Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 14

• Предыдущая
• 14/54
• Следующая

— Бачите, в що ми уткнулися? — шепотів він настрахано, тицяючи рукою в чорну пелену ночі. — Ось, під самим носом.

Тільки тепер Крутояр розгледів темні обриси посудини, набагато меншої за “Голіафа”. Кораблик стояв непорушно поперек течії.

— Не обзиваються жодним словом, — змовницьки пробубонів Пабло.

— А ви присвітіть, — сказав Крутояр. Безпорадність капітана дратувала його.

Пабло наказав Сільвестерові принести великий трюмний ліхтар. Підняв його над головою і, низько схилившись через борт, спробував освітити палубу невідомого суденця. Але світло було надто кволим.

— Нічого не вийде, — забідкався Пабло. — Треба перебратись до них на палубу.

— Ну й перебирайтеся! Швидше перебирайтеся! — наказав Крутояр, якого прикро вразила капітанова слабодухість.

Пабло нерішуче топтався на носі. Йому було страшно перелазити на мовчазний корабель, але він соромився сказати про це Крутоярові. Знав, що й матроси його нізащо не виконають такого наказу.

І чим довше він стояв, сповнений вагань і страху, тим дужче нерішучість проймала його серце. Квола, немічна душа старого Пабло давно була віддана на поталу забобонам.

— Я сам полізу, — твердо сказав Крутояр і взяв із рук капітана ліхтар.

Ліхтар нервово погойдувався над водою. Професор уже перекинув через борт ногу. В цю мить з’явився Самсонов.

— Стривайте, Василю Івановичу! — затримав він професора. В його руці була вірьовка. — Чортзна-що! Темно. Ледь знайшов. Страшно так стрибати. Ще відчалить — прощавай тоді!

Він обережно переліз на таємничу посудину і прив’язав кінець вірьовки до одного з високих стояків, що підпирали палубне накриття.

Вдалині за лісом ударив розкотистий грім. Коротка кривулиця блискавки на мить вихопила річку, лісові хащі над самим берегом і два непорушних суденця, які нагадували переляканих звірят, що в пошуках рятунку збилися докупи.

Крутояр задивився в захмарену далечінь. На сході небокрай ледь брався світлом. Щось каламутно-біле розливалося над лісом, і від того стрімкі контури берега й далекі гірські кряжі чіткіше виступали з темряви.

“Скоріше б ранок!” — подумав професор, вчуваючи щось недобре.

Було тихо, аж моторошно. Тільки десь у лісових хащах мавпа-ревун зрідка роздирала тишу істеричним криком.

— Принесіть ще один ліхтар! — наказав Сільвестерові капітан.

В цю мить на палубі таємничого судна почувся здивований вигук. Жовта пляма ліхтаря гойднулась над бортом, і всі побачили Ількове обличчя.

— Там… там тіло! — промовив він, запинаючись.

— Тіло?.. Мертвий?.. — перепитав його Крутояр.

— Здається. Не знаю. Просто лежить посеред палуби… Хай йому грець! — Самсонов нарешті видряпався на борт “Голіафа” і спустився на палубу. Руки в нього дрібно тремтіли.

Крутояр переклав його слова капітанові. Той зовсім переполошився. Немов маленька дитина, що накоїла лиха, схопив Крутояра за рукав і жалібно забурмотів:

— Ви ж будете свідками… Я зовсім випадково натрапив на цю посудину. Треба негайно відчалювати…

Він повернувся до рубки і гукнув надтріснутим голосом:

— Сільвестер! Гей, Сільвестер!

— Що ви хочете робити, кабальєро?

— Ет, сеньйоре, не кажіть! Одне лихо на мою стару голову. Хай захистить мене свята мадонна!.. Сільвестер! Де ж ти запропастився? Заводь мотор!

Крутояр схопив його за плечі:

— Не смійте! — промовив владно. — Ми повинні дізнатися, в чому річ. Може, там вчинено злочин.

Капітан нерішуче тупцявся на місці.

— Скажіть матросам, хай міцніше пришвартують судно до “Голіафа”, — звелів професор.

Уже починало світати. Зарожевів край неба. Морок відповзав у хащі. Усе виразніше проступали контури загадкового кораблика. На борту його мандрівники прочитали бляклий напис: “Віргінія”.

— Старенька посудина… — констатував капітан Пабло. — Мабуть, пограбована. За п’ятнадцять лі звідси — пристань. То, може, викличемо поліцію? — І він запитливо глянув на професора, чекаючи від нього згоди. Стояв згорблений, маленький, ніби аж постарілий.

Але Крутояр не приставав на капітанову пропозицію. На його думку, треба було бодай заглянути в трюмні відсіки. Хтозна, чи не лишились там люди, які потребують негайної допомоги.

— Ну, полізли! — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму “Віргінії”. За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.

Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапа, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ.

Пошуки в каютах не з’ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.

— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гула мошва. — Кораблик покинуто за таємничих обставин. Хто убитий, ми не знаємо. І взагалі ми нічого не знаємо, хоч тут, можливо, криється якийсь тяжкий злочин.

Самсонов почав навпомацки обшукувати палубу.

— Гільзи! І… теплі, — аж зрадів він, немов йому пощастило знайти бозна-яку цінну річ. — Виходить, стріляли недавно… Тепер ми можемо…

Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її з усіх боків.

— Нічого ми не можемо, Ілля Григоровичу, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки Ваш шерлокхолмсівський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На “Віргінії”, мабуть, відбулася справжня баталія. Ось гільза з вінчестера, а оце — з маленького револьвера.

Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.

Сонце вже випливло з-за обрію. День обіцяв бути гарячий і паркий.

Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку, його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то “а другому кінці корабля.

Раптом тишу розітнув крик Сільвестера. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу. Вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів йому на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукаючи зброю.

— Санта мадонна! — Пабло ступив крок до трюмного отвору і насторожено спинився.

— Що там таке? — запитав Крутояр.

— Ходіть сюди, сеньйоре!

Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм “Віргінії”. Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.

— Курукіра, Курукіра, — белькотів Сільвестер.

— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював трюмний матрос “Голіафа”, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.

Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які призводили мандрівника до втрати розуму, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари і видіння, це він заносив кораблі у страшну коловерть, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.

Курукіра прийшов на “Віргінію” і загубив її людей. Курукіра готував лихо “Голіафові”.

Тому й шепотів молитви високий мулат.

Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапа, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр, Самсонов міцно стискав у кишені револьвера, якого дав йому капітан.

У тісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із вяленою рибою — юкою.

• Предыдущая
• 14/54
• Следующая