Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 27

• Предыдущая
• 27/54
• Следующая

— Погано! — зітхнув Бракватіста. Глянув на пляшку з коньяком, але пити передумав. — Якщо дізнається генерал, тобі намилять шию. Емігрантський центр послав її з важливим завданням — це ясно. Але конкретно нічого невідомо. Просто не знаю, що тобі порадити. Себастьян нервово знизав плечима.

— Чортзна-що! Я хотів як краще. І взагалі, я вважаю, що головне було перервати їхній зв’язок…

— Наївна людина! — заглушив комісара своїм громовим голосом полковник. — Поглянь у вікно. Темне вікно, чи не правда? Отакою ж темрявою огорнуті наміри твоїх: ворогів. Ти можеш розраховувати, прикидати, планувати, а в їхніх диявольських серцях уже визріло рішення, від якого в тебе скоро похолоне в животі. Ти гадаєш, що обірвав їхній зв’язок з закордонним центром, а я певний — вони ще сто разів налагодять цей зв’язок. До речі, крім сеньйори Ернестіни Коельо, на кораблі не було більше нікого, хто міг би виконати її місію?

Сеньйор Себастьян не знав, що відповісти. Здається, вони обшукали всі закапелки. Правда, там був один індіянин, дурне індіянське кошеня. Почало кусатися. Йому зв’язали руки й ноги і кинули в якийсь відсік. Хай погодує кайманів разом із вельмишановною Коельо.

У полковника Бракватісти заходила нижня щелепа, масивна важка щелепа вгодованого бульдога. Випещеним пальцем він почав длубатись у зубах.

— Послухай, комісаре, а ти бачив, як ланчія пішла на дно?

— Не бачив… але, зрештою, це не так важливо. Вона мала вибухнути через кілька хвилин. І вона вибухнула… — Себастьян Олів’єро спрагло ковтнув слину. В його свідомості почала зароджуватись недобра здогадка. — Вона вибухнула. Правда, на кільканадцять годин пізніше, але яке це має значення?..

Полковник не слухав його. Він думав щось своє.

— З чого ми почнемо, Себ? — заговорив він по хвилі.

— Дочекаємось ранку і в наступ.

— Ти забуваєш, Себ, що ніч теж непоганий час для дії.

— Вночі сельва страшна й неприступна.

— Ні, ми почнемо зараз. Ми почнемо негайно.

Полковник Бракватіста не хотів чути ні про які зволікання. Йому було байдуже до умов боротьби в джунглях, він мислив категоріями столичного життя, де дивізія парашутистів почувала себе повновладним господарем.

Але справді, з чого вони почнуть?

Було кілька варіантів, кожен з яких мав свої переваги й водночас здавався непридатним. Оточити селище і провести повальні обшуки… Пройти нічним рейдом до селища Курумба, де містились головні постачальні тили Коельо… Заарештувати підозрілих…

Комісар пожвавішав. Його поганий настрій немов вітром здуло: він пригадав розмову з Аркаялісом, відвідини старого Антоніо і з хлопчачою запальністю ударив кулаком по столі. Карамба! План дії готовий. Зараз десята вечора, можна починати. Прекрасну думку ти подав, Артуро! Недарма вас тримають біля президента.

Покликали Аркаяліса. Він вкотився в кімнату, наче кривобокий гарбуз, і шанобливо завмер біля порога. Список підозрілих готовий? Тоді можна починати.

Бракватіста вдоволено потирав руки:

— Навколо селища виставимо надійні пости, щоб миша не пролізла в сельву. Будинки заарештованих спалимо. Це все треба зробити за годину. Ти розумієш, Себ, що я надумав?

Себастьян Олів’єро кивнув головою: він починав розуміти полковника. Рішучими контрзаходами вони остаточно перервуть зв’язок між населенням і загоном Коельо.

Бракватіста не дурень. Рішучість його поведінки заполонила Себастьянове серце. Він підійшов до череваня Аркаяліса і, тицяючи йому в груди пальцем, виразно промовив:

— Антоніо Россаріо візьміть у першу чергу.

Бракватіста швидко повернув голову до Себастьяна.

— Антоніо Россаріо?

— Так, тутешній каучеро, старий корч, але має двоє синів…

— Яких синів? Де вони? Як звати синів? — полковник увесь перетворився на увагу. Повільно підвівся з-за столу і темною тінню насунувся на опецькуватого сержанта.

— Приведіть сюди вашого Антоніо. Хижу спаліть. Негайно! Беріть моїх парашутистів, — закричав він сержантові. — Щоб за п’ять хвилин були тут!

