Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/50
• Следующая

Дієго різко підвівся з-за столу.

— Дайте і мені! — заревів він. Федя, не розуміючи, простяг коробку:

— Будь ласка… Беріть. І ви, Луїсе, і ви, Доменіко…

Дієго схопив цілу жменю, за ним кинулись Луїс, Доменіко й алхімік. Відштовхуючи один одного, вони тремтячими пальцями миттю розхапали леденщ та поховали їх до кишень.

— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддасте діаманти?

Тільки тепер Федя зрозумів, що капітан і всі присутні сприйняли цукерки за коштовності.

Якимсь чудом на дні коробки залишилось декілька леденців. Федя поклав їх у рот, хрумкнув зубами. Очі у всіх округлились.

— Навіщо ти їси каміння? — отетерів Ніанг.

— Яке ж це каміння! — зареготав Кудряш. — Ти спробуй сам!

Ніанг боязко поклав у рот один леденець, потім другий, поворушив язиком, і обличчя його розпливлося в радісній усмішці, його приклад наслідували й інші. Голосно сопучи, вони з зосередженим виглядом, наче здійснюючи якийсь таємничий обряд, смоктали цукерки. Першим розправився з леденцями Луїс.

— Ще б трохи, ваша високість, таких солодких камінців, — благально подивився він на Федю.

Але той тільки розвів руками: цукерок більше не було.

До каюти зайшов Адальберто. Капітан зустрів його запитанням:

— Ну, що там? Нема вітру? Адальберто безнадійно махнув рукою.

— Боюсь, чи не попали ми в зону екваторіальних штилів. Тут можна застряти надовго… Про всяк випадок я наказав бути всім напоготові, може, виберемося з цього клятого місця.

— Правильно, — схвалив Дієго і без усякого переходу сказав: — Коли б ти знав, як пригостив нас герцог! Ти багато втратив. Он Луїс, той нюхом відчув…

— Авжеж, сеньйоре Дієго, — жваво підхопив Луїс, — добре попоїсти я люблю.

— Тобі вола дай, ти сам його стріскаєш, ще й добавки попросиш, — глузливо промовив Доменіко. — Пам'ятаєте, доне Дієго, як біля Канарських островів ми закинули сіть і спіймали здоровенну камбалу? Тоді Луїс не встав, доки не прикінчив ту камбалу. — Він зареготав. — її б на десятьох вистачило, а він один упорався!

— Ага, — буркнув капітан, — я тоді ще мав розмову з Луїсом.

Конопатник зашморгав носом.

— Авжеж, було таке, сеньйоре Дієго. Ви тоді зі мною добре поговорили… Цілий тиждень на животі спав, не міг на спину перевернутись… Та тільки дуже вже смачна камбала попалась, не помітив, як і з'їв її…

— А скажи, Луїсе, — озвався капітан, — якщо я накажу боцманові видати тобі солонини… Ну, хоч би піварроби, з'їси за один раз?

Луїс важко зітхнув, лупнув маленькими очицями і благально промовив:

— Буду щиро вдячний", сеньйоре Дієго, зробіть таку ласку… — він поплескав себе по животі.— Хе-хе, сюди не те що піварроби, ціла арроба ввійде! Ще й для винця містечко знайдеться…

«Що він говорить? — жахнувся Федя. — Арроба — це ж дванадцять з половиною кілограмів!»

— Ще як був я в дона Гарсіласо, — згадував Луїс, — так він не раз бився об заклад зі знатними кабальєро, що я, не встаючи, з'їм казан ольї з бараниною. А в казані було рівно три чверті арроби… Ще й бурдюк вина — чотири ассумбари — випивав після цього. Дон Гарсіласо завжди вигравав на моєму животі…

— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — Чотири ассумбари — відро вина! Мула з ніг звалить! — Він повернувся до Адальберто. — Що, може, зіграємо в кості? А то, бачу, Гуго щось пісний став. Я таки добре почистив його гаманець!

Пілот відмовився.

— Що ж, доведеться нам продовжувати, Гуго.

Алхімік роблено всміхнувся і неохоче сів у крісло. З усього було видно, що грати він не мав ні найменшого бажання.

Адальберто підсів до хлоп'ят. Якийсь час він стежив, як Федя пояснює правила гри в шахи Ніангові, а потім вони вдвох з Кудряшем зіграли три партії. Усі три пілот виграв. Четверту партію Федя грав дуже обережно. Не втрачав пильності і Адальберто. Заклавши руки за спину, він ходив туди й сюди по каюті.

— Що це? — раптом спинився Адальберто біля барометра.

Капітан повернув голову. Незнайомий предмет привернув загальну увагу. Всі стовпились біля загадкової коробки, намагаючись дізнатися, що це і для чого.

