Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 41
- Предыдущая
- 41/112
- Следующая
— Прибули смо сватати доньку твою.
Граф одказав:
— Завтра.
Й більше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тоді Горват сягнув рукою дощатої неструганої підлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повідомив людям, бо всі загомоніли й тісним колом оточили сватівників, а діви, й дівки, й дівчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгільда, котра Брунгільда?
Та діви були звичайні собі діви, як і скрізь, в усіх землях, може, тільки рудіші за інших, і серед них не було якоїсь особливої, котра б вирізнялася чи то зростом, чи ж чимось іншим, і Гано поступово заспокоївсь.
Їх поселили в сусідній хижі, ще темнішій і похмурішій за першу, тут попід стінами тяглися довгі важкі ослони, між ними височів дубовий стіл, який займав майже всю світлицю, в кутку на потемнілих колодах висів помащений у біле півсаженний хрест, а під ним блимало тьмяним полум'ячком горільце.
— Хрест! — показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:
— Всі готи — хрестаті.
— Не всі, — заперечив Сікур. — Видів єсмь і нехрестатих.
Гано лише мовчав — йому належало мовчати й думати, й не тільки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирішитися його доля. Та той хрест на чорній стіні й його збентежив, і він почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовій світлиці чи не було. Але пам'ять малювала в уяві лише сиву постать у кутку й нічого більше.
— Тут і спати-ймемо? — запитав Огнян, але йому ніхто не відповів. Як на думку старших, вони б воліли переночувати десь у полі чи навіть у лісі, се похмуре городище гнітило їх, але коли вже впіймались, то мусять покладатися на своїх кумирів і терпіти до ранку.
В обід їм принесли до темної світлиці печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гіркого пива. На вечерю було те саме, хлопці попоїли, тоді наважилися вийти до своїх коней. Коні, всі четверо вкупі, сумирно хрупали сіно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вівса, та конюх буркнув:
— Завтра. — Й нічого на те не можна було сказати. Завтра — то й завтра, коли прийшов у гості, будь радий і з того, що дають, і не проси понад міру.
Хлопці повернулися до своєї хижі. Там уже горіла груба соснова скалка й освітлювала помешкання жовтим кіптявим язиком. Скалку було встромлено навкіс у зумисне для того провірчену дірочку в стіні, й ся стіна, й шмат підлоги коло неї були яскраві й незвичні проти всієї темної хати.
— Лягаймо? — спитав Огнян.
Але Гано пішов у куток, де лежали їхні речі, й сказав:
— Оружжя...
Оружжя й справді належало передивитися й перевірити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тоді, як догоріла боровиця.
Збудив їх той-таки рудочубий. Він підійшов і кожного поштрикав ратищем сулиці.
— Ей! Ауф!
Лужичі похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого від них хочуть. Першим очумався Гано — й відразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.
— Вчетверте-м гнав тоту Брунгільду, — стурбовано мовив по хвилі він, коли Руда Голова нарешті вийшов. — Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лічити?
— К добру, к добру єсть! — поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сікур пошкріб закуйовджену від спання потилицю й тільки проказав:
— Учетверте...
На його думку, к добру було б тільки тоді, коли б Гано гнався за нею тричі, але він не хотів урочити товаришеві й змовчав. Незабаром Руда Голова приніс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зітхнув, подивившись на сніданок:
— Сі люди, мабути, не потрафлять нічого инчого — одне й те саме...
Але взявся натягати цупке м'ясиво і запивав гіркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попід ложечкою, й він знав, що то не від голоду — їсти зовсім не хотілось, але мусив братися й собі до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтіли зі слабості.
У віконця, затягнені непрозорою плівкою рожевих кабанячих міхурів, линула говірка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось інше, а про наступний герць їхньої Брунгільди з нікому не відомим вандальським княжичем. Він зітхнув і тайкома поглянув на хлопців. Брати стурбовано дивилися на нього, Сікур же вдавав, ніби його ніщо не обходить, окрім холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..
Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навіть допоміг Огнянові сідлати. Що сталося з похмурим готом — було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.
— Де зратимося? — спитав він у середнього брата, який уже встиг кудись ізбігати й повернутись. — У двірці-таки?
— На лузі! — збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: — Бери готський шолом.
— Видів-си її? — схаменувся старший брат.
Горват бадьористо заторохтів:
— Стоїть, стоїть у сінях. Бери, тобі речу, готський шолом!
Сікур поліз у припасований до Гайового сідла шкіряний міх і дістав звідти важкий чорний шолом із широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський і натяг сей. Тепер межи круглим козирком і заборолом видніли тільки його сині вічі. Він поправив на грудях цупку шкіряну луску різниці, взяв сулицю й руський червлений щит і вийшов, зі стайні. Молодший брат вів йому вороного коня, віддавши повід свого Сікурові. Гано хвацьке вихопився в сідло й підняв воронця дибки — просто так, для сміливості, щоб розігрітись. Усі графові челядники й домочадці зирили тепер тільки на нього, й се вже було щось. Коло воріт стояла на білому жеребці Брунгільда, тримаючи в правиці довге ратище, а в шуйці — зелений щит. Обличчя її ховалося під заборолом, і Гано, під'їхавши, спробував розгледіти його в щілину. Звідти блиснули на нього допитливі й холодні очі. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час від стаєнь привели гнідого спокійного коня й коло ґанку всадили на нього графа.
Старий під'їхав і махнув рукою. Всі посунули з воріт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгільда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бік дівчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вічі, Ганові здалося, що повіки в Брунгільди зневажливо примружені. Його взяло на шал, він би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, і доводилося стримуватись.
У лузі біля річечки граф став і показав Ганові рукою: їдь туди. Гано смикнув повіддя й погнав у бік недалекого лісу. Брати з Сікуром теж незабаром прискакали.
— Де вона єсть? — поспитав Гано, бо дівчини на білому жеребці коло графа не було.
— В тамтому гайку, — відповів Горват. — Маєте розганятись і сходитись коло дідугана. Так він мовить.
Гано придивився. Між деревами напроти забілів кінь. Отже, коло річечки. Хлопець поправив щит на лівому лікті, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, він уп'явсь острогами коневі під ребра й стрімголов помчав.
Там, навпроти, замигтіла біла пляма Брунгільдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцеві в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком річечка ближчала й ближчала, білий кінь теж, і серце Ганові заходилося від передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної миті.
Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом — того ні він, ні хтось із поміж спостерігачів пояснити не міг, але він таки пручнувся, й жива біла блискавка Брунгільдиного жеребця просто жухнула повз нього.
Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звідки щойно вихопилася Брунгільда, він се добре знав і попустив повіддя. Серце калатало — мало не вискакувало з грудей. Коли б дівчина вцілила йому в щит, хто й зна, чим би все скінчилося, бо ж удар був просто шалений.
Вихопившись до взлісся, Гано повернув коня й глянув у бік річки. Старий граф уже підняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув:
- Предыдущая
- 41/112
- Следующая
