Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич - Страница 35

• Предыдущая
• 35/50
• Следующая

— Федю, що з тобою? Чому ти такий сумний? — турботливо спитав Ніанг.

Якусь мить Кудряш вагався. Розповісти про все Ніангові — про свої сумніви, роздуми, вагання? Звичайно ж, він вірить Ніангові, як самому собі. На каравелі, крім нього, нема більше друзів.

І Федя розповів.

— Уявляєш, що буде, коли не я, а Гуго виявиться правим?

— Ні, цього не буде, ось побачиш. Стривай, Федю, зачекай!

Ніанг кудись побіг і повернувся з кухлем води. Обличчя його було урочисте й серйозне. Набравши повен рот води, він підняв руки догори. Притопуючи босими ногами й ритмічно похитуючи тулубом, Ніанг закружляв у якомусь дивному танці. Федя не розумів: що він робить? Ось темп танцю став усе швидший і швидший. Зненацька Ніанг зупинився і один за одним тричі випустив фонтанчиками воду з рота. Відтак він присів і, напівзаплющивши очі, щось швидко-швидко зашепотів.

— Я викликав дощ, — підвівся Ніанг. — Так завжди робив шаман у нашому селі.

— Дощ? Навіщо він тобі?

— Коли йде дощ, дме вітер. А вітер принесе хмари, а хмари — бурю! І ти переможеш, Федю! — Трохи помовчавши, Ніанг зізнався: — Я дуже боюся бурі… Буря — це страшно, ой, як страшно! Але ж мені вельми хочеться, щоб збулося твоє передбачення…

Федю дуже зворушило Ніангове бажання допомогти, і він не став переконувати хлопчика, що то все дурниця — шаманські обряди, заклинання. Він тільки мовчки потиснув руку Ніангові.

…Минула година, друга. Океан був спокійний. У Феді, як і раніше, було журно й тривожно на душі. Хлоп'ята стояли біля борту і дивились, як над поверхнею спокійної зеленкуватої води здіймались у повітря летючі риби. Ось злетіла одна, за нею друга… А ось уже ціла зграйка синюватих летючих риб промчала біля самої каравели.

Повз хлопчиків ло носової надбудови пройшов Доменіко, і скоро почувся його голос:

— Сеньйоре Гуго, вас кличе до себе дон Дієго!

Скоро з'явився алхімік. Проходячи повз Федю, він кинув уїдливо:

— Де ж твоя буря, чужоземцю? — і з виглядом переможця сховався в каюті капітана.

Ніанг смикнув Федю за рукав.

— Дивись, дивись! — радісно вигукнув він. — Та не туди! Он бачиш?

Тепер і Федя помітив на горизонті невеликі прозорі пір'їсті хмари, відчув, як в обличчя йому дихнув легенький вітерець. З кожною секундою він усе сильнішав. Паруси розправились, напнулись, і каравела рушила з місця.

— Це ж буря! Буря! — загукав Ніанг. — Ми перемогли! Ми перемогли Гуго!

Але Федя боявся радіти. Можливо, це просто шквал? Налетить, і за годину знову затихне…

Та скоро в природі все змінилось. Небо набуло червонувато-оранжевого відтінку. Вітер подужчав, зашумів, засвистів у снастях. Заходили високі круті хвилі з білястими гребенями. Міріади бризок полетіли на каравелу. Федя й Ніанг одразу стали мокрими з голови до ніг.

На сході все вище й вище громадились важкі зловісні хмари. Ось вони вже заволокли все небо. Посіріло. Настали сутінки, наче ввечері. Стріли блискавиць полоснули по небу, загримів грім, мов гігантська артилерійська канонада. Почався ливень…

Забігали стривожені матроси. З наказу Дієго вони кинулись по вантах прибирати вітрила, але змушені були відступити. Каравелу кидало то на правий, то на лівий борт. Часом здавалося: ще мить-друга, і вона, втративши стійкість, перекинеться догори дном.

Капітан, вимахуючи палицею, щось кричав. Кілька матросів, і серед них Педро, знову видерлись по вантах. У Феді завмирало серце, коли він дивився на відчайдушних сміливців. Один хибний крок, неправильний рух і — неминуча смерть. Якимось чудом матросам вдалося видертись на реї. Та це був тільки початок. Тепер їм належало зробити найважче — прибрати вітрила… Оскаженілі вітрила виривалися з рук, намагалися скинути матросів униз, на палубу або в хвилі розлюченого океану.

