Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/60
• Следующая

Більшість підтримала Велику Революцію. Упродовж ста поколінь цей сміливий задум було повністю здійснено. Людина стала жити на іншій енергетичній основі. Разом з тим прийшло довголіття, розширилися можливості і запити мозку, розуму. Ідеї Вогняного Смерча торжествували. Але сам він не дожив до тих днів. Людство переселилося в простір, поступово забудувавши його великою кількістю гігантських штучних планет. Людина одержала повну свободу діяльності і розвитку. І тоді почався неймовірно бурхливий розвиток Знання.

Вдячні нащадки побудували на залишеній планеті пам’ятник Вогняному Смерчу. Він зветься Храм Великої Революції. Там поставлена його статуя. Пам’ятник височіє над пустельною планетою, як символ перемоги Розуму над ворожими силами Космосу.

Подивіться вгору. Ви бачите велику блакитну зірку? Це і є Великий Покровитель — наше центральне світило. Може, вас дивує, що воно так далеко? Річ у тім, що кордони заселеного простору відсунулися на світловий рік від планети. В сфері такого діаметра кружляють десятки тисяч штучних планет.

Голос Народженого Небом, вірніше голос мініатюрного перекладача, замовк. Ми довго мовчали — зачаровані, вражені, схвильовані. Те, що я розповів вам, Оксано, тільки блідий ескіз велетенської картини, яку намалював Народжений Небом.

Через деякий час я відчув дотик руки. Мене штовхав професор. Змовницьки підморгнувши, він прошепотів:

— Послухайте, Василю! Він тут наговорив нам про нову енергетичну основу і так далі. Я, звичайно, захоплений, радий, але…

— Що але?..

— Чи не криється в цьому небезпека особисто для нас? Га?

— Яка небезпека? Що ви вигадуєте?

— Тихо… Послухайте мене і подумайте… Вони перейшли на якусь нову енергетичну основу харчування. Значить, і методи харчування інші. А ми з вами люди, так би мовити, примітивної формації… І може виявитись, що звичайної їжі в них нема. Що тоді?

А справді, що тоді? Я відчув слушність запитання Івана Ігнатовича. Треба запитати господаря.

Але Народжений Небом вже почув нашу розмову і зацікавлено повернувся до нас.

— Що вас непокоїть? — запитав він.

Я сказав про наші сумніви.

— Наші органи живлення видозмінені. Нічого не залишилося від тваринної спадщини. Під шкірою лежить енергетичний шар, що акумулює потрібну для організму енергію в спеціальних установках. їх вистачає на все життя, починаючи від повноліття. Але ж у вас… все залишилося по-старому… Справді, що можна зробити?..

— Я так і знав, — пробурчав професор. — Серед цього благолєпія і красоти здохнеш від голоду.

Я ледве стримався від усмішки, хоч смішного в нашій ситуації було мало. Нарешті Народжений Небом після довгої паузи сказав:

— Я знаю, що треба зробити.

— Ну от і слава богу! — радісно зітхнув професор.

— Ми негайно вилетимо на планету Осяйну.

— Але ж там нікого нема. Ви ж нам про це щойно сказали, — занепокоївся Іван Ігнатович.

— Так, там люди не живуть. Там тільки ліси, тварини та підземні автоматичні копальні, які переправляють метали на штучні планети. Але не турбуйтесь. Я сподіваюся, що плоди деяких дерев будуть їстівними…

Професор почухав голову, засопів незадоволено.

— Хочеш не хочеш, а станеш вегетаріанцем. От якби м’ясця…

Народжений Небом похитав головою.

— У нас м’яса тварин вже давно не вживають. Але якщо ви хочете, то я допоможу вам.

— Ну так поїхали, бо від цих розмов у мене спазми в шлунку…

Народжений Небом встав з невидимого ложа, підійшов до голубуватого прозорого підвищення, де поблискували невідомі прилади.

— Я передам всю свою інформацію в Загальне кільце, — почули ми голос. — Потім ми вирушимо на Осяйну.

— Дозвольте узнати, — озвався професор. — Нас знову треба перетворити на… пробачте… консерви?.. Тобто перевести в стан анабіозу?

— Ні. Для внутрішніх польотів є інші апарати. Це дуже швидко.

— Ну то гайда. Куди йти?..

