Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/112
• Следующая

Служниця проказала се з якоюсь ніби зловтіхою, й королева зблідла. Вона мало не крикнула від злості, та втрималась і пішла оглядати свої хороми далі. Проте в неї вже не було ні бажання до сього, ні настрою, й вона по часі відпустила збентежених служниць і приятельок і таки подалась розшукати свавільну зовицю.

Але Гримільди вже ніде не було. Подумавши трохи, спашіла й розлютована, Брунгільда пішла на протилежний кінець двору, де стояв хоромець барона Сікурда. Гримільда мов чекала тих одвідин. Коли королева рипнулася до світлиці, та півлежала на встеленому ведмедном ослоні й навіть пальцем не ворухнула до високої гості. Брунгільда була аж червона від злості.

— Може, мені вклонитися? — тихо проказала вона.

— Пощо? — відповіла Гримільда. — То є лишнє. Ми смо з тобою вже виділися сього дні.

В її голосі було ще більше зневаги, ніж там, у хоромі, й Брунгільда не могла стриматися:

— Я-м королева й жона короля Бургундії!

— Коли я повідаю тобі щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.

— Що? — крикнула Брунгільда. — Що? Гримільда кинула кудись убік:

— Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив і тебе, й твого вітця.

Королева полегшено відітхнула, з пліч їй мов гора впала, та злість од того не меншала.

— Що-с викрила мені! — зневажливо всміхнулася вона до зовиці. — Те я й сама відаю, й усі відають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мій не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твій між Сікурд?

І повагом вийшла, бо ті Гримільдині новини не становили таємниці ні для кого, й дурне дівчисько марно зажило собі ворога.

Та на тому не відбулося. Вдома Брунгільда поскаржилась чоловікові, й король якось аж ніби здригнувся від тих слів.

— Сестра твоя... — ображено закопилила губу королева.

Гунтер пильно глянув їй у вічі й перепитав:

— Більшого... не рекла нічого?

— А що?

Король промовчав і, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгільду занепокоїла його поведінка. Зо два дні вона носилася з тією тривогою, тоді таки підстерегла зовицю в темних сінях свого терема:

— Що-с мала на оці?

В сінях нікого не було, й розмова лишалася віч-на-віч. Гримільда зумисне підвищила голос:

— А те, що не єси королевою за поконом!

— Як то не єсмь?

— А так: брат мій узяв тебе одуром. Роздяг тебе не він, а мій між Сікурд. І не вельми пишайся переді мною.

Брунгільда якийсь час мовчала, й тільки чути було, як важко дихає.

— Хто повідав тобі?

— Сам Сікурд! — голосно кинула Гримільда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пішла перша з хорому. Брунгільда дивилася, як у світлі відчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичиній шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забуті картини того весняного дня, й раптовий сумнів охопив королеву.

Тоді, коли вона лежала, вибита з сідла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорні очі, в Гунтера ж вони виявилися сині... В ту мить Брунгільда не надала сьому надто великої ваги — в такому стані може що завгодно привидітись, а тепер їй аж подих перехопило.

Вона притьмом ускочила до великої світлиці, й хоч там, крім короля Гунтера, був і його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вічі:

— То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сікурд?

— Я... — не зразу й не дуже впевнено відповів король і перезирнувся з середульшим братом. — А що ти питаєш?

— Питаю, бо твоя сестра Гримільда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її між Сікурд.

Гунтер із Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхні вспокоювання ще дужче втвердили Брунгільду на думці, що їй кажуть неправду. Вона тільки повторила:

— Й Сікурд рече так.

І пішла геть, а король з братом, лишившись самі, довго мовчали. Нарешті мовчанку порушив Горват-Гернот:

— Чуєш, Гано, ти ймеш віри в Змія Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвів погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рідко, тим паче, назвав його давнім ім'ям Гано.

— Пощо питаєш?

— Питаю... — вхиливсь од відповіді середульший брат. — Речуть, буцімто Сікурд убив Змія Горянина... Віруєш у те?

Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер він уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.

— В Сікурда є меч Вотана.

— Ти віруєш у те? — знову неприємно посміхнувся середульший, і та посмішка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.

— Всі речуть так. І Сікурд рече.

— Сікурд, Сікурд... Хто видів його, той меч?

— Я-м видів, — уже не стримував роздратування король. — Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.

— Пощо махаєш?

Брат короля хотів щось відповісти, бо вже й посміхнувся так, як посміхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до світлиці, вже сповитої сутінками зимового надвечір'я, ввійшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допіру зліз із коня, бо й шапка, й корзно сивіли інеєм, і ніс йому геть почервонів од холодного вітру. Жупан стримано вклонився королеві Гунтеру, й король кивнув у відповідь.

— Із чим прийшов єси, герцоже? — спитав він готською мовою. Сватоплук відповів по-лужицькому, як говорив завжди:

— Маю вісника з возходу, — й потер померзлі щоки закоцюблою рукою. — 3 возходу, з Русі

— Що рече вісник?

— А що рече? — відповів Сватоплук. — Людність моя втікає до Русі, й у Сіврську україну, й у Деревську...

— Пощо-с не спинив їх?! — гримнув король. Сьогодні неприємності падали йому на голову, мов стиглі яблука, й тільки сього впертого жупана не вистачало.

— Гатила зустрашився єси? — крикнув королів брат. — Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тіні його?

— Й ти-с їв, Горвате, — настовбурчився жупан. — Усі смо їли його попару...

Він мав на увазі всіх тут присутніх, але не наважився сказати се й про короля.

— Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то людність і суне.

То був їхній спільний гріх — вони відкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук і цілував колись меча під городом Чернеговим. У півтемряві світлиці настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу біля дверей і не наважувався сісти. Щоб якось порятуватися від напруження, Горват-Гернот відкресав вогню й засвітив горілець на комині. Король махнув до Сватоплука:

— Сідай, коли...

Жупан сів од самих дверей.

Горват-Гернот обернув голову:

— Чув єси про золотий скіт Змія Горянина?

— Про Сікура речеш? — перепитав жупан Сватоплук, — Чув єсмь.

Вони й досі розмовляли так — брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертість Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посміхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.

— Усяке речуть... — ухильно відповів жупан і засовався на дубовій лаві. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав піт. — Усяке таке...

— Що ж речуть? — підохотив королів брат.

— Речуть, же скіт такий є, що його стачило б на...

— На що?

— На полк лугарів, — нарешті закінчив свою думку старий жупан.

Короля се вивело з себе.

— Й ти б найнявся, жупане, за той скіт? Він сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокійно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тоді вирішив не хибити душу:

— Лугарі служать тому, хто більше дає, княже. Так ведеться спокону.

Король перезирнувся з братом, і середульший спитав:

— Пішов би-с і Гатилові за такий скіт у службу? Сватоплук зітхнув:

— Гатилові... До Гатила мені путь запалася.

— Чого б то так?

— Сам відаєш...

Про те й справді всі добре знали, й чи не найкраще — той-таки Горват. То ж він підбив Сватоплука, та й не тільки Сватоплука, зламати віру Гатилові й вийти з-під його руки. Тоді багато лужичан полишили відведені їм землі й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сіврській україні, на якій колись обкришили зуби. То було вже скільки тому літ, і Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.

• Предыдущая
• 49/112
• Следующая