Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/54
• Следующая

— Сільвестер… Ми, здається…

Високий мулат, піднявши брови, нерухомо завмер біля мотора. Для нього капітан Пабло — другий бог, якому він підкоряється душею й тілом. Що каже сеньйор капітан?

Небезпека напружує кожен м’яз у тілі капітана Пабло, робить цього чоловіка невпізнанно вольовою, рішучою людиною.

— Гвинт! — каже він з холодною рішучістю, немов цим словом хоче затаврувати свого найлютішого ворога.

— Так, сеньйоре капітан, гвинт заплутався в ліанах, — кволо погоджується Сільвестер.

— Індіяни близько. Це їхня робота. Старий прийом. Ліанова перепона через ріку. Корабель попав у неї, мов риба в сіті.

Треба щось робити, рятуватися якнайшвидше. В них лишилося не більше чверті години. Коли індіяни наздоженуть їх, то вчинять з “Голіафом” все, що завгодно.

У трюмному відсікові відбувається коротка нарада. Розповівши все, як є, капітан Пабло безпорадно схиляє голову і жде якусь мить, що скажуть пасажири.

— А хіба не можна пірнути під корму і зрізати ліани? — питає географ.

— Хто ж пірне? Тут, сеньйоре, не штука й кайманові на зуби потрапити. — Сільвестер боїться води гірше ніж самого диявола. Вода забрала його старшого брата й обох синів. Він гадає, що у воді людину чекає вірна смерть.

— Смерть там! — вимовляє терпким, глухим голосом Крутояр, що саме визирнув з дверей і пильно дивиться в далечінь, на крихітні цятки індіянських пірог.

— Свята мадонна, що ж робити? — нервує старий Пабло. — У сеньйорів немає зброї?

— Ніякої зброї у нас немає, — владно кидає Крутояр, — і битися з туземцями ми не збираємося. Краще подумайте, капітане, як зняти корабель з ліан!

— Не знаю… Клянусь богородицею Гваделупською, що не знаю.

— Ви пробували підняти корабель мотором?

— Пробував, сеньйоре. Мало не порвав машину. Нічого не допомагає.

— Ще раз спробуйте!

— Даремно, сеньйоре.

Стає тихо, як у судний час. І кожному раптом прокльовується в серці тоскне передчуття страшної розв’язки. Немає порятунку, немає сили, яка б звільнила їх з безглуздої ліанової сітки. Переляк, холодний жах опановують кожним, немов отрута.

Чути, як за перегородкою у своєму відсікові гаряче молиться Сільвестер. Парка надрічкова тиша вливається у відчинені двері. Тиша ця найстрашніша. Вона нагадує, що скоро її розітнуть крики, прокльони. Тиша ця, немов провісник грози, відбила у собі всі страхи і всі небезпеки.

Каштан Пабло спроквола піднімає руку і тягнеться трьома пальцями до чола, щоб сотворити хресне знамення. Все обірвалося в ньому, все заглухло. Кінець! Якщо сеньйори не здатні зарадити лихові… Якщо вони… Капітан Пабло підносить пальці до чола, і враз… його рука безсило падає. Перед ним стоїть милий, добродушний сеньйор Самсонов. Він йому щось говорить, він мало не кричить йому в лице.

Боже мій! Та що ж таке? Капітан Пабло не може втямити жодного слова з швидкої, гарячої балаканини Самсонова, але очима, серцем своїм він збагнув уже, що Самсонов знайшов якийсь вихід.

Так, Самсонов знайшов вихід.

Крутояр витлумачує капітанові те, що допіру сказав молодий географ. Йому потрібна міцна линва. Довга линва і ніж. Краще тесак, мачете. Він спробує пірнути під корму і зірвати ліани.

Капітан Пабло безгучно повторює в душі кожне слово: зірвати ліани… довга линва… зараз же… негайно…

Линва є. Капітан Пабло біжить на корму і приносить дебелий канат. Найнадійніша річ у світі, яку не перегризе навіть алігатор. Ось мачете. Але ж… це небезпечно! Капітан Пабло тремтить з переляку. Хіба можна стрибати в пащу дияволові?

Вийшовши на палубу, Самсонов знімає сорочку, коротенькі штани, обв’язується линвою круг поперека, обмацує лезо мачете.

Все це він робить впевнено, твердо, з якоюсь холодною рішучістю, немов перед звичайними, але дуже відповідальними змаганнями. Ось зараз він кинеться в заплив на далеку дистанцію, тисячі людей плескатимуть йому в долоні, ревтиме стадіон, вітаючи молодого вченого-спортсмена. Так було завжди в Києві, в Москві, де Самсонов виступав як найсерйозніший суперник усіх плавців.