Бажаючи пояснити будову барометра, Федя зняв його із стіни і ахнув: тиск падав.

— Шторм! Наближається шторм! — вигукнув Кудряш.

— Глузуєш із нас, чужоземцю! — проскрипів Гуго. Він уперто уникав називати Федю герцогом. — Жодна розумна людина не повірить у твої байки… Де ж це бачено, щоб якась жалюгідна коробка могла вгадувати погоду?! Розташування зірок передбачає штиль ще на тиждень. Ми не такі наївні, як ти гадаєш! Може, Луїс чи Доменіко й повірять тобі, але я… — Гуго гордо стукнув себе в груди. — Мене тобі не вдасться обдурити!

— Стривай, — спинив алхіміка капітан, — давай розберемося. — Але Гуго вже скипів.

— Я його бачу наскрізь! — верескнув він. — Це хитрий досвідчений чарівник! йому… йому п'ять тисяч років!

Луїс і Доменіко тільки лупали очима, Адальберто розсміявся.

— П'ять тисяч років… Чи не замало це для хитрого й досвідченого чарівника, шановний докторе?

Тепер Гуго напав на Адальберто.

— Ти єретик! — закричав він. — Ти злигався з чародієм, бачу по очах.

— Доне Дієго, — спокійно промовив Адальберто, — шкода, але мені здається, що в бідолахи доктора не всі дома.

— Це в тебе не всі дома! — гнівно вигукнув Гуго і, хрьопнувши дверима, вибіг із каюти.

Федя був щиро вдячний пілотові: добру дав відповідь алхімікові. Але чому мовчав капітан? Невже він повірив у слова Гуго?

Тим часом Дієго, кульгаючи, пройшовся по каюті.

— Звісно, герцог, Гуго вас зненавидів після того, як ви посадили його в калюжу з бальзамом Галена. Я переконався, що ви не по роках освічений… Але ж Гуго… Гуго доктор, алхімік і астролог, на гороскопах добре розуміється… Одне слово, задали ви мені таку загадку, що не знаю, кому й вірити… — капітан нервово затарабанив пальцями по краю стола.

Задумався і Федя. Ну як їм докажеш, що барометр не обманює? Врешті Дієго сказав:

— Доменіко, подивись, що там на обрії. Підіймись на спостережний майданчик.

Матрос кинувся виконувати наказ. Було чути, як по дошках палуби зашльопали його босі ноги. За кілька хвилин Доменіко, відсапуючись, уже доповідав:

— На небі ні хмарини… Море спокійне…

— Гаразд, — капітан повернувся до Адальберто — А ти як вважаєш? Яка твоя думка?

Пілот помовчав.

— Сьогодні вночі я визначав широту й довготу і бачив навколо місяця коло… А кінці хмар — наче котячі хвости. Це вірна ознака негоди… А втім, хто його зна? Не завжди прикмети підтверджуються… Гадаю, нам ліпше підготуватись і зарифити вітрила.

— То, виходить, по-твоєму, що герцог має рацію? Тоді треба дати наказ матросам…

Хоча стривай. А раптом виявиться, що правий Гуго, і ми тільки даремно будемо марудитися з вітрилами? — Дієго посміхнувся і підійшов до клітки з папугою. — Здається, Лоренсо, я знайшов вихід! Покладусь на фортуну. Ану, лишень, Доменіко, кинь кості.

Федя знизав плечима: в таку хвилину капітан грає в кості?

— Скільки там у тебе випало? — спитав Дієго.

— На одній шість, на другій чотири, на третій два… Всього… всього дванадцять.

— Так. Тепер ти, Тюленю, кинь. Луїс кинув кості.

— Скільки в тебе?

— Тринадцять, сеньйоре Дієго.

— Точно тринадцять?

— Авжеж, я лічити вмію.

— Значить, чортова дюжина? — Дієго поквапливо підійшов до столу. — Фортуна зводила схилити чашу терезів на користь Гуго, — мовив він незаперечним тоном.

Кудряш здивовано подивився на капітана.

— Все просто, — пояснив той. — Я загадав: якщо Доменіко, кидаючи кості, набере більше очок, то правий Гуго, якщо ж навпаки — більше в Луїса, я готую каравелу до шторму. Як бачите, Луїс набрав тринадцять очок, а Доменіко лише дванадцять, але й немовляті ясно, що не можна робити ставку на нещасливе число.

На хвилину Федя навіть розгубився. Важко сказати, що більше вразило хлопчика — забобонність капітана чи та дивна легковажність, з якою він, поклавшись на волю сліпого випадку, розв'язав питання.

• Предыдущая
• 33/50
• Следующая