Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич - Страница 28

• Предыдущая
• 28/50
• Следующая

В метушні, що зчинилася, заїло линви, на яких спускали баркаси, і вони застряли десь за півметра від води.

А тим часом на галері скористались із штилю, що настав. Зник білий прапор. Піднялися й опустились у воду весла, і галера рушила вперед.

Побачивши, що досі не спущені баркаси, Дієго, кульгаючи, побіг униз і віч-на-віч зіткнувся з Федею й Ніангом.

— Як? Ви тут, герцог? — вражено спитав він. — Піддаєте себе такій небезпеці? Попрошу вас негайно піти до каюти!

Зайшовши до каюти, хлопці остовпіли. Перед скринею, куди вранці Федя поклав рюкзак, навпочіпки сидів Гуго і цвяхом длубався в замку. Це так обурило Кудряша, що він не міг промовити і слова. А Гуго, забачивши хлопчиків, спокійнісінько підвівся. Стуливши тонкі губи, він з неприхованою зневагою глянув на Федю і вийшов, демонстративно хрьопнувши дверима, та так, що загойдалось і ледве не впало венеціанське дзеркало.

Тільки тепер Федя отямився і дав волю своїм почуттям.

— Бачив цього злодюгу клятого? — вигукнув він. — Хотів рюкзак украсти! Спізнись я на п'ять хвилин, і він відімкнув би замок.

— А ти розкажи про все сеньйорові Діего, — порадив Ніанг.

— О ні, друже, ще рано.

— Чому ж рано? — здивувався Ніанг.

— Зрозумій, він і Педро готують змову! І Федя швидко розповів про все, що почув у каюті Гуго.

В очах Ніанга промайнув неприхований страх.

— Федю, вони ж уб'ють тебе! — прошепотів він.

— Ну. це ще ми побачимо! Треба їх вивести на чисту воду, — сміливо заявив Кудряш, хоч у самого на душі було нелегко. Що не кажи, а Педро й Гуго — вороги підступні і небезпечні.

«Чого ми варті з Ніангом проти них? Вони ж дорослі люди, а ми всього тільки Хлопчиська… — тоскно подумав Федя і тут же підбадьорив себе — Одначе не розкисати. Треба триматись».

— Нам з тобою, Ніанг, потрібно пильно стежити за ними, особливо за дверима носової надбудови. Якщо раптом ти перший помітиш знак, одразу ж скажи мені. А знак потихеньку зітри. Не забув, який він?

Ніанг кивнув головою. Федя дістав авторучку і про всяк випадок намалював астральний знак Риби, про який говорив алхімік.

— Тільки врахуй, — додав Кудряш, — ні в якому разі не подавай вигляду, що ми з тобою знаємо про змову. Ні в Гуго, ні в Педро не повинно бути підозри, що ми стежимо за ними. Я ще не встиг перевірити, але, можливо, вони мають спільників…

Згори долетів розлючений голос капітана:

—Іржавий якір вам у бік, йолопи! Що ви робите? Дурило боцман стільки людей насадив, що, чого доброго, потонуть! А гребуть як? Як покійники! Того й дивись, вислизне здобич!

Федя не витримав і кинувся до дверей. За той час, поки він розмовляв з Ніангом, галера встигла відійти на досить значну відстань, її переслідували два баркаси, спущені з «Улюбленця Нептуна». Обидва були вщерть набиті людьми, так що борти ледве підносились над водою. Перевантажені баркаси втратили хідкість і рухались повільно.

Почувся гарматний залп. То з галери стріляли по баркасах. Цього разу артилеристи галери не промахнулись. Ядро врізалось у середину баркаса, і він, розчахнувшись навпіл, пішов на дно. Почулися зойки, прокльони, крики про допомогу.

Друге ядро впало десь за метр від баркаса, на носі якого стояв Луїс, що вирушив по легку, як йому здавалося, здобич. Баркас накренився на лівий борт і простодушний шукач пригод, що вже приготував було кишені на голландське золото, вирячивши очі і дико скрикнувши, плюхнувся в воду. Несподівана ванна миттю протверезила Луїса. Від його войовничого запалу не лишилося й сліду. Тепер Луїсові було вже не до голландських коштовностей. Він відчайдушно молотив руками по воді.

— Рятуйте! Тут акули! — сповненим жаху голосом кричав Луїс.

Чиясь рука схопила його за чуба, і наляканий до смерті конопатник опинився в баркасі.

Знову залп, і двоє ядер перепинили шлях баркасові.

— Назад! Назад! — тіпаючись від жаху, заволав Луїс.

