Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/60
• Следующая

Космонавти оглянули ще з десяток полотен, які ілюстрували історію завоювання людиною космосу. Перед одною на перший погляд непримітною картиною друзі простояли кілька хвилин у повному мовчанні. Художник зобразив внутрішню частину другого радянського штучного супутника Землі. За прозорою стінкою контейнера видно було мордочку всесвітньо відомої Лайки. Вона дивилася з невимовною тугою на туманну кулю Землі, і з її очей котилися великі сльози…

Друзі, мов по команді, відійшли геть, не промовивши й слова. Пройшовши довгим коридором, вони стали на ескалатор, що вів до відділу абстрактного мистецтва.

— Як ви думаєте, що хотів сказати художник? — врешті обізвався Діжа.

— Хіба обов’язково розшифровувати? — якось різко відповів Горовий. — Погана людина зрозуміє погано, а хороша — добре. На мене ця картина вплинула надзвичайно сильно… І не в собаці тут справа… Собака — це символ вірності! Ідея ж картини — гинучи за Землю, зберігати їй вірність… Хіба не так?..

— Мабуть, що так, — сказав Леонід. — Що до мене, то робота ця викликала в мене приємний смуток… якийсь такий непевний, неокреслений…

— То й гаразд, — засміявся Діжа. — Бо якби смуток був чітко окреслений, то ми з тобою не пішли б на виставку, настрій би зіпсували…

Ескалатор виніс космонавтів до невеликого майданчика, від якого зал абстрактного мистецтва йшов угору ламаними лініями, нагадуючі велетенські сходи неправильної форми. Кожен східець мав калейдоскопічне забарвлення, сонячні промені відбивалися в них, розсипаючись розмаїтими іскрами на експонатах. Тут відвідувачів було менше, зате біля багатьох картин лунали сварливі голоси, запальні суперечки.

На картинах були зображені плями, кола, лінії, геометричні фігури, сплетіння найрізноманітніших форм і кольорів. Горовий охопив поглядом з десяток експонатів, кумедно розвів руками.

— Я ж казав вам, така ж історія, як і раніше! Космічна абстракція не краща від земної!.. Що ж тут розбереш, до чого підійти?

— А ми підписи читатимемо, — весело озвався Діжа. — Де цікава назва, зупинимось, подивимось і спробуємо розібратись. Ось, наприклад… «Катастрофа зорельота»… Хм, справді, катастрофа! Не розбереш, де зорельот, де космонавти, де небо! Звичайно, при зіткненні ракети з планетою буде саме ось така картина! Хаос! Тут художник вірно змалював, нічого не скажеш!..

Друзі засміялися.

— Раз таке діло, — сказав Гнатенко, — веди, Іване, далі, будь нашим екскурсоводом…

— Веду! І вдовбуватиму у ваші дубові голови ази абстрактного мистецтва!.. Ось картина «Створення світу…» Хм! Це вже компетенція духовних осіб. А втім, дивіться — сліпуча точка. Це, напевне, «атом-батько» Леметра, в усі боки мчать промені, розділюючись на світи, галактики… Нецікаво! Йдемо далі… «Смерть космонавта»… Ну, тут я пасую… Ви всі космонавти, розумійте, як хто хоче…

На полотні серед чорного мороку горіло криваве серце, пронизане голубими стрілами. Краплі крові стікали в простір і спалахували яскравими зірками. Друзі переглянулись і, знизавши плечима, знову довго дивилися на химерну картину.

— Чудесна картина! — продзвенів за спинами космонавтів жіночий голос англійською мовою. — Яка глибока філософська думка!..

— Для осла, — вихопилось у Діжі. Горовий смикнув його за руку, оглянувся. Біля них стояла молода дівчина — золотокоса, струнка, з високим чолом і блідим обличчям. Одягнена вона була в чорну блузку і малинові труси вище колін. Горовий зиркнув на її голі ноги і одвернувся. Напевне, якась розбещена панянка з викривленими смаками. Поряд з нею стара негритянка. Вона віддано і щасливо дивиться на дівчину. Мабуть, американці…

— Я нічого подібного не бачила! — вела далі дівчина. — І як здорово зроблено. Яке проникнення в психологію героя!.. Ви незгодні зі мною, панове? Я бачу на ваших обличчях вираз незадоволення.

— Для того, щоб зрозуміти психологію космонавта, — повернувся до дівчини Горовий, — треба ним бути!

Пухнасті вії дівчини піднялися, на Василя зиркнули ясно-зелені очі. В них відбилося здивування, потім захоплення. Вона сплеснула руками, ляснула негритянку по плечу.

