Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 36
- Предыдущая
- 36/112
- Следующая
Рогволод перестав хихикати. За те віче він уже багато думав і передумав — сподіватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про віче.
— Взаутра по сонці. Рікли суть старці, аби-с нікуди не сходив.
Тепер Великий князь не мав уже ні найменшого сумніву, що старці намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодові підламувались од хвилювання, ліва рука мимовільно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими літами. Князь не відповів на стриманий уклін Ждана, просто не помітив, а мусив бо помітити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старці намислили проти нього зле, й він не бачив ніякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?
Він знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука — й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тоді витяг лезо з піхов, і замахнувсь, і щосили рубонув по стовбурі яблуні. Й сумно посміхнувсь. Меч увійшов у деревину на палець, не більше, а колись же одним махом геть ізрубав би й не таке дерево. Колись, і в сьому теж було головне...
Рогволодові спала на думку дідова Смілова притча про стару яблуню та молоде черенце — й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є він. Великий князь витичівський... Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, і Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже відміряв ту стегу, що нею йде Рогволод, відміряв двома пакільчиками й тепер чекає, коли й сей путник дійде своєї міти.,
— Оружжя не лже, — сам до себе мовив князь і вирішив узавтра не чинити опору.
Та коли по сході сонця віче зібралось на городському току, по той бік засіки над кручею, Рогволод не здобувся на силі піти туди. Якби віче було хоч коло його .терема, він таки здолав би себе й вийшов, але старці обрали своїм місцем тік — щоб кожен почувавсь однаково рівним з усіма.
Рогволод лежав на критій кожушком лаві доти, поки по нього прислали вдруге.
— Мусиш іти, княже, бо віче порішить усе без тебе, — сказав один з двох нарочитих од віча старців.
І Рогволод поплентав їм услід, нещасний і геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старців і можів, чи вічем в останню мить покерували якісь інші почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зійдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тільки про сина Рогволодового віче мовби забуло, неначе княжича Єутихія й на світі не існувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонників.
Один з них напередодні вже долав сю саму путь туди й узворіт: витичівський велій болярин Ждан. А товаришем йому виділили міцного й високого дідугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою чуприни, що визміювалася з-під поруділого на сонці смушевого клобука. Очі дідугана дивилися пильно з-під кущу і ватих чорних брів, а рука міцно тримала повід.
Се був сотенний готаман лугарів-косаків, якого всі звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребці, він ані на хвилину не замовкав — або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав під ніс лише йому відомої пісні:
Те гупання не мало кінця, й Ждан сміявся — його теж брало на пісню, бо сталося так, як він хотів, і він би, може, теж заспівав, та соромився незнайомого косака, трохи соромився, незважаючи на веселу вдачу свого супутця. Прибули до городу Києвого перед заходом сонця. Ворота стояли відчинені, та двоє кремезних можів спинили їх, махнувши сулицями перед кінські морди:
— Хто єсте?
— Велій болярин витичівський і сотецький з Лугу, — відповів за обох Ждан.
— До кого їдете? До київського князя?
— Бери вище! — втрутивсь у розмову косак. — До Великого князя.
— Великий князь у Витичеві сидить, — нагадав старому один з можів.
— А так є, так, — погодився Шумило. — Той у Витичеві, а сей ще тут.
Він умисне підкреслив останні слова, й можі з сулицями розступилися. В Києвому городі теж чули про віче й теж посилали туди своїх нарочитців, але що там говорили й про що домовились — тут було невідомо.
Коли Ждан із Шумилом, пов'язавши коней біля хорому, ввійшли до світлиці, куди провів їх домажирич, Богдан з першого погляду мовив:
— Шумиле... ти єси?
— Я єсмь, Великий княже.
Й уклонився Богданові рукою до землі. Ждан зробив те саме, й Богдан стояв і дивився на них, тоді схаменувсь і собі опустив праву руку.
— Будьте в моєму домі.
Так велів звичай, і Ждан відповів:
— Спаси Біг.
Шумило дивився на Богдана й з одного, й з іншого боку, навіть головою крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не зміг стерпіти й розсміявся б, але сього дні стояв урочитий і схвильований і намагавсь приховати ту схвильованість докупи зведеними брівми.
— Не признаю, — сказав нарешті Шумило. — Не признаю. Тоді-с був такий отрокуватий, о довгім волоссі, пикатенький, а...
— Я-м признав тебе відразу, — мовив Богдан і не відав, що далі робити: чи стати, чи підійти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обійми. Й доки вагався, Шумило сам підійшов:
— А нумо ж!
І вони обнялися. Косак був міцний, наче дубовий пнисько. Він сказав:
— І не питаєш, чого ради смо прийшли?
— І не питаю, — відповів Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кінчитись. У хаті запала тиша, Ждан із Шумилом не наважувались порушити її й собі повідверталися до вікон, але нарешті велій болярин, і голови не повертаючи, сказав:
— Тоді сідлай коня.
Київський князь переступив з ноги на ногу й відповів:
— По перших півнях.
— Що ради — по перших? — здивувався Ждан.
— Так...
— А так — то й так, — сказав Шумило. — Сіно скосив єси, княже?
Богдан усміхнувся:
— За оборою стоги мої стоять.
— То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хліба та по різеню сала. — Й кинув Жданові: — Годишся, болярине?
— Годжусь.
Вони вийшли з хати надвір і подалися за обору. Коней уже завели до стайні. Богдан же сів коло відчиненого віконечка й сидів так, аж доки над городом пролунали задерикуваті голоси київських півнів. Тоді пішов до стайні й заходився сам сідлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.
Нарочиті від Витичева вже не спали.
— Чув єсмь тебе, — сказав Шумило, й у темряві було знати, що хитро всміхається. — Але хтів єсмь, аби мені хоч раз на життю Великий князь коня зазброїв.
Богдан пропустив його слова повз вуха, й усі троє посідали на коней.
До столиці вони прибули, як сонце піднялося за Дніпром на дві п'яді, й Ждан із Шумилом зрозуміли, чому він учора наполіг рушити з першими півнями. Старці, й можі, й усі, хто прибув на віче, вже повставали й невеликими купками юрмилися на току за городом, і коли троє комонників, позсідавши додолу, повели коней у руках, погляди натовпу звернулися до них. Так нарадив Шумило — позлазити з коней.
— Се велить покон, княже. Я-м уже не раз видів, як давали Великому князеві меч.
Коли до перших старців лишалося кроків із двадцять, Богдан став і торкнувся вільною рукою землі.
— Ходь ближчій, — махнув до нього маленький старчик у довгій непідперезаній сорочці.
— То є Пошогод, — шепнув Богданові Ждан. — Наш старійший старець.
Київський князь підійшов і поцілував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрідного діда. Рогволод стояв теж у самій сорочці, довгій, як і в Пошогода, лише підперезаній широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богданові пригадалася їхня остання зустріч отут, у сьому стольному городі, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипіт, і він густо зашарівся.
— Речи вже, — промовив до Рогволода старець Пошогод і потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сіпнувся:
— Зараз.
Але стояв, і дивився на браточадового сина, й мовчав. Після вчорашнього сходу в душі його зажевріла нова надія, він сподівався на гірше, вийшло ж не зовсім так, як побоювавсь, і тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихій од напруження й цікавості роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кінчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирічного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й він сказав:
- Предыдущая
- 36/112
- Следующая
