Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/112
• Следующая

А з кувачниці все те бачили Стоян із Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли біси вже перед самими ворітьми Городища, де тулилася під низькою солом'яною стріхою прокопчена й просмерджена гореним залізом сільська кувачниця.

— Гей, Глібе! — звернувся Стоян до княжого дружинника. — Що се він ради?

— Не відаю! — спересердя відмахнувся між.

— Приходив тобі в гості?

— Відунові, — ще сердитіше буркнув Гліб.

— Віду-но-ові?

Коваль стояв і дивився в досі розчинені ворота, де щойно зникли два комонники. Людота підійшов і став поряд.

— Відунові?

— Таж чув єси, — одказав Стоян, а Людоті раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.

Вони ще якийсь час кували і витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарешті не втерпів:

— А що, коли дідо Сміл відає про...

— Про кого?

Людота зітхнув, і Стоян теж зітхнув, здогадавшись.

— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!

— Що ради! — заперечив Стоян. — Ворожити. Або ж по зілля якесь приїхав.

— По зілля міг би прислати й нарочитого.

— А так...

— А ворожити?.. О що б то? — Раптом його мов осінило: — Чи не по наворот-зілля? Вуйку! Чули сте?

— Таж не глухий.

— То й що стоїте!

Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гніду зісподу.

Тим часом Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й біси з усіх дібров і ярів. Удосвіта був-таки вдома, та ледве здобувся на силі злізти додолу; його вже роби внесли в хором і поклали на м'якому ведмедні. Почалася тіпаниця, він цілісінький день прокалатавсь у постелі, нікого не бачачи й не впізнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну ніч, і ледве третього ранку князь прийшов до пам'яті й упізнав Харю Мурина, який чатував коло ліжка.

— Що тут дієш? — ледве витяг із себе Рогволод.

— Стережу.

— Що стережеш?

— Душу твою, Великий княже.

— Хай тебе чорти стережуть, — якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин відповів:

— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, і спитав Харю:

— Де є Ждан?

— Певно, вдома.

— Вдома?

— Угу. А кінь твій ноги відкидав.

— Кінь?

— Кінь.

— Пощо так?

— Хіба-с забув?

Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував підвестись, та навіть руки поворухнути не міг.

— А Ждан, речеш, удома?

— Мабути...

В князевих очах було стільки суму й стільки безпорадної немочі, що Харі Муринові стало шкода його. Він сказав:

— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе місто й жий собі красно, доки душа дихає в роті.

— Кого — його? — болісно зморщившись, перепитав Рогволод.

— Сам відаєш, княже, — тихо відповів скоморох.

Рогволод крикнув:

— Послух єси Гатилів!.. Послух!..

Від напруження й схвильованості Рогволод закашлявсь, Харя ледве відбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й ліг на ведмедно, вбігло двоє можів о мечах.

— Візьміте його... — вказав їм князь на скомороха. — В поруб... У поруб сього послуха!..

Ввійшов і Ждан і почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:

— У поруб…

Скоморох тільки дивився на князя. Все співчуття, що заполонило було його допіру, тепер геть випарувалося, й він посміхом кривив вуста на один бік і ні відбивавсь од можів, ні намагався просити о милість.

— Не діяв би-с такого, — сказав Ждан, коли можі відвели Харю до порубу. — Не діяв би-с.

У голосі його бриніла похмура неприязнь, і Рогволод одчув се.

— Й ти, болярине, руку спроти мене...

— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, — з докором і серцем проказав літній болярин, — то був би-м давно коло нього.

В старого заворушилися вуса, перш ніж він повторив:

— «Коло нього...» Всі ви сте послухи...

Того вже й Ждан знести не міг. Кинувши на Великого князя гнівний погляд, він вийшов, брязнувши довгим мечем об поріг світлиці. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увійшла роба.

— Єутихія!.. — проказав він, і молода жінка мерщій побігла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до світлиці вкотився Єутихій.

— Кликали сте, отче?

— Ходь сюди... Вклякни.

П'ятдесятирічний княжич, гладкий і рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилі зуби, що так і випирали йому з рота. Єутихій став перед батьком навколішки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до пліч, волосся. Єутихій розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тоді старий у припадку несподіваної люті відштовхнув його:

— Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа... Син устав і заглипав на батька ображеними очима:

— Чого-бо ви!.. — вуста його скривилися й оголили дірявий рот. — Молили б ся ліпше богові, а не...

— Геть!.. — закричав старий і знову розкашлявся, тоді, заспокоївшись, поманив сина: — Ходи речи можам, нехай і Ждана... Зумів єси?

— Зумів єсмь, — неохоче відповів беззубий княжич. —  У поруб.

І вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тіпати тіпавка. Нарешті з'явився між Стоїмен.

— Учинили смо, княже.

Князь одвернувся під стіну й провів рукою по тесаних колодах.

— Убили сте його?

— Ні... Ждан сам...

Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний і лихий, бо ніхто навіть не згадав, що князеві, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, він устав, накинув собі на спідню одіж корзно й заспускався крутими сходинами до підклітей. У порожній підкліті відчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.

— Тут єси? — спитав він, знадвору не міг нічого розгледіти в темному порубі. В ніс ударило застояним важким духом і пліснявою. Ніхто не відгукнувсь, але з кутка зашаруділо.

— Тут єси, речу, Ждане?

— Тут... — знехотя обізвався велій болярин.

— Пощо ж мовчиш?

— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.

— Й ти забудь, болярине.

— Що ради? — по хвилі відгукнувся Ждан, бо Рогволодові слова могли означати тільки те, що й означали. — Чого ради кинув єси отрока до сієї ями? Пусть його.

— Про себе речи.

— А я про Харю.

Рогволод закипів:

— А чи відаєш, о що совітував мені твій Харя?!

— Відаю.

— Й речеш пусть?

— Речу пусть.

— То як так?

У темряві знову заворушилося. Ждан устав і підійшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним світлом з дірки в стелі. Тепер і князь побачив його.

Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарніле князеве обличчя:

— Чуй, княже, що ректи-йму тобі, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собі. Наречи стіл Богданові. Наречи київського князя в себе місто.

Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.

— Й се ти речеш мені?

— Оддавна-м рік тобі. Єутихій до столу негоден. І се-м тобі рік. І старці се мислять. Помисль і ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се — й січи мою голову.

Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотів сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось і поготів. Тоді несподівано витяг меча з піхов і підняв над Жданом.

Ждан мовчки взяв меч і всилив його назад у піхва. Се ніби відібрало в князя останні сили, й він зіщулився й змалів. Болярин же, не дивлячись на нього, почав підійматися щаблями до світла. Князь дивився на нього й мовчав, і то був присуд, вирок самому собі, немовби відчув свою власну безсиль.

— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззаді.

— Я міг би-м і сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руці.

• Предыдущая
• 34/112
• Следующая