— Джессі! Поглянь! Та це ж містер Горовий. Знаменитий космонавт! А це його друзі! Яка я рада!

Космонавти стримано поклонилися. А дівчина радісно Щебетала далі:

— Мене звати Барбара. Барбара Деніс. Я заздрила вам. Дуже заздрила. Але тепер — ні…

— Чому ж то? — іронічно запитав Діжа. — Може, перевершили нас?

— Поки що ні! — задерикувато гукнула дівчина. — Але скоро пережену!

— Можливо! Дивлячись у чому…

Діжа кинув іронічний погляд на голі ноги Барбари Деніс, покрутив носом. Стара негритянка заступила собою дівчину, строго поглянула на космонавтів.

— Міс Барбара не така, як ви про неї думаєте. Міс Барбара смілива. Вона закінчує школу космонавтів. І вже два рази водила ракети на Місяць.

Друзі здивовано подивилися на Деніс. Оця вертихвістка — космонавт? Що за дивина?

— Джессі каже правду! — озвалася Барбара. — Я водила кораблі на Місяць. Буду працювати пілотом в космічному концерні Герда. Ну, що скажете тепер, містере Горовий?..

Вона знову подивилася в його очі своїм ясно-зеленим поглядом, чекаючи відповіді.

— Космос — не рекламний щит, — сухо відповів Горовий і запнувся.

Обличчя дівчини зблідло, потім щоки залив гарячий рум’янець. В грудях Василя щось тьохнуло. На кого вона схожа? Чому так забилося серце? Кого нагадує це високе чоло, повні губи, зеленкуваті очі? Оксану! Ну, звичайно, Оксану! Ту далеку, неповторну, з дитячих років! Але ж ось вона, з’явилася перед ним ніби в казці, щоб нагадати юність! І він образив її, не бажаючи цього!

— Я запам’ятаю ваші слова, містере Горовий! — Губи Барбари дрібно тремтіли. — Наші дороги ще зійдуться!

— Навряд! — кинув Горовий, хоч вся його душа протестувала. Адже хотілося говорили цій дівчині теплі, хороші слова, а якийсь біс штовхав його на грубість.

Деніс смикнула Джессі за руку.

— Ходімо! До побачення, містере Горовий. До побачення на далекій і невідомій планеті!..

І ось вона пішла. Пішла… Горовий не бачив ні голих ніг, ні хлоп’ячих манер дівчини… То пішла Оксана, то пішла мрія, пісня, любов… Любов? Що він думає? Хіба можна отак розпускатися? Якась випадкова вертихвістка запала в душу… і перевернула все там!..

— А ви знаєте що? — раптом озвався Леонід. — Ця дівчина схожа на нашу спільну знайому…

— На кого ж? — здивувався Гнатенко.

— Ех ти, син! — докірливо сказав Леонід. — На матір твою, Оксану Іванівну!..

Діжа не стримався і єхидно підморгнув, смикнувши себе за вухо.

— Воно й не дивно! Хіба не бачите, що наш старий Василь не може очей звести з неї. Пропав хлопець! Десять років не дивився на жінок, а тепер… немов очманів! Егей, Василю! Заснув чи що? Правда, непоганий експонат? Ішов ти на побачення з абстракцією, а зустрів любов! Чи не так?

Горовий не відповів…

Герд закрив книгу, відклав її вбік, провів по палітурці долонею.

— Непогано. Непогано, — пробурмотів він, натискуючи кнопку сигналу. Двері до кабінету безшумно відчинилися, на порозі з’явився секретар Герда — молодий чоловік з лицем євнуха і улесливими очицями.

— Що накажете, містере Герд?

— Я прочитав цю книгу, Діпон. Досить цікаво. І вірогідно. Які ще є матеріали про загибель Та-іни?

— Ніяких, містере Герд. Або майже ніяких. Вчені знайшли на Марсі та на деяких астероїдах ще деякі неістотні залишки тієї культури, але вони нічого не додають до цієї розповіді…

— Ага. Дякую вам. А як ви думаєте, Діпон… Оксана Гнатенко не вигадала… мм… більшість подій?

— Безумовно, вигадала! Там в передмові написано. Але частина — правда, тобто те, що розповів Сіт.

— У передмові? Я не читаю передмов. Значить, вигадано!..

— Не все, містере Герд. Дивлячись, що вас цікавить! Може, сам задум Нура? Хи-хи! Було б непогано й у нас… на Землі… отаке влаштувати!

• Предыдущая
• 36/60
• Следующая