Соляріс - Лем Станислав - Страница 35

• Предыдущая
• 35/47
• Следующая

— Тому, щоб ти орієнтувався… щоб знав справжній стан речей,— промовив я.

— Я тебе застерігав.

— Ти хочеш сказати, що знав…— Я мимохіть підвищив голос.

— Ні. Звичайно ж, ні. Але я вже пояснював тобі, як усе відбувається. Кожен «гість», який тут з’являється — насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого… Адама… спогадів і образів, поза якими він просто… порожній. Чим довше він з тобою, тим більше олюднюється. І набуває самостійності, до певних меж, звичайно. І через те, чим довше це триває, тим важче…

Снаут не докінчив, глянув на мене спідлоба й недбало кинув:

— Вона вже все знає?

— Так, я ж тобі сказав.

— Геть усе? І те, що вона вже раз була тут, а ти…

— Ні!

Снаут усміхнувся.

— Кельвін, послухай, якщо це настільки… Що ти, власне, збираєшся робити? Залишати станцію?

— Так.

— З нею?

— Так.

Снаут мовчав, немовби розмірковуючи над моєю відповіддю, проте в його мовчанні було ще щось… Що? Знову цей ледве чутний шерех тут, зразу ж за тонкою перегородкою. Снаут засовався на стільці.

— Чудово,— мовив він.— Чого ти так на мене дивишся? Думаєш я стану тобі на заваді? Роби, як хочеш, любий мій. Гарні були б ми з тобою, якби до всього ще й силували один одного? Я не збираюся тебе переконувати, скажу лишень: ти намагаєшся в нелюдській ситуації залишатися людиною. Може, це й благородно, але марно. А втім, чи благородно, я теж не певен. Хіба глупота може бути благородною? Та справа не в цьому. Ти відмовляєшся від подальших експериментів, хочеш полетіти звідси геть і забрати її з собою. Так?

— Так.

— Але ж це також… експеримент. Ти подумав про це?

— Що ти маєш на увазі? Хіба вона… зможе?.. Якщо разом зі мною, то не бачу…

Я говорив дедалі повільніше й нарешті зовсім замовк. Снаут з полегкістю зітхнув.

— Ми всі тут дотримуємося страусової політики, Кельвін, але принаймні знаємо про це й не демонструємо свого благородства.

— Я нічого не демонструю.

— Гаразд. Я не хотів тебе образити. Свої слова про благородство забираю назад, але страусова політика лишається в силі. Ти ведеш її в особливо небезпечній формі: обманюєш себе, і її, і знову себе. Ти знаєш умови стабілізації системи, збудованої з нейтринної матерії?

— Ні. І ти теж їх не знаєш. Цього не знає ніхто.

— Твоя правда. Зате нам відомо інше: така система нестійка й може існувати тільки завдяки безперервному припливові енергії. Мені все пояснив Сарторіус. Ця енергія створює вихрове поле стабілізації. Так от: чи є це поле зовнішнім щодо «гостя». Чи, може, воно виникає в його організмі? Вловлюєш різницю?

— Так,— неквапливо відповів я.— Якщо воно зовнішнє, тоді… вона… тоді… така…

— Тоді, віддалившись від Соляріса, така система розпадеться,— докінчив Снаут замість мене.— Ми не можемо цього з певністю стверджувати, але ти вже здійснив експеримент. Та ракета, яку ти запустив… і досі кружляє довкола планети. Вибравши час, я навіть обчислив параметри її руху. Можеш полетіти, вийти на орбіту, зблизитися, стикуватись з нею й перевірити, що сталося з… пасажиркою…

— Ти збожеволів!— вигукнув я.

— Ти так гадаєш? Ну… а якщо… повернути її сюди, ту твою ракету, га? Це можна зробити. У неї дистанційне керування. Ми знімемо її з орбіти і…

— Перестань!

— І це теж тобі не підходить? Ну, тоді є ще один спосіб, дуже простий. Не треба навіть повертати її на станцію. Нехай собі там кружляє. Ми тільки зв’яжемось з нею по радіо; якщо вона жива, то обізветься і…

— Але ж… але ж там уже давно скінчився кисень!— насилу видушив я з себе.

— А може, вона обходиться без кисню. Ну що, спробуємо?

