспанських колонізаторів, прищемили хвоста церковникам. Частину земель Болівар віддав білим гасієндадо, поміщикам і офіцерам, що брали участь в його визвольних походах. Але володарі гасієнд почали лупити шкуру з індіян і негрів не гірше за братів-місіонерів.
То була гірка історія, яка почалася ще за триста років перед цим, в тяжкі часи завоювання Південної Америки конкістадорами. Від першої до останньої сторінки її написано кривавими літерами, кожна подія в ній — ілюстрація до злочинницьких діянь католицької церкви. Ченці й солдати були в однаковій мірі грабіжниками. Французький історик Дебрель так писав про роль католицької церкви і конкістадорів в “освоєнні” американського материка:
“Руїни і попіл, сльози й кров — ось що принесли з собою іспанські авантюристи, коли вони засновували Америку. Вони внесли в цю незайману землю, яку природа обдарувала великими багатствами, свою мову, свої звичаї і… свої вади й розпусту. Вони — ці бандити старої Європи, в більшості своїй відчайдушні негідники і шахраї — хотіли врятувати всі ці чисті душі… Вони навертали в свою віру волею чи неволею всіх, кого зустрічали, а засобом переконання в них була гармата. Хрещення вимагалося скрізь, куди проникала чернецька ряса. Коли вони втомлювались розстрілювати, четвертувати і спалювати тих, хто не хотів бути пограбованим, уярмленим і євангелізованим, то бралися за зброю, щоб порахуватися між собою, і убивали один одного. Тільки небагатьом з цих героїв пощастило померти своєю смертю…”
Церква, особливо єзуїтський орден, були найчорнішою силою на континенті Америки. Єзуїти не лише одержували колосальні прибутки, але й мали рабів і брали участь в работоргівлі. Вони посилали свої кораблі в Африку, де купували собі невільників.
Сумної слави зажили місіонери, котрі начебто мирно навертали тубільців до християнської віри. Вони займалися справжнім полюванням на непокірних індіян. Наприклад, у Венесуелі капуцини організовували загони головорізів, яким платили по 10 песо в місяць і дозволяли їм захоплювати в полон індіян. Місіонери скрізь виступали під захистом війська. Навіть формально, вони вважалися на службі військових властей, одержували в них платню й підтримку. Релігійні місії будувалися, як фортеці. В другій половині XVIII століття на континенті було шістсот “пресідіос” — укріплених місіонерських постів. Один місіонер у своїй книжці зізнавався, що в таких селищах, де не було військових гарнізонів, індіяни убивали ненависних місіонерів і тікали в ліси.
- Предыдущая
- 31/54
- Следующая