Народжений Небом підвів нас до невеликої чорної машини, схожої на лімузин. Ми сіли на невидимі сидіння. Стало темно. Потім спереду виникло блакитне проміння, вималювалася постать Народженого Небом. Він заспокійливо озирнувся і поклав тонку чорну руку на маленький овальний пульт…

Я чекав якогось гуркоту, наростання ваги, які мусили б супроводити політ. Нічого того не було. Жодного струсу, жодного колихання або звуку. Минуло кілька хвилин. Я почув шепотіння Івана Ігнатовича:

— Чи ми летимо, чи ні? Як вам здається?

— Та хто ж його знає? Нібито стоїмо на місці…

— Так чого ж він ще жде? Може, зіпсувалася ця таратайка?

Я звернувся до Народженого Небом з запитанням. Темна постать спереду заворушилася, почулися слова автомата-перекладача:

— Ми летимо.

— Дивно. А як же прискорення? Чому ми не відчуваємо його? Невже така мізерна швидкість?

Народжений Небом напівобернувся до нас. В голубій півтемряві я бачив, як він посміхався.

— Ви забуваєте про сотні тисяч років наукового прогресу. Ми давно позбулися тих шкідливих явищ, що супроводжували швидкий політ. Апарат, в якому ви знаходитесь, пересувається теж з необмеженою швидкістю…

— Всередині системи? — жахнувся я,

— Так.

— А метеорити, а тяжіння центрального світила?

— Не бійтеся. Ми недаремно всю історію змагаємося з Антикосмосом. Наша техніка використовує деякі сили антисвіту. Для нашого апарата сила тяжіння врівноважується антитяжінням, і він може зупинятися в першій-ліпшій точці майже миттєво, не завдаючи шкоди людям, що перебувають у ньому…

Те, що казав Народжений Небом, було неймовірним. Незбагненні сили Космосу, яких люди Землі ще зовсім мало знали, в суть яких ще тільки збиралися проникати, служили розумним істотам цієї раси, ніби покірні свійські тварини. Я не хочу применшити значення нашої земної науки, навіть думка про це не виникала в моїй свідомості. Адже наука Землі дуже швидко проникла в ядро атома, загнуздала електричну силу матерії, сягнула силою розуму в далекі світи і створила на основі переможної сили абстракції теорію відносності — цей фундамент майбутніх неймовірних відкриттів…

Я знав про це, пишався вченими рідної планети… Та все ж мій розум схилявся перед гігантськими кроками чужої цивілізації. Проте заздрості чи якогось схожого почуття в мене не виникало. Навпаки, я відчував, що більшість відкриттів того світу були б чужими для нас і поки що непотрібними, як непотрібними були б атомні реактори або електростанції скіфам чи дружинникам князя Олега…

Мої роздуми перервав Народжений Небом.

— Ви можете оглянути систему і кілька заселених штучних планет, — сказав він.

Стінки навколо нас зникли, з усіх боків чорнів безконечний простір, блимаючи холодними ліхтариками далеких світів. Це сталося так раптово, що я завмер від жаху. Хоч я і мріяв усе життя про космічні польоти, але не думав, що це станеться так швидко, несподівано і неймовірно. Десь в глибині моєї свідомості заворушилася заспокійлива думка: «А може, я сплю? Поворухнутися, розплющити очі… і все зникне…»

Я щипав себе, тер очі, але не прокидався. На моїх руках відчувалася прохолодна тканина, зроблена неземними машинами, я сидів на невидимому сидінні, а спереду темніла постать Народженого Небом — чужої людини чужого світу.

— Кошмар якийсь, — пробурмотів я несподівано.

— Ага, — підхопив професор нервовим тоном, — вам теж це здається кошмаром! Тільки навряд чи він коли-небудь закінчиться для нас. Влипли ми з вами в історію… Ви тільки гляньте, нічого навколо нема, нерви не витримують. Летиш серед Космосу, наче відьма на мітлі…

Народжений Небом, напевне, зрозумів суть нашої розмови, бо ми раптом почули голос:

— Для вас, очевидно, незвичне таке видовище. Погляньте тоді на життя кількох станцій…

Темрява Космосу зникла. Натомість ми побачили зображення зеленкуватої напівпрозорої сфери, яка швидко наближалась.

— Передача на відстані, — пояснив Народжений Небом.

• Предыдущая
• 17/60
• Следующая