— Снаут… Снаут…

— Кельвін… Кельвін…— перекривив він мене сердито.— Ну що ти за людина! Кого ти хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Котру? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.

Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почував себе так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані в перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.

— Ну гаразд,— сказав я.— І що ж, по-твоєму, я повинен зробити? Позбутися її? Але ж завтра з’явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?

— Ні, спершу ти дай мені відповідь. Ти полетиш разом з нею і, припустімо, сам будеш свідком, що з нею станеться. Через кілька хвилин побачиш перед собою…

— Ну що?— запитав я ущипливо.— Страховисько? Демона, га?

— Ні. Звичайну, найзвичайнісіньку агонію. Ти й справді повірив у її безсмертя? Запевняю тебе — вони всі вмирають… Що ти тоді зробиш? Повернешся по… наступну?

— Перестань!!!— закричав я, стискаючи кулаки.

Снаут дивився на мене з поблажливою усмішкою в примружених очах.

— Ах, це я маю перестати? Знаєш, на твоєму місці я облишив би цю розмову. Краще вже зроби щось інше, наприклад, відшмагай різками Океан, помщаючись на ньому. Що тебе мучить? Отже, якщо…— він театрально помахав рукою і звів очі до стелі, немовби проводжаючи когось поглядом,— то будеш мерзотником? А так хіба ні? Якщо усміхаєшся, коли тобі хочеться вити, вдаєш веселого й спокійного, коли ладен рвати на собі волосся,— тоді, виходить, ти не мерзотник? А що, як тут не можна не бути мерзотником? Що тоді? Битися в істериці перед Снаутом, який в усьому винен, так? Ну, тоді ти, до всього, ще й дурень, любий мій…

— Може, це ти…— сказав я, похнюпивши голову,— Я… люблю її.

— Кого? Свій спомин?

— Ні. її. Я розповів тобі, що? вона намагалася зробити. На таке здатна далеко не кожна… жива людина.

— Отже, ти сам визнаєш, що…

— Не лови мене на слові.

— Ну гаразд. Хай так — вона любить тебе. А ти хочеш її любити. Це різні речі.

— Помиляєшся.

— Кельвін, мені дуже прикро, але ти сам утаємничив мене в свої інтимні справи. Не любиш. Любиш. Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно — все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Ні до чого. Розумієш? Ні, ти не хочеш цього зрозуміти. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона — її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була… якби тебе переслідувало страховище, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоб спекатися його. Правда ж?

— Правда.

— А може… може, саме тому в неї вигляд не страховища? Це зв’язує тобі руки? Так про це ж і йдеться, щоб вони в тебе були зв’язані!

— Ще одна гіпотеза на додаток до мільйона тих, що в бібліотеці. Снаут, годі, вона… Ні. Я не хочу більше про це з тобою говорити.

— Гаразд. Ти ж сам почав. І все-таки подумай над тим, що вона, зрештою, тільки дзеркало, в якому відбивається частина твого мозку. Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт. Круговерть не забувай!

— Ну й чого ти хочеш від мене? Щоб я… щоб я спекавсь її? Я вже питав тебе: навіщо це робити? Але ти не відповів.

— Зараз відповім. Я не запрошував тебе сюди на цю розмову. Не втручався у твої справи. Нічого тобі не наказував і не забороняв — і не зробив би цього, навіть якби й міг… Ти… ти сам прийшов сюди й виклав мені все… знаєш навіщо? Ні? Щоб скинути з себе весь цей тягар. Я знаю, який він важкий, любий мій! Так, так, знаю, і не перебивай мене! Я ні в чому тобі не перешкоджаю, але ти — ти сам хочеш, щоб я тобі перешкодив. Якби я став тобі на заваді, ти, може, розчерепив би мені голову, мені, зліпленому з такого ж тіста що й ти, і сам відчув би себе людиною. А так… ти не можеш дати всьому цьому ради й через те сперечаєшся зі мною… а, по суті, з самим собою! Скажи мені ще, що ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне… А втім, не кажи нічого.

— Ну знаєш! Я прийшов, щоб розповісти тобі просто з почуття лояльності, що збираюся залишити разом з нею станцію,— спробував я відбиватись від нього, але мої слова прозвучали непереконливо навіть для мене самого.

• Предыдущая
• 35/47
• Следующая