Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/112
• Следующая

Борислав нагадав:

— Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовиці.

— Мій біг дає жонитися тричі, — сказав Годой.

— Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.

— Не умію тебе, болярине.

— Пощо не умієш? Між її князь Вогнян роденський умер, і вона мала такоже вмерти.

Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорікнув Ясновиді за зневагу закону свого племені, та більше не смів, а може, й не хотів, бо ж поляни мали свої звичаї, й ті звичаї, на його думку, були кращі й людяніші. Пощо мусить лягати в яму разом із мертвим можем ні в чім не винна жона? Якщо колись і русичі шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалі про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, інакше-бо на світі важко жити.

Але Богдана дратувала сама присутність луганського князя. Про нього він згадував часто після того вечора, як зітнув меча з князем Джурджем. Згадував і думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю — того жадав закон крові, й Богдан нічого не мав проти, бо так діялося споконвіку, так мусить бути, доки сонце на небі світить. А коли їхні стежки перехрестилися, Джурджів родич повів себе зовсім інакше, й Богдан відчував якесь роздратування.

— Ти, княже, був єси десять літ серед хрещеного люду, — сказав Годой. Богдан поправив:

— Дев'ять.

— То не важить. Прийми Христа в душу.

— Стати гречином? — посміхнувся Богдан.

— Пощо? Можна вірувати в святу трійцю й бути русином, княже.

— То неуможне, — відповів київський володар і раптом зневажливо реготнув: — Гидка мені віра ваша!

— Пощо?

— Бо всі ви єсте роби свого бога. Ми ж віруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога... Сі на небі, а инчі — на землі: чинимо требу Божкові, бо стереже жито наше й стада наші, молимося Морані...

— То суть ідоли, княже, бо чинені з дерева.

— А ваші не із дерева? Наші, вирізані з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися наші діди й дідів діди. Ваші ж такоже деревляні, лише не стругані, а помальовані на дошці й на стінах.

— Наші добрі, — обізвався Борислав, тоді подумав і докинув: — Веселі!

Богдан теж згадав:

— Юдейські ж боги злі й мстиві.

— Біг милосердний, княже, — заперечив Годой, не помічаючи в Богданових очах іскрини.

— Злі вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякі хворощі, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв і розсипав свій народ по всій землі. Ти ж речеш — милостивий. Княже-княже...

— Юдеї суть прогнівили бога.

— Й ми гнівимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас із землі Руської?

— Наші веселі! — знову вставив Борислав і підніс полумисок меду вгору, Вишата наслідував його приклад, широко всміхаючись. Борислав допіру мовив йому, що може бути січа, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенів, і ні меча, ні навіть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, і він спокійно міг випити келих настояного меду.

Того вечора нічого страшного не відбулося, просиділи вони в накадженій сосновими скіпками світлиці далеко за північ, Богдан перестав сікатися до Годоя, й Годой, забувши свою віру, під кінець розпився й собі й почав обійматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратні січі, й похмурий, високостінний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цілу ніч віддавалися коханню будь з ким: і з патрикієм, і з грубим військарем-поганином.

— То чия віра краща? — вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. — І гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видів...

Уранці, як бувало завше після пиття, в Богдана боліла голова, й він, узявши зі ще не прибраного столу дзбан, пішов до медуші. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвіта, й мусив іти сам. І на ґанку зустрівся з Годоєм.

Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди він іде, й учорашня неприязнь розібрала його знову.

— Втікаєш, княже? — недружелюбно буркнув він.

— Треба вже...

— Випий на похмілля, тоді...

В господаревому голосі чулась неприязнь, і Годой не наважився заперечувати. Київський князь пішов до медуші, двері були замкнені, він гахнув їх поробошнем і виставив. Годой усе те бачив, і мовчав, і так само згідливо йшов за князем до світлиці, обгидженої звечора. Він би не сказав і слова про вчорашнє, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке.

— Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.

Годой мовчав, і се ще дужче дратувало Богдана, бо він знав, куди той збирався, й куди поїде зараз, і з ким бачитиметься, й про що говоритиме.

— Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш мені...

— Наш біг милостивий, княже. Так сам робив, так і нам велів.

— Що велів?

— Опрощати.

— Що?

В Годоя теж гуло в голові, та він терпляче доводив Богданові:

— Бути милостивими й любити ворогів своїх.

Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавішав. Останні слова Годоя навіть розсмішили його, й він лунко зареготав.

— Любити ворогів! Осе так! І ти віруєш у такого бога?

— Вірую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правій ланиті — підстав і ліву, бо в смиренні своєму ти будеш любий богові нашому.

— Я знаю греків, Годою, — сказав Богдан, тоді в очах йому спалахнули чорні вогники, він якийсь час ховав їх за зведеними докупи брівми, тоді пильно глянув на гостя й підвівсь. Годой занепокоєно стежив, що робитиме господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоці. Луганського князя мов пружиною підняло. Встаючи, він турнув лаву, лава гримнула на всю хату, й він вихопив меч із піхва.

Й тут Богдана мов прорвало. Він стояв і голосно реготав, а коли вгамувався, червоний і вдоволений, сказав своєму гостеві:

— Брешуть твої кумири! Брешуть! Якби вони були такі всесильні, як ти речеш, то не дали б руці твоїй витягти меч. Ударив єсмь тебе по одній ланиті — підставляй другу! Ти ж єси хрестатий! Будь милосердним і люби того, хто вдаряє тебе! Нащо ж тобі здався меч?

Годой розгублено кліпав. Такого повороту він не сподівавсь. і тепер не знав, що робити й що казати. Ліва щока палала, господар і досі реготав:

— Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правій. А я вдарив зупершу по лівій.

Годечан узяв піхво й поволі засилив меч назад.

— Хай буде так, — сказав він. — Кров зове мене до меча, а віра здержує руку.

Того дня Годой так і не зміг поїхати. Він був уже й зібрався, та біля колодязя, де косарі поїли його коней, підковзнувся на льоду й звихнув ногу. Спершу думав, що минеться, та на коня сісти не знайшов сили. Коліно йому наче задубло. Спираючись на довгий меч, князь Годой ледве дошкандибав у хором. Певно, боліло дуже, бо Годой зблід, і чоло йому вкрилося рясним холодним: потом, але з вуст не зронилось ні стогону, ні півстогону, луганський князь навіть бадьористо всміхався до Богдана, й се ніби змирило з ним київського володаря.

— Посидь у Києвому городі, княже, так їхати не личить.

Богдан звелів челядникам перенести хворого на спіднє повершя, де стояла широка піч і було тепло. Годой не заперечував, і господареві навіть здавалося, що він радий своєму зувіччу.

Гатило сам дивувався, що так раптово змінились його почуття до луганського князя.

В світлиці сиділа стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самі вічі, бо так велить покон землі Руської, але розмовляла з хворим гостем вільно й невимушене. Говори про його батьків і про спільних, не відомих Богданові родичів. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сіни, дивився, поки відчинить двері на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собі й сів подалік. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання.

• Предыдущая
• 24/112
• Следующая