Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 47

• Предыдущая
• 47/112
• Следующая

Над ямою виросла могила вогкої землі, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнім поконом і діднім звичаєм племен Деревської й Сіврської україн і Лугів. А те, що відбувалося далі, було законом одноплемінців небіжчика — полян.

Тристінна хата над свіжою могилою з великим змієголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усіх боків. Кожен підходив і клав запалену головню між колоди, в човен і під човен, колоди були сухі й перекладені шарами тонких дрів та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втікати з пагорба.

Горіло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князеві Рогволодові. Поминальники сиділи довгими рядами попід горою й пили та їли, аби й небіжчикові пилося й їлося смачно на тім світі, в зеленому вирію, що його бачила сьогодні князева наречена, пили, й їли, й співали, щоб і на тому світі весело було й Рогволодові, й усім давно й недавно померлим русам, і сіврам, і деревлянам, і лугарям, які зібрали свої землі під меч полянського князя.

Й коли пішли зі страви до городу, пізнього вечора, вже проти місяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:

— Видів єси?

Той кивнув головою й зітхнув.

— Повідаєш і йому?

Велій київський болярин нічого не відповів. Але він таки сказав про все Богданові, коли по трьох тижнях, узявши з чернегівського князя Божівоя клятву на мечі, що той сполчив рать свою проти знахабнілих племен весі та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.

— Княже, — сказав велій болярин, — спалили... Ясновиду.

Богдан нічого не відказав Бориславові, тільки страшенно зблід і неначе закам'янів. Болярин, пригнувшись, вийшов, а він просидів у своїй красній київській світлиці до самого вечора, вранці ж наказав старому конюшому сідлати коні. Вони вдвох, як і чотирнадцять тому літ, їздили до маленького села під Нежинню й повернулися тільки третього дні. Та стара бабця, що колись так неприязно зустріла його, була, як і тоді, зла, ще, може, й лютіша, але розповіла Богданові все.

Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Він досі й на думці не мав, що людина здатна так довго любити іншу людину, навіть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповідь стариці. Великий князь уперше довідався про те, що сини Ясновиди перейшли під готів-алеманів. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усіх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому літ.

І ще хотіла спокутувати провину синів своїх власним життям.

— Де є дочка її? — глухо спитав старицю князь, і та засичала йому в вічі:

— Не вузьмеш! Рунки куці! Замунж повели княжну!..

Князь їхав, попустивши повіддя, й думав про те, що страшніше: провина синів чи материна покута. Тоді намагавсь уявити собі смерть Ясновиди й не міг, бо в полян звичаю сього не було.

Й уперше по-справжньому засумнівався в тому, чиї ліпші кумири...

Після похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велію, разом із братом своїм князем Володом перейшов Дунай і заглибився на п'ятсот стадій у грецькі землі Полунічної Фракії. Десь тут помер старий Великий князь, і молодий мусив продовжити почату ним війну. Й у городі Маркіанополі його перестріли сли грецького імператора Плінф і Діонісій.

Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволікали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плінфа, киваючи на золоті номизми, дорогоцінні чаші та коштовне оружжя, складене перед ним:

— Скільки є то?

— Триста й п'ятдесят літр, господарю, — відповів Плінф по-руському.

Він був родом русин, звався колись Планком і за роки служби грецькому імператорові ще не забув материної мови. Богдан, презирливо посміхнувшись, одказав:

— Добре. Але то є за півліта.

— Як! — здивувався Плінф. — За ціле літо є, господарю! Так смо платили дідові твоєму Рогу ще з літа божого 412-го.

— Так сте платили досі Тепер платити-ймете вдвічі — сімсот літр. І так буде.

Планко-Плінф добре знав се слово — так буде — й мовчки перезирнувся з Діонісієм. Але той нічого не второпав, бо розмовляли по-русинському.

Вони вдвох пошепталися, й Плінф сказав Гатилові:

— Не маємо волості такої від імператора, господарю.

— Тоді їдьте й речіть своєму імператорові мою волю.

Я пожду.

Й знову посміхнувся, й усі князі та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же від того сміху зробилося моторошно.

Того-таки дня, не гаючись ані години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтішну новину. Й за місяць у стан до Богдана Гатила прибули нові сли: сенатор Теодосій та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довідавшись із чим вони приїхали, навіть не говорив з ними. Він наказав рушати додому. Теодосія взяв із собою, Теодул же двома галерами подався морем, приєднавшись до Гатилового воїнства аж у Березані, яку греки називали Одіссом.[11]

Відтепер Візантія мала платити Русі по сімсот літр золота — вдвічі більше, ніж за Рогволода. 

Здолавши сірійських церковників та патріарха Несторія, Константинополь ожив. І зачувся в палатах царських голос імператриці Євдоксії, й пішли за нею всі книжники, й мудреці, й письмовці, була-бо дочкою афінського філософа-поганина й велії премудрості книжні еллінські знала. Й держав руку по ній вельміж константинопольський епарх Кір, кому кланялися й ктитори-купці, й поважні городяни.

В те ж літо місяця сніжного в шостий день став Кір префектом Преторії Всходу, й не було рівного йому й володарству його, й правили вони вдвох із Євдоксією-імператрицею, й ніхто не смів ректи їм слова супротиву.

Вдруге прислали вірмени слів своїх у землю Руську, просячи о поміч. І зрядив Великий князь київський Гатило рать велію, й пішли два князі полянські Божко й Красой, і дісталися кресів сполоненої персами землі Гурартської, й січа була велика з персами, й воротилися русичі, шоломами напившись гіркої води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, коні ж русинські падали від безводі й сапної язви.

Та взнали вже руські можі путь у далеку Персію, й греки вельми раді були з того.

Була пря смертна межи імператрицею Євдоксією та сестрою імператора Пульхерією. Дав одного дня імператор Теодосій жоні своїй яблуко небачене красне в дар. І мала Євдоксія при дворі друга ліпшого Павлина, й знедужав Павлин, і піднесла йому Євдоксія те яблуко. Другого дні спитав імператор жону свою:

— Де є те яблуко, котре-м дав тобі?

Й рекла Євдоксія:

— З'їла-м його.

Й схопили Євдоксію як зрадницю, бо Пульхерія знала про яблуко й сказала все своєму братові, й зіслали імператрицю в заслання в краї далекі Єрусалимські, й звалено було такоже й Кіра-префекта, й знову чувсь у хоромі царському тільки голос Пульхерії та іже з нею. А городянам було голодно й холодно, як і за Євдоксії, й которилася земля грецька, й грабували її всі, хто мав до того хотіння.

• Предыдущая
• 47/112
• Следующая