Поєдинок людей з розлюченою стихією йшов не на життя, а на смерть. Там, нагорі, всі розуміли, що зараз від них залежала доля каравели і дорога кожна мить, кожна секунда. Найменше зволікання загрожувало загибеллю. На довершення всього вітер, ніби знущаючись з безпорадності людей, щохвилини змінював напрямок, налітаючи на каравелу з різних боків-то з заходу, то з півночі, то з південного заходу. Вітрила оглушливо лопотіли, тріпалися. Тривожно скрипіли щогли. Горішнє вітрило раптом роздерло на клапті…І все ж матросам пощастило вийти переможцями і прибрати вітрила. Це було вчасно. Тепер океан був схожий на киплячий казан. На палубу ринули оскаженілі хвилі. Клекочучі, спінені потоки води змили за борт клітку з собаками, щити, які відгороджували вогнище.

Хлоп'ята, вхопившись за руки і балансуючи на хиткій палубі, кинулись до каюти. Кожен крок потребував неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, перехоплював подих. Коли каюта була зовсім поряд, багатопудова зеленава хвиля накрила хлопчиків, збила з ніг, закружляла і потягла. «Усе, кінець!» — з жахом подумав Федя. На щастя, на шляху виявився баркас. Коли б не він, хлопців напевно б змило за борт.

Як тільки-но зринула хвиля, чиясь дужа рука схопила Федю за сорочку. Він побачив перед собою Адальберто. Той щось кричав, але голос його тонув у ревищі бурі. Адальберто стрімко кинувся до люка, відчинив його і штовхнув хлопчиків у трюм.

Розхитуючись на гаку, ліхтар тьмяно освітлював то одну, то другу частину трюма. Шпангоути погрозливо поскрипували. Здавалося, вони не витримають ударів хвиль, і судно ось-ось розвалиться на частини.

Не встигли хлоп'ята опам'ятатись, як у трюм стрімголов ввалився Луїс.

— Ох-ох-ох! — застогнав він. — Кінець світу, ваша високість! Ще не бачив такого шторму. Що там діється нагорі! Пекло, справжнісіньке пекло! Руль пошкодило, а Габріеля так стукнуло об щоглу, що…

Слова Луїса потонули в страхітливому гулі. Сильний поштовх потряс каравелу, зловісно затріщала обшивка. Барило, на якому примостився Федя, вилетіло з-під нього і збило з ніг конопатника.

— Кінець, тонемо! — заверещав Луїс і, скочивши на ноги, кинувся вгору по трапу.

Новий поштовх — Луїс зірвався. Охаючи і потираючи забитий бік, конопатник жалібно заголосив:

— Який же я дурень! Казала мені мати: «Зостанься, не їдь, хіба тобі погано в дона Гарсіласо?» Так ні, не послухав, розбагатіти захотів. Тепер буду на дні морському акул годувати…

Знову відчинився люк. З потоком води з'явився Доменіко. Побачивши Луїса, він розлютувався.

— Якого дідька тут стовбичиш?! Тебе навіщо послали в трюм? Обшивку оглянути, а ти тут теревені розводиш. Ходімо! — і Доменіко, знявши ліхтар, став пробиратися до носа. За ним, тримаючись за перегородки, нехотя поплівся Луїс.

Час від часу вони спинялися і прислухались.

— Щілина! — раптом тривожно вигукнув Доменіко. — Щілина!

Крізь тріщину в обшивці стрімко надходила вода. Доменіко й Луїс намагалися законопатити щілину. їм допомагали Федя й Ніанг. Проте вода, хоч і повільно, продовжувала прибувати. Плавали, погойдуючись, якісь ящики, ганчір'я, чиїсь старі черевики…

Небезпека подесятерила сили, і щілину врешті-решт удалося затулити.

— Ви, герцог, побудьте тут, прислухайтесь, — промовив Доменіко, — а ми з Тюленем подамось нагору.

Тільки тепер Федя відчув, що остаточно вибився із сил. Паморочилось у голові, підступала нудота, нило в спині.

А шторм не затихав, і Кудряшеві здавалося, що цьому кошмарові не буде кінця.

Буря шаленіла всю ніч. Тільки на світанні шторм нарешті затих. Змучений і виснажений, Федя піднявся на палубу. Тепер каравелу важко було впізнати. На щоглах зламало декілька рей. Більше за всіх постраждала грот-щогла. Ураганний вітер зірвав грот-стеньгу і грот-брам-стеньгу, пошматував ванти. Сумний вигляд мала кормова надбудова. На ній знесло перила, кормовий ліхтар… Дві гармати зникли безслідно, і там, де вони стояли, в борту зяяли здоровенні діри. Дісталося й акростолю: різьблену фігуру Нептуна розкололо навпіл.

Поволі розвіялись хмари, і на небі знову засяяло сонце. Тільки мертва хвиля нагадувала про недавній шторм.

• Предыдущая
• 35/50
• Следующая