Так буде і зараз. Він вірить у себе, і тому його рухи розмірені, і тому на гарному, ледь зблідлому обличчі проступає самовпевнена, гордовита посмішка.

— Якщо сіпну тричі, тягніть нагору!

Невже ж він збирається без маски і кисневого апарата сидіти під водою цілу вічність? Які ж у нього легені? Атлет, красень, суцільна витримка!.. Крутояр мимоволі прикипає очима до напруженого, вилискуючого тіла Самсонова.

— Обережно з тесаком, Ільку! — каже він по-батьківському і легко підштовхує Самсонова до борту.

Сільвестер попускає линву. Всі тиснуться біля поручнів, затамувавши дихання. Линва йде під воду, гнучко, зміїсто, ніби навіки ховається в стрімкому потоці ріки.

Самсонов виринає. Ковтнув повітря і знову зник. Ще раз з’явився, затримався довше. Блідий, мертвотно білий, як мрець. Тільки очі горять вперто й затято. Він зараз на дистанції, він рветься до фінішу, і ніщо вже не затримає його.

— Що там, Ільку? — схиляється нижче професор Крутояр.

— Зараз… — прохрипів Самсонов і знову смагляве тіло, блиснувши в сонячних променях, осіло під корпусом корабля.

Це вже стає нестерпним. Боже, коли ж він нарешті скінчить рубати ті ліани? Крутояр раз по раз піднімає очі, вдивляється в далечінь. Індіяни вже недалеко, онде дві піроги вирвалися наперед і, бурунячи воду, наближаються до “Голіафа”. Чітко вирізняється висока постать на передньому човні, гордовита, зібрана, міцна.

Самсонов тим часом, випірнувши на поверхню, втомлено чіпляється за борт “Голіафа”, кілька секунд відпочиває, стріпує чубом і знову занурюється.

Піроги виростають, ближчають, чути безладне ґелґотіння, верескливі крики. Веслярі, стоячи на одному коліні, гребуть широко, з упертим завзяттям. Страхітливе змагання життя й смерті, двобій відчаю і жорстокості.

— Сільвестер!.. Заводь мотор!.. — хапається капітан Пабло.

— Не смійте! — гнівно обриває його Крутояр. — Ви хочете розтяти Самсонова навпіл?

— Свята мадонна! Що ви кажете!.. Сільвестер тільки приготується…

— Ні кроку звідси! — гримить владний, тремтливий голос Крутояра. — Доки Самсонов не випірне нагору…

— Тягніть! — кричить раптом капітан Пабло. З виразу Ількового обличчя, чи, може, просто з якогось дива, він уже збагнув, що корабель врятовано. Сам хапається за линву і разом з Сільвестером буквально викидає Самсонова на палубу, мов рибу, впійману на гак.

Сільвестер біжить у трюм. Мотор реве радісно, переможно, наче сповіщаючи своїм гуркотом усю навколишню сельву про перемогу молодого сеньйора Самсонова. За кормою білим горбом встає пінистий бурун.

— Ура! — вигукує Олесь.

“Голіаф” набирає швидкість, хвиля за кормою котиться назад, поволі вигладжуючись, розгортаючись віялом на всю широчінь ріки. Онде вона докотилась до перших пірог, гойднула їх рвучко. Індіяни, вчепившись за борти, попадали на дно. Декотрі вимахують списами, щось гукають погрозливо.

— Молодчина, Ілля Григоровичу, — ледве переводячи дух, каже Крутояр.

Бунч, осяяний невластивою йому добрістю, міцно обнімає Самсонова за плечі. Олесь зачарованими очима дивиться на свого старшого друга.

— Я вже думав, кінець, — зізнається Самсонов. — Почав рубати, а вода зносить. Мачете тупий. Нічого не видно.

— Ви, як людина-амфібія, — говорить Бунч, розщедрившись на доброзичливий комплімент. — Бєляєвський Іхтіандр і той би не впорався з такою справою.

— Коли б припекло, то впорався б, — жартом відмагається Самсонов.

— Справді, припекло!.. Хай йому грець!

— Ходімте в трюм!

У трюмі Крутояр перший витягує цигарки, пригощає Бунча. Усі сидять мовчки, ніби позбулися сил від хвилювання. Крутоярові раптом стає нестерпно важко на душі. Він ніби знову переживає подію, яка допіру мало не скінчилася страшним лихом. Власне, чому лихом? Невже ж це могло статися? В Крутояровій свідомості зринають різні думки, припущення, здогадки, він намагається осягнути зміст минулої події, і чим більше заглиблюється в неї, тим виразніше йому здається, що справа ця не випадкова. Хтось послав затурканих, озвірілих індіян, чиясь підступна рука скаламутила їхні душі.

• Предыдущая
• 12/54
• Следующая