Інші матроси перелякались не менше його. Мало не силоміць вони примусили боцмана повернути назад і кинули на волю долі своїх товаришів із затонулого баркаса.

Повз Федю по трапу промчав капітан. Обличчя його побіліло від злості, права щока нервово пересмикувалась. Кудряш мимоволі відсахнувся, та Дієго чи то не помітив його, чи йому просто було не до хлоп'ят. Побачивши гнівного капітана, всі, хто був на палубі з матросів, поквапливо розступились. Дієго, кульгаючи, підбіг до борту.

— Назад, назад, мерзотники! — крикнув він, перегнувшись через борт і вимахуючи пістолем. — Перестріляю всіх! — І, бажаючи показати, що це, далебі, не просто погроза, натиснув на курок. Гримнув постріл.

Замелькали весла, і баркас розвернувся, але переможних криків і вигуків уже не було чути..

…А тим часом день хилився до кінця. Багряне коло сонця повільно опускалося за обрій. Останні промені його забарвили в химерний пурпурний колір і небо, і море. Непомітно підкралися тропічні сутінки, і на небі заблимали перші зорі. Галера все віддалялась і віддалялась. Ось уже її обриси втратили чіткість, а невдовзі вона й зовсім розтанула в нічній пітьмі, що окутала океан…

Вернувся баркас. Капітан шаленів від люті. Перш за все перепало боцманові, влетіло й Луїсу, Альфонсо і всім, хто потрапив під руку. Збивши свій гнів, Дієго зачинився в каюті і нікого до себе не пускав.

Пригнічені невдачею матроси, намагаючись не дивитись один одному в вічі, похмуро розбрелись по каравелі. Ніхто на «Улюбленці Нептуна», починаючи від останнього матроса і закінчуючи капітаном, не чекав такої розв'язки. Здобич, що вже, здавалось, була в руках, вислизнула з-під самісінького носа. Мало того: втонуло шість чоловік, і втратили баркас. Тільки один Адальберто поводився так, наче нічого й не сталося. З його наказу згорнули вітрила і засвітили ліхтарі на носі, на кормі і на грот-щоглі. Спробували стати на якір, але дна не дістали. Тоді поставили плавучий якір. Незабаром каравела поринула в сон, і тільки через кожні півгодини над океаном дзвеніла ринда. То відбивав склянки вахтенний матрос, що стояв біля ампольєтів — піщаних годинників.

Зрідка чулися сплески невидимих риб. Повний місяць проклав по океану сріблясто-білу доріжку. На обрії різко вимальовувалась темна лінія нічного неба.

Федя й Ніанг влаштувались на кормі. За постіль їм служив старий парус.

Ніч не принесла прохолоди. Було душно. Друзі мовчали, кожен перебував під враженням минулого дня. Кудряш спробував було заснути, та скільки не перевертався з боку на бік, сон не приходив. Знову й знову в його пам'яті зринали картини пережитого. Він думав про те, яка доля чекала б екіпаж галери, якби іспанцям удалося взяти її на абордаж. З голови не виходила погроза Дієго: не милувати нікого. А на галері ж були жінка, діти…

Правду кажучи, Федя щиро радів, що галера щасливо втекла від «Улюбленця Нептуна». Хлопцеві страшно було навіть подумати, яка почалася б різанина. Проста випадковість— штиль, а як це допомогло екіпажеві галери! Нехитра, що там казати, річ — весла, а проти них вітрила каравели виявились безсилими.

«А що, коли б на галері стояв двигун, хай навіть малосильний? З ним не страшні ні вітер, ні штиль. Галера могла б вільно маневрувати, заходити з будь-якого борту і розстрілювати каравелу, наче мішень… Ех, сюди б мені моторну шхуну, ту, що я бачив у Ялті,— мріяв Федя. — Тоді б я показав цьому розбишаці Дієго! Та ще команду підібрати з хлопців нашого класу: Ігоря Нечипоренка, Володю Макуху, Шурка Науменка… І Ніанг був би з нами… Одного кулемета на все вистачило б. Дати б чергу — та-та-та-та, і в Дієго, цього купця-пірата, одразу б жижки затрусились, в ту ж мить попросив би пощади… І в темряві не втік би — прожектори б швидко намацали.

І туман би не допоміг. Екран радіолокатора вказав би, де причаїлись розбійники… А був би в нас підводний човен! У-у-х! Хоч би такий, як я бачив з палуби «Івана Франка»!.. Авжеж, «Іван Франко»—оце корабель! Сила!»

• Предыдущая
• 28/50
• Следующая