Антоніо Россаріо! Якщо це той Россаріо… Якщо його син…

Привели старого Антоніо. Він тремтів од жаху, коли двоє дебелих парашутистів увіпхнули його до кімнати. Перед широкоплечим Бракватістою Антоніо стояв, немов загнане кошеня. Він сподівався найстрашнішого. Кілька хвилин тому невідомі солдати, витягнувши його з хижі, підпалили убогу оселю, а потім, штурхаючи старого дулами автоматів під боки, погнали безлюдною нічною вулицею.

— Твій син Філіппе Россаріо живе в Бакарайбо?

Антоніо немов обдало полум’ям.

— Так, у мене є син Філіппе, сеньйори. Мені не соромно за мого доброго Філіппе.

В кімнаті горіло кілька свічок, і Антоніо стояв осяяний гострими, тремтливими вогниками, немов на судилищі інквізиції.

— Постривай! — полковник Бракватіста, піднявши праве плече, уважно подивився в обличчя старому. — Я впізнаю тебе, Філіппе Россаріо.

Розпалена уява Бракватісти відроджувала картини минулого. Перед ним уже був не старий немічний Антоніо з довгою зморшкуватою шиєю, з темними западинами очей. У гордій несхитній поставі його маленької голови він побачив комуніста Філіппе Россаріо.

…Тоді теж була ніч, і темрява за вікном неначе змагалася з тишею. В’язниця для політичних в’язнів містилася на далекій глухій околиці. У кабінеті до полковника Бракватісти ввели заарештованого профспілкового лідера нафтовиків Бакарайбо комуніста Філіппе Россаріо. Шість днів його жорстоко катували. Від закривавленого, знесиленого Філіппе вимагали, щоб він засвідчив привселюдно, ніби комуністи прагнули шляхом збройного повстання захопити владу в столиці. Ця підла вигадка була потрібна генералові Батісу для того, щоб остаточно загнати компартію країни в підпілля, щоб знищити лідерів робітничого руху.

Але Філіппе мовчав. На шостий день тортур він із такою ж зневагою дивився у вічі розлюченому полковникові, як і в перший.

— Ти гадаєш, що я буду вічно панькатися з тобою, Філіппе? — притишеним, шиплячим голосом спитав у в’язня Бракватіста. — А чи не замислювався ти над тим, що все має свій кінець?

— Не лютуйте, полковнику, — озвався Філіппе, через силу ворушачи розпухлими губами. — Я знаю, що наша гра підходить до кінця. Тільки ви даремно стараєтесь.

— Гадаєш, ми побоїмось знищити тебе?

— А мабуть, що побоїтесь, сеньйоре полковник.

— Дурень! — спалахнув Бракватіста і враз, отямившись, промовив удавано співчутливим тоном: — Мені навіть жаль тебе, хлопче. Ти ж бо не знаєш, що тебе давно вважають за мертвого. Так, так, твої друзі вважають тебе за мертвого. Наші агенти розпустили чутку, що ти загинув під час пожежі в третьому казематі в’язниці. З вікна ти, певно, помітив, що вчора ми палили¹ непотрібні нам папери, і все місто бачило дим, який валив із тюремного двору. Стихія! Нічого не вдієш! І ця стихія згубила нещасного Філіппе Россаріо. Отак, мій дорогий друже. Ти одумаєшся і зробиш те, чого ми вимагаємо від тебе. Короткий виступ по радіо — й ти будеш на волі.

— Але ж я мертвий! — впіймав Філіппе на слові свого ката. — Ви сказали, що оголошено про мою смерть.

Бракватіста на мить завагався.

— Це все дрібниці! Що ж із того, що оголошено? Мої агенти могли помилитися. Всі знають твій голос, Філіппе. Чудовий голос оратора! Ти виступаєш із короткою промовою, одержуєш свої двадцять тисяч песо й відпливаєш за океан. Прекрасна перспектива! Треба бути справжнім дурнем, щоб відмовитись од такої пропозиції.

В кімнаті запала тиша. Полковник обійшов навколо стола, зміряв Філіппе важким поглядом. Неквапно вийняв із кобури пістолет, що холодно блиснув синюватою сталлю, недбало зважив його на руці.

— Даю на роздуми три хвилини! — байдужим тоном промовив Бракватіста.

На Філіппе глянуло вічко пістолетного дула.

Останні в житті три хвилини! Філіппе відвернувся до вікна. Там було синє-синє небо. По ньому ліниво пливла хмарина, неначе вітрило на морській гладіні. Дивлячись на хмаринку, яка в цю мить заполонила всю його увагу, він сказав коротко й скупо:

• Предыдущая
• 27/54